Була це дивна битва, в якій через відносний брак місця воювали винятково перші шеренги, наступні могли лише пхати тих, хто стояв попереду. Саме тому боротьба перетворилася на запеклу різню.

Пан Володийовський, прохаючи спершу старих полковників і Янa Скшетуськогo, щоб у сам момент атаки наглядали за людьми, рубався в першому ряду. І щохвилини якийсь шведський капелюх падав перед ним у натовп, наче пірнав під землю. Інколи рапіра, вибита з рук рейтара, вилітала зі свистом над головами, і водночас чувся жахливий людський зойк і знову падав капелюх. Його замінював другий, другого третій, але пан Володийовський вперто рухався вперед, його малі оченята світилися, як дві зловісні іскри, він не носився, не шаленів, не махав шаблею, як ціпом. Іноді, коли не мав нікого на протяжність шаблі перед собою, обертав обличчя і лезо трохи праворуч або ліворуч і моментально скидав рейтара рухом, на перший погляд незначним. Та страшним він був через ці непомітні рухи, блискавичні, майже нелюдські.

Як жінка, що збирає коноплі, зануриться в них так, що її цілком заховають, але по прим’ятих стеблах розпізнаєш легко її шлях, так і він зникав короткочасно з очей у натовпі рослих чоловіків, і там, де падали, як снопи під серпом женця, котрий підрізає стебла знизу, саме там він був. Пан Станіслав Скшетуський і понурий Юзва, названий Безногим Бутримом, рухалися відразу ж за ним.

Врешті-решт шведські задні ряди почали висуватися з огорож на обширніший простір перед костелом і дзвіницею, а за ними висунулися передні. Пролунала команда офіцера, котрий прагнув, вочевидь, повести всіх своїх людей у бій, і подовжений прямокутник рейтарів умить розтягнувся вшир, у довгу лінію, бажаючи усім фронтом підставити чоло.

Однак Ян Скшетуський, за загальним перебігом битви наглядаючи та авангардом хоругви командуючи, не пішов за прикладом шведського капітана, натомість рушив уперед з усією стрімкістю вузької колони, яка, натрапивши на слабнучу вже шведську стіну, розбила її одним ударом, наче клином. Повернулася швидким кроком до костелу, до правого боку, беручи собі цим рухом половину шведів, а на другу навалилися пани Мирський і Станкевич, маючи під собою частину ляуданців і всіх драгунів пана Ковальського. Закипіли тепер дві битви, але тривали вони недовго. Ліве крило, в яке вдарив пан Скшетуський, не встигло сформуватися та розсіялося першим. Праве, в якому був сам офіцер, довше чинило опір, але розтягнене надміру, стало ламатися, змішалося, і таки пішло за прикладом лівого. Площа була обширна, але на нещастя загороджена з усіх боків високим плотом, а протилежні ворота церковці, побачивши, що діється, зачинили і підперли.

Розпорошені шведи заметушилися навколо, а ляуданці кинулися за ними. Подекуди билися більшими купками, по кільканадцятеро, шаблями та рапірами, подекуди битва перейшла в ряд поєдинків і чоловік вставав обличчям до чоловіка, рапіра зустрічалася з шаблею, часом лунав пістольний постріл. Тут і там рейтар, вислизнувши з-під однієї шаблі, втрапляв, як ягня, під другу. Тут і там швед або литовець вилазив, скинутий, з-під коня і падав від удару шаблі, що вже чекала на нього.

Посередині монастирського саду бігали коні, що розгулялися, без вершників, з роздутими від страху ніздрями та розвіяними гривами, деякі кусалися між собою, інші, осліплі та розлючені, оберталися задами до воюючих груп і били їх копитами.

Пан Володийовський, скидаючи мимохідь рейтарів, шукав очима по всьому саду офіцера. Нарешті помітив його, коли той захищався від двох Бутримів, і подався до них.

– Убік! – гукнув він Бутримам. – Убік!

Слухняні жовніри відсторонилися, а невисокий лицар наблизився і почав рубатися зі шведом, аж коні присіли на задах. Офіцер хотів, либонь, уколом зсадити супротивника з коня, але пан Володийовський підставив руків’я свого драгунського палаша, повернув блискавично півколом і рапіра випала з рук. Офіцер потягнувся до кобури, але в цей момент був уражений і випустив повіддя з лівиці.

– Живим брати! – крикнув пан Володийовський Бутримам.

Ляуданці схопили пораненого та підтримали його у сідлі. Малий лицар, своєю чергою, просувався вглиб саду по рейтарах і гасив їх перед собою, як свічки.

