Пан Заглоба непокоївся все дужче.

– А якщо їм не пощастило?

– Дядько старий воїн, як можете такі речі говорити! Якби їх розбили, то вони б сюди поверталися зграйками.

– Правда!.. Бачу, що ваша дотепність ще на щось придасться.

– Чуєте, дядьку, тупіт? Повільно йдуть. Мусили шведів порізати.

– Ой! Але чи це наші? Я під’їду, чи що?

Сказавши це, пан Заглоба опустив шаблю на перев’язь, узяв пістоль у руку і рушив уперед. Незабаром побачив перед собою темну масу, що повільно пливла дорогою. Водночас донісся до нього відгомін розмов.

Попереду їхали кілька людей, перегукуючись між собою голосно, і скоро до вух пана Заглоби долинув знайомий йому голос пана Міхалa, котрий промовляв:

– Добрі пахолки! Не знаю, яка там піхота, але і кіннота те, що треба!

Пан Заглоба вдарив коня шпорами.

– Як там було?! Як там було?! Бо мене нетерплячка взяла й я хотів у вогонь летіти. Чи не поранений хтось?

– Всі здорові, дяка Богові! – відповів пан Міхал. – Але десь із двадцятьох добрих жовнірів ми втратили.

– А шведи?

– Поклали їх мостом.

– Пане Міхале, мали б там насититись, як пес у криниці. А мене, старого, змусили на охороні тут залишатися? Мало душа з мене не вийшла, так мені хотіло собі шведської свіжини. Сирою б її їв!

– Можете, пане, одержати і печених, бо там кільканадцятеро у вогні запеклися.

– Хай їх собаки їдять. А військовополонених узяли?

– Є ротмістр і семеро рейтарів.

– І що думаєте з ними робити?

– Казав би їх повісити, бо, як бандити, на невинне село напали і людей різали. Але пан Ян каже, що так не годиться.

– Послухайте, пане, що мені тут на гадку за цей час спало. Не треба їх вішати, навпаки, відпустити їх до Біржая якнайшвидше.

– А то чому?

– Ви знаєте мене як жовніра, то пізнайте як політика. Шведів відпустимо, але не розкажемо їм, хто ми такі. Охоче розповідаймо, що ми люди Радзивілла, що з наказу гетьмана порубали цей загін і далі будемо різати всіх, кого зустрінемо, бо гетьман тільки прикидався, що до шведів переходить. Будуть там вони за голови хапатися, і помітно гетьманський авторитет таким чином похитнемо. Далебі, якщо ця думка не коштує більше, ніж ваша перемога, то хай мені хвіст, як коневі, виросте. Бо так і в шведів вцілимо, і в Радзивіллa. Кейдани від Біржая далеко, а Радзивілл від Понтусa – ще далі. Перш ніж порозуміються, як і що було, готові будуть побитися! Посваримо зрадника із загарбниками, шановне панство, а кому найкраще буде від цього, якщо не Речі Посполитій?

– Хороша це порада, і справді перемоги вартує, хай його кулі б’ють! – погодився пан Станкевич.

– Маєте розум канцлера, – додав пан Мирський, – бо що їм це позмішує карти, то позмішує.

– Звісно, що так треба буде вчинити, – зауважив пан Міхал. – Завтра ж їх відпущу, але сьогодні не хочу ні про що знати, бо дуже стомився. Гаряче там було на дорозі, як у пекарні. Уф! Аж мені руки потерпли. Офіцер і так не міг би сьогодні їхати, бо має розтятий писок.

– Як же їм тільки це все сказати? Що, батьку, порадите? – спитав Ян Скшетуський.

– Я і про це подумав, – усміхнувся пан Заглоба. – Пан Ковальський казав мені, що між його драгунами є двійко пруссаків, котрі добре вміють по-німецьки лопотіти, і розсудливих людей. Нехай вони їм це скажуть німецькою, цю мову шведи точно розуміють, бо стільки років у Німеччині навоювалися. А пан Ковальський уже наш душею і тілом. Файний із нього хлоп і чимало користі буду з нього мати.

– Гаразд! – сказав пан Володийовський. – Визначтесь, хто з вас зможе цим зайнятися, бо я вже навіть голосу в роті не маю від утоми. Я сповістив уже людям, що ми залишимося тут, у цьому березняку до ранку. Їсти нам із села принесуть, а тепер усім спати! Начальником варти призначаю свого поручника. Даруйте, бо вже на очі не бачу, аж мені повіки склепаються.

