Одночасно двері до сіней тихо відчинилися й якийсь чужий голос спитав:

– А куди це ви, пане кавалере?

Всі скам’яніли від подиву й усі погляди прикипіли до дверей, в яких стояв якийсь невисокий чоловічок у панцері і з оголеною шаблею у руці. Пан Кміциц відсахнувся, наче примару побачив.

– Пан Володийовський! – зойкнув він.

– До ваших послуг! – вклонився прибулець і вийшов на середину кімнати.

За ним увійшов цілий гурт: пани Мирський, Заглоба, два Скшетуських, Станкевич, Оскеркo та Рoх Ковальський.

– Га, – озвався пан Заглоба, – упіймав козак татарина, а татарин його за голову тримає.

Расейняйський мечник став просити:

– Хоч би ким ви були, лицарі, але рятуйте громадянина, котрого всупереч закону, походженню, статусу хочуть заарештувати і в ув’язненні тримати. Рятуйте, шановне панство, браття, шляхетську свободу!

– Не бійтеся, пане! – заспокоїв його пан Міхал, – драгуни цього кавалера вже всі зв’язані, і тепер він більше порятунку від вас потребує.

– А найбільше священика! – зауважив пан Заглоба.

– Пане кавалере, – звернувся пан Володийовський до пана Кміцицa, – вам дуже не щастить, бо вже вдруге мені дорогу переходите. Не сподівалися мене?

– Аж ніяк! – погодився пан Анджей. – Я думав, ви вже в руках князя.

– Я саме з цих рук вислизнув. Ви ж знаєте, що на Підляшшя тут дорога. Але менше з цим. Коли ви минулого разу цю панну полонили, я викликав вас на дуель. Пам’ятаєте?

– Не заперечую, – підтвердив пан Кміциц, мимоволі сягаючи долонею до голови.

– Тепер інша річ. Тоді ви були забіякою, які між шляхтою часом трапляються й останню ганьбу їй приносять. Сьогодні ви вже позбавлені честі, щоб вам чесна людина поле для поєдинку давала.

– А це чому ж? – спитав пан Анджей.

Він підняв горду голову догори та глянув панові Володийовському прямо у вічі.

– Бо ви зрадник і ренегат, – відбрив пан Міхал, – бо чесних жовнірів, котрі вітчизні служили, як кат вирізав, бо через вас уся країна нещасна під новим ярмом стогне!.. Коротко кажучи: обирайте смерть, бо, як Бог на небі, ваша остання година прийшла.

– І за яким правом ви хочете мене судити та карати? – поцікавився пан Кміциц.

– Шановний пане, – відповів серйозно пан Заглоба, – краще моліться замість нас про право питати. А якщо маєте що сказати на свій захист, то кажіть мерщій, бо навіть однієї живої душі не знайдете, яка б на ваш захист встала. Один раз, як я чув, ця панна, тут присутня, впросила пана Володийовськогo, але після того, що тепер накоїли, я впевнений, що і вона не візьметься слово замовити.

Тут погляди всіх звернулися мимоволі на Білевичівну, обличчя котрої було в цю мить, немов із каменю висічене. Вона стояла нерухомо, з опущеними повіками, крижана, холодна, але не ступила й кроку вперед, не вимовила жодного слова.

Тишу прорізав голос пана Анджея:

– Заступництва цієї панни я й не прошу!

Панна Олександра мовчала.

– Заходьте! – запросив пан Володийовський, обертаючись до дверей.

Почулася важка хода, якій вторило понуре дзеленчання шпор, і шестеро жовнірів, з Юзвою Бутримом на чолі, увійшли до покою.

– Взяти його, – наказав пан Міхал, – виведіть за село і пустіть кулю в лоб!

Важка рука пан Бутримa опустилася на плече пана Кміцицa, за нею два інші зробили те саме.

– Не дозволяйте мене шарпати, як собаку! – кинув панові Володийовськoму пан Анджей. – Я сам піду.

Невисокий лицар кивнув жовнірам, і ті пустили бранