Він пішов і через якийсь час повернувся з родичкою, котра не тільки сили собі повернула, але була вже готова в дорогу. На обличчі лише мала сильні рум’янці та гарячково виблискували її очі.
– Їдьмо, їдьмо!.. – повторила юнка, зайшовши до кімнати.
Пан Володийовський вийшов на хвильку у сіни, щоб наказати людям притягнути екіпаж, після чого повернувся й усі почали збиратися в дорогу.
Не минуло і чверті години, як за вікнами почувся гуркіт коліс і тупотіння кінських копит по бруківці, якою дорога перед ґанком була вимощена.
– Їдьмо! – закликала Олюнька.
– У дорогу! – підтримали її офіцери.
Раптом двері розчахнулися навстіж і пан Заглоба, як бомба, увірвався до покою.
– Я скасував страту! – заволав він.
Олюнька з рум’яної в одну мить стала біла, як крейда. Здавалося, що вона знову знепритомніє, але ніхто не звернув на дівчину уваги, бо всі погляди прикипіли до пана Заглоби, котрий дихав тим часом, як кит, намагаючись свій подих упіймати.
– Ви скасували страту? – здивувався пан Володийовський. – І чому ж?
– Чому?.. Дайте дух перевести. Та тому, що коли б не той пан Кміциц, коли б не той чесний кавалер, то ми всі, як тут є, висіли випатрані на кейданських деревах. Уф! Добродійника свого хотіли ми вбити, шановне панство!.. Уф!..
– Як таке може бути? – закричали всі одночасно.
– Як може бути? Читайте ось цього листа, то матимете відповідь.
Тут пан Заглоба подав лист панові Володийовському, той узявся його читати, щохвилини зупиняючись і зиркаючи на своїх товаришів. Це був той самий лист, в якому Радзивілл гірко дорікав пану Кміцицу, що через його наполягання він урятував їх від смерті в Кейданах.
– Ну, що? – повторював з кожною паузою пан Заглоба. Лист закінчувався, як відомо, дорученням, аби пан Кміциц мечникa й Олюньку в Кейдани привіз. Пан Анджей мав його, либонь, тому при собі, щоб у разі потреби показати його мечнику, але до того не дійшло.
Перш за все, однак, не залишалося навіть тіні сумніву, що коли б не пан Кміциц, обох пані Скшетуських, пана Володийовського та пана Заглобу без милосердя повбивали б у Кейданах, відразу ж після відомої угоди з Понтусом Делаґарді.
– Шановне панство, – промовив пан Заглоба, – якщо й тепер ви накажете його розстріляти, то, як мені Бог милий, покину вашу компанію і знати вас більше не хочу.
– Тут про таке й мови немає, – відповів пан Володийовський.
– Ой! – вимовив пан Скшетуський, хапаючись обіруч за голову. – Яке ж це щастя, що батько там листа прочитав замість того, щоб із ним повертатися до нас.
– Вас мусили шпаками замолоду годувати! – пожартував пан Мирський.
– Га! Що? – не зрозумів пан Заглоба. – Хтось інший спершу б повернувся з вами листа читати, а приреченому б за той час голову свинцем нашпигували. Але як тільки мені принесли папери, які при ньому знайшли, зараз же в мені щось озвалося, бо я з природи маю до всього цікавість. А там двоє з ліхтарями йшло вперед і вже були на лузі. А я кажу їм: «Нумо, посвітіть мені, хай я дізнаюся, що там написано». І став читати. Кажу я вам, аж мені запаморочилося, наче хтось мені п’ястуком у лисину влупив. «Заради Бога! – закричав я. – Пане кавалере, чому ж цього листа нам не показали?» А він на це: «Бо мені не захотілося!» Такий гордий зухвалець, навіть у годину смерті. А я як його вхоплю і давай обіймати. «Добродійнику, – кажу, – якби не ви, вже б нас ворони перетравили!» І наказав його, браття, сюди назад привести, а сам на коні мало дух не спустив, щоб вам якнайшвидше розказати, що мені трапилося. Уф!..
– Дивний він чоловік, в якому, вочевидь, стільки ж доброго, скільки й поганого, – зауважив Станіслав Скшетуський. – Якби такі не хотіли…
Але перш ніж він закінчив, двері відчинилися і жовніри ввели пана Кміцицa.
– Ви вільні, пане кавалере, – оголосив відразу ж пан Володийовський, – і поки ми живі, жоден із нас вас не займатиме. Як же це сталося, що цього листа ви відразу нам не показали? Тоді не було б цієї халепи.
Тут полковник звернувся до жовнірів:
– Відступіть і на коні всі сідайте!
Вояки відступили і пан Анджей залишився сам посеред кімнати.