– Шановне панство, – хитро глянув пан Заглоба, – є тут стіжок недалеко за березняком, ходімо туди, зариємося, як ховрахи, а завтра в дорогу. І не повернемося сюди більше, хіба з паном Сапєгою проти Радзивіллa.

Так розпочалася в Литві громадянська війна, яка, разом із двома навалами в межах Речі Посполитої і щоразу затятішою українською війною, переповнила чашу недолі.

Військо литовського компуту було таке нечисленне, що жодного опору ворогові не могло чинити, та ще й розділилося на два табори. Одні, особливо чужоземні рoти, залишилися з Радзивіллом. Інші, таких була більшість, вважали гетьмана зрадником і виступали проти союзу із Швецією, але в них не було єдності, вождя та плану. Їхнім провідником міг би стати пан воєвода вітебський, але він занадто в цей момент був зайнятий захистом Бихова і відчайдушною боротьбою в глибині країни, щоб відразу на чолі руху проти Радзивілла стати.

Тим часом загарбники, кожен вважаючи всю країну своєю власністю, були налаштовані один проти одного. З цих чвар у майбутньому могло б постати відновлення Речі Посполитої, але перш ніж до недружніх дій між ними дійшло, в усій Литві запанував повний хаос. Радзивілл, розчарований у сподіваннях на військо, вирішив насильно змусити його до покори.

Не встиг пан Володийовський після Кловайняйської битви прибути зі своїм загоном до Паневежиса, коли до вух його дійшла звістка про знищення гетьманом хоругв панів Мирськогo та Станкевичa. Частину вояків насильно змусили вступити у військо Радзивілла, решту повбивали або розігнали на всі чотири вітри. Вони тинялися поодинці або невеликими купками по селах і лісах, шукаючи, де б голову від помсти та погоні прихистити.

З кожним днем утікачі приєднувалися до загону пана Міхалa, збільшуючи його силу, й одночасно приносячи найрозмаїтіші новини. Найважливішою з них була звістка про бунт хоругв компуту, що стояли на Підляшші, біля Білостоку та Tикоцина. Після окупації Вільна московськими військами ці хоругви мали б протистояти наступу інтервентів у коронні землі. Але дізнавшись про зраду гетьмана, створили конфедерацію, на чолі якої стали два полковники – пан Гороткевич і Якуб Кміциц, двоюрідний брат Анджея, найвірнішого поплічника Радзивілла.

Ім’я цього останнього повторював із жахом кожен жовнір. Саме він найбільше спричинився до знищення хоругв панів Станкевичa та Мирськогo, саме він без жалю розстрілював спійманих товаришів. Гетьман довіряв йому сліпо і цього разу послав свого сподвижника проти хоругви пана Нев’яровськогo, яка, не наслідуючи прикладу свого полковника, опір вчинила. Це останнє повідомлення пан Володийовський вислухав дуже уважно, після чого звернувся до викликаних на раду товаришів:

– Що б ви, панове, сказали, якби замість до Бихова, до воєводи вітебськогo поспішати, ми пішли б на Підляшшя до тих хоругв, які конфедерацію утворили?

– З рота мені це вийняли! – промовив пан Заглоба. – Буде чоловік ближче до свого краю, а вже там завжди між своїми порозуміємося.

– Розповідали також утікачі, – додав Ян Скшетуський, – що чули, наче король деяким хоругвам наказав з України повертатися, щоб над Віслою бій шведам дати. Якщо це справдиться, то ми могли б між старими товаришами опинитися, замість того, щоб тут із кута в куток товктися.

– А хто цими хоругвами командувати буде? Часом не знаєте, панове?

– Подейкують, що пан коронний oбозний, – поінформував пан Володийовський, – але це більше люди вгадують, ніж знають, бо правдиві звістки ще не могли надійти.

– Хоч як би там було, – зауважив пан Заглоба, – я б таки радив на Підляшшя вирушати. Ми можемо туди ті бунтівні хоругви Радзивілла прихопити із собою і його величності людей привести, а тоді навряд чи залишимося без нагороди.

– Хай буде так! – промовили пани Оскеркo та Станкевич.

– Не так легко, – зронив малий лицар, – перебратися на Підляшшя, бо доведеться гетьманові поміж пальців вислизнути, але ми спробуємо. Якби фортуна при цьому допомогла пана Кміцицa десь дорогою зустріти, я сказав би йому на вухо кілька слів, від яких шкіра б на ньому позеленіла.