– Цими саньми поїдемо? – спитала панночка, показуючи на срібного ведмедя. – Я ще дивовижнішого транспорту в житті не бачила.

– Не знаю, хто ними раніше їздив, але вони захоплюють. Тепер будемо по двоє їздити, і може статися, що в мій маєток панна на ведмеді в’їде. Є ще й інші Кміцици, котрі Хоругвою15 запечатують, вони походять від Філона Кміта Чорнобильського16, а той, своєю чергою, не був того роду, з якого наші Кміцици пішли.

– А цей ведмедик як у ваші руки потрапив?

– А то вже на цій війні. Ми бідні вигнанці, від примх долі залежні, лише маємо те, що нам війна дасть. А позаяк я тій пані вірно служив, то вона мене й винагородила.

– Дай, Боже, щастя, бо вона одного нагороджує, а з усієї вітчизни сльози вичавлює.

– Бог це змінить і гетьмани.

Кажучи це, пан Анджей огорнув дівчину хутряною ковдрою в санях, гарною, з білої тканини і білими вовками підшитою. Відтак сам сів і крикнув возієві «Рушай!» – і коні зірвалися з місця.

Повітря холодним поривом вдарило їх в обличчя, що ті аж заніміли, і було чутно лише скрипіння замерзлого снігу під полозами, пирхання коней, брязкіт і вигуки візника.

Нарешті пан Анджей схилився до Олюньки:

– Вам добре, панно?

– Добре, – відказала вона, підіймаючи нарукавник і затуляючи ним рота, щоб холодного повітря не наковтатися.

Сани мчали, як вітер. День був ясний, морозний. Сніг мерехтів, наче хтось його іскрами всипав. З білих дахів хатин, які були подібні на сніжні купини, стріляв високими стовпчиками вгору рожевий дим. Зграї ворон летіли перед санями на тлі голих дерев при дорозі з гучним карканням.

Через дві стаї17 за Водоктами натрапили на широку дорогу, в темний бір, що стояв глухий, старий і тихий, наче спав під щедрим покровом. Дерева, що миготіли в очах, здавалося, втікали кудись назад за сани, вони летіли все швидше і швидше, ніби коням крила виросли. Від такої їзди в голові паморочилося і сп’яніння насувалося, воно захопило і панну Олександру. Відкинувшись назад, дівчина заплющила очі, повністю віддавшись імпульсу. Вона відчула якусь солодку неміч і їй здалося, що той оршанський боярин викрав її й несе, мов вихор, а панночка мліє, їй бракує сил опиратися, навіть зойкнути… Вони летять, летять хутчіше і хутчіше… Олюнька відчуває, що її обіймають якісь руки… Відчуває, нарешті, на вустах ніби печать розпашілу і пекучу… Повіки юнки не хочуть розклепитися, ніби уві сні. І летять, летять! Сонну панночку розбудив запитальний голос:

– Я тобі милий?

Юнка розплющила очі:

– Як моя душа!

– А мені більше за життя та смерть!

Знову соболина шапка Кміцицa схилилася над куницею Олюньки. Вона й сама зараз не знала, що її розпалює більше: поцілунки чи зачарована їзда?

Вони летіли далі, і далі, бором, бором! Дерева втікали назад цілими полками. Сніг шарудів, пирхали коні, а закохані були щасливими.

– Я б до кінця світу так хотів їхати! – скрикнув пан Анджей.

– Що ми робимо? Це ж гріх! – шепотіла Олюнька.

– Та який там гріх! Ми ще тільки будемо грішити.

– Вже не можна. Мітруни вже близько.

– Далеко чи близько – байдуже!

І пан Кміциц зіп’явся у санях, підняв руки догори і став репетувати, ніби повні груди радощів його розпирали:

– Гей-га! Гей-га!

– Гей-гоп! Гоп! Га! – відгукнулися його побратими з задніх саней.

– Що ж ви так репетуєте? – поцікавилася панночка.

– Та то так! З радощів! Покричіть і собі, панно!

– Гей-га! – почувся дзвінкий, тоненький голосочок.

– Моя ж ви королево! До ніг ваших припадаю!

– Ваші друзі будуть сміятися.

Після захвату огорнули їх гамірні веселощі, шалені, як і сама божевільна їзда. Пан Анджей узявся співати:

– Хто вас навчив такої гарної пісні? – спитала панна Олександра.

– Війна, Олюнько. У таборі ми нудилися і співали.

Подальшу розмову обірвав раптовий крик із задніх саней:

– Стій! Стій! Гей ви там – стій!

Пан Анджей обернувся сердитий і здивований, чого б це його товаришам заманулося кричати їм і стримувати, як за кілька десятків кроків позаду саней побачив вершника, кінь котрого мало не падав із ніг.

– Заради Бога! Це мій вахмістр Сорока. Щось із ним мало статися там! – повідомив пан Анджей.

Водночас вахмістр наблизився, осадив коня так, що той аж присів назад, і став говорити задихаючись:

– Пане ротмістре!..

– Що там, Сороко?

– Упіта горить, б’ються!

– Ісусе, Маріє! – скрикнула Олюнька.

– Не бійтеся, панно… А хто б’ється?

– Жовніри з городянами. Ринок у вогні! Городяни затялися і після президії до Паневежиса послали, то я скочив на коня, щоб вашій милості повідомити. Ледь можу подих перехопити…

На той час над’їхали задні сани – Кокосінський, Раницький, Кульвець-Гіпокентавр, Углік, Рекуць i Зенд пострибали на сніг і колом оточили співрозмовників.

– А в чому річ? – спитав пан Кміциц.

– Городяни відмовилися давати без грошей оброк ні коням, ні людям. І жовніри почали насильно його брати. Ми взяли в облогу бурмістра і тих, хто на ринку забарикадувалися. Вони запалили вогонь і підпалили два будинки. Тепер там стоїть неймовірний ґвалт і дзвони б’ють…

Очі пана Анджея спалахнули від гніву.

– То треба їх рятувати! – запропонував пан Кокосінський.

– Військо личаки б’ють! – репетував пан Раницький, все обличчя котрого вкрилося червоними, білими та темними плямами. – Шах, шах, панове!

Зенд сміявся зовсім так само, як сміється пугач, аж коні напудилися, а пан Рекуць підняв очі догори і запищав:

– Б’ють! Та хто в Бога повірить! У дим личаків!

– Мовчати! – наказав пан Анджей, аж ліс загудів, а Зенд, котрий стояв найближче, захитався, як п’яний. – Нічого там для вас! Не потрібна нам там різня!.. Сідайте всі в двоє саней, мені одні залишіть і гайда в Любич! Там чекати, хіба б я послав по допомогу.

– Тобто? – сторопів пан Раницький.

Але пан Анджей поклав свою руку під шию, й очима ще страшніше блиснув.

– Ні пари з вуст! – грізно сказав він.

Усі замовкли, видно, боялися його, хоча зазвичай поводилися з ним фамільярно.

– Повертайтеся, Олюнько, до Водоктів, – попросив пан Кміциц, – або їдьте за тіткою Кульвецівною до Мітрунів. Oх! Не вдалося нам свято. Я знав, що вони там спокійно не сидітимуть… Але тепер там буде спокійніше, лише кілька голів злетить. Будьте, панно, здорова та спокійна, я повернуся, як тільки зможу…

Сказавши це, він поцілував нареченій руку і загорнув у ковдру. Потім сів в інші сани і гукнув возію:

– В Упіту!

Минуло кілька днів, а пан Кміциц не повертався, зате до Водоктів приїхали троє ляуданських шляхтичів на розвідку до панночки. Це приїхав Пакош Ґаштовт із Пацунелів, той, хто гостив у себе вдома пана Володийовськoго, патріарх опору, відомий своїми статками та шістьма доньками. З них три були заміжні за трьома Бутримами, й отримала кожна по сто битих талярів посагу, крім інших маєтностей. Другим приїхав Касіян Бутрим, найстаріший чоловік у Ляуді, котрий добре пам’ятав ще Баторія, із зятем Пакошa, Юзвою Бутримом. Той, хоч і був у самому розквіті сил, йому ще не минуло п’ятдесяти, однак до посполитого рушення до Расейняя не приєднався, бо в козацьких війнах гарматне ядро йому стопу відірвало. З цього приводу чоловіка прозвали Кульгавим або Юзвою Безногим. Був це страхітливий шляхтич, із силою ведмедя та великого розуму, але суворий, енергійний, про людей різко відгукувався. Тож боялися його трохи в околицях, бо чоловік не вмів пробачати ні собі, ні іншим. Він міг бути також небезпечним, коли випивав, але таке ставалося рідко.