Обличчя він мав спокійне, але похмуре, і не без гордощів дивився на офіцерів, котрі стояли перед ним.
– Ви вільні! – повторив пан Міхал. – Повертайтеся, куди бажаєте, хоч би й до Радзивіллa, хоча болісно бачити кавалера чесної крові, котрий зраднику проти вітчизни допомагає.
– Добре подумайте, пане, – зронив пан Кміциц, – бо наперед заявляю, що не деінде, а саме до Радзивіллa повернуся!
– Приєднуйтесь до нас, хай грім поб’є того кейданського тирана! – закликав пан Заглоба. – Будете нам приятелем і товаришем наймилішим, а вітчизна-мати пробачить вам, що проти неї завинили!
– Нізащо! – промовив енергійно пан Анджей. – Бог розсудить, хто краще вітчизні служить: чи ви, громадянську війну через власну зухвалість затіваючи, чи я на службі панові, котрий єдиний ще може цю Річ Посполиту нещасну врятувати. Йдіть своєю дорогою, а я піду своєю! Даремно вас навертати і ні до чого ця робота, лише те вам із глибини душі повідомляю: це ви вітчизну губите, ви на шляху її порятунку стаєте. Зрадниками вас не назву, бо знаю, що наміри ваші чесні, але ось що є: вітчизна гине. Радзивілл їй руку простягає, а ви мечами цю руку відштовхуєте і в сліпоті зрадниками робите його і цих усіх, хто при ньому залишився.
– Ісусе Христе! – зітхнув пан Заглоба. – Якщо б я не бачив, як гідно ви йшли на смерть, то подумав би, що страх вам розум затьмарив. Ви кому присягали: Радзивіллoвi чи Яну-Казимиру? Швеції чи Речі Посполитій? Ви зовсім глузд втратили!
– Я знав, що ні на що не вдасться вас навернути!.. Бувайте здорові!
– Зачекайте, – зупинив його пан Заглоба, – бо тут про важливі речі йдеться. Скажіть-но, пане кавалере, чи Радзивілл пообіцяв вам, що нас помилує, коли ви його про це в Кейданах просили?
– Авжеж! – підтвердив пан Кміциц. – Ви мали на час війни в Біржаї залишатися.
– Тоді пізнайте ж свого Радзивіллa, котрий не тільки вітчизну, не тільки короля, але й власних слуг зраджує. Ось лист до біржайського коменданта, який я знайшов в офіцера, котрий нашим конвоєм командував. Читайте!
Сказавши це, пан Заглоба подав пану Анджею гетьманського листа. Той узяв його до рук і пробіг очима. У міру, як він читав, кров йому прибувала до обличчя і рум’янець сорому за свого вождя щораз сильніше обливав чоло. Раптом він зім’яв лист у руці і кинув на землю.
– Бувайте здорові! – промовив він. – Краще мені було загинути від рук ваших!
І вийшов із покою.
– Шановне панство, – озвався через хвилину мовчанки пан Скшетуський, – важка з цим чоловіком справа, бо, як турок у свого Магомета, так і він вірить у свого Радзивіллa. Я сам думав, як і ви, що йому для вигоди чи через амбіції служить, та це не так. Не поганий він чоловік, але навіжений.
– Якщо свого Магомета доти визнавав, – зауважив пан Заглоба, – то це біс у нього цю віру вселив. Ви бачили, як ним сіпнуло, коли листа прочитав. Буде там між ними ще велика сварка, бо той кавалер готовий самому нечистому, а не тільки Радзивіллу очі видряпати. Як мені Бог милий, щоб мені хтось турецьке стадо подарував, я не зрадів би так, як через те, що його від смерті врятував.
– Щира правда, – підтвердив пан мечник, – він вам своїм життям завдячує, ніхто цього не заперечуватиме.
– Бог із ним! – змінив тему пан Володийовський. – Порадьмося краще, що робити.
– А що ж? Сідати й їхати в дорогу. Коні ж бо вже трохи перепочили, – відповів пан Заглоба.
– Ну, що ж. Їхати нам якнайскоріше! То ви їдете з нами? – поцікавився у мечникa пан Мирський.
– Не дадуть мені тут спокою, тому мушу їхати також. Але якщо ви зараз же хочете рушати в дорогу, то скажу щиро, що мені це не дуже зручно, негайно з вами зриватися. Оскільки той живим від’їхав, то мене тут моментально не спалять і не вб’ють, а до такої дороги треба ретельно приготуватися. Лише Господь Бог знає, коли повернуся. Потрібно цим і тим розпорядитися, кращі речі поховати, худобу відвести до сусідів, речі спакувати. Я маю також і трохи готівки, яку б також хотів на підводу забрати. До наступного світанку буду готовий, але нашвидку не можу.