Та вже повсюдно почали шведи поступатися вправнішій у фехтуванні і в індивідуальних поєдинках шляхті. Дехто, беручи рапіри за вістря, простягали їх ефесами до супротивників, інші кидали зброю під ноги. Слово «пардон» звучало все частіше на полі бою. Але шляхта не зважала на це, бо пан Міхал лише кількох наказав поберегти, тож інші, побачивши це, знову поверталися до битви й умирали, як жовнірам годиться, після відчайдушного опору, кроплячи рясно кров’ю власну смерть.

Через годину дорізали всіх. Селянство кинулося гуртом дорогою від села, на майдан, хапаючи коней, добиваючи поранених та обдираючи полеглих. Так закінчилася перша зустріч литовців із шведами.

Тим часом пан Заглоба, котрий стояв неподалік у березняку з фірою, на якій лежав пан Рoх, був змушений слухати гіркі його докори, що хоч він і родич, а так негідно з ним вчинив.

– Ви мене розчавили, дядьку, цілком, бо не лише мене куля в лоб у Кейданах чекає, а й вічна ганьба на моє ім’я впаде. Відтепер якщо хтось захоче сказати «бовдур», то може казати: Рoх Koвaльський.

– І небагато знайдеться тих, хто б це хотіли заперечити, – відбрив пан Заглоба. – А найкращий доказ того, що ви дивуєтесь, що я вас на гак привів, є те, що я кримським ханом так вертів, як лялькою. Що ж ви собі, нікчемо, думали, що я вам дозволю до Біржая відвезти компанію чесних людей і шведам у пащеку запхати найгідніших чоловіків, decus93 усієї Речі Посполитої?

– Tа я не з власної волі вас туди віз!

– Але ви катові прислуговували, а це для шляхтича сором і ганьба, яку змити мусите, інакше відречуся від вас і всіх Ковальських. Бути зрадником ще гірше, ніж шкуродером, але бути помічником когось гіршого за шкуродера – це остання річ.

– Я гетьманові служив!

– А гетьман дідькові! Маєш тепер!.. Недалекий ви, пане Рoху, чоловік, знайте вже це раз і назавжди, і навіть не намагайтеся перечити, а мене тримайте за поли, то ще за людину прийняти зможуть. Бо знайте, що вже не один через мене промоцію отримав.

Дальшу розмову перервав гуркіт пострілів, бо битва в селі саме починалася. Потім постріли замовкли, але гомін тривав безперервно і зойки долітали аж до того укриття в березняку.

– Вже там пан Міхал працює, – позаздрив пан Заглоба. – Невисокий на зріст, але кусючий, як гадина. Налущить там тих заморських дияволів, як гороху. Бажав би й я там бути, ніж тут, а через вас мушу лише прислухатися з цього березняку. То така ваша вдячність? To це вчинок, гідний родича?

– А за що я маю бути вдячним?

– За те, що вами зрадник не оре, як волом, хоча для боронування надаєтеся найкраще, бо дурний, але здоровий, тямите?.. Ех, а там усе гарячіше. Чуєте? Це, мабуть, шведи так ревуть, як телята на пасовищі.

Тут пан Заглоба посерйознів, бо дещо занепокоївся. Він промовив, пильно зазираючи у вічі панові Рoху:

– І кому ви бажаєте вікторії?

– Та нашим.

– А бачите! А чому не шведам?

– Бо також бажав би їх прати. А наші є наші!

– Сумління ваше прокидається. І як ви могли власну кров шведам відвозити?

– Бо такий був наказ.

– А тепер не маєте наказу?

– Ваша правда.

– Ваш командир тепер пан Володийовський і ніхто більше!

– Ну, нібито й так!

– Маєте все виконувати, що вам пан Володийовський накаже.

– Тепер мушу.

– Він вам наказує спочатку зректися Радзивіллa і не служити йому більше, а лише вітчизні.

– Не розумію? – пан Рoх почухав голову.

– Наказ! – крикнув пан Заглоба.

– Слухаюсь! – виструнчився, як міг, пан Рoх.

– Це добре! За першої ж оказії будете шведів прати!

– Якщо наказ, то наказ! – погодився пан Ковальський і глибоко зітхнув, немов йому великий тягар спав із грудей.

Пан Заглоба також був задоволений, бо мав на пана Рoхa свої плани. І вони взялися слухати долинаючі відголоси битви і слухали ще добру годину, поки все не стихло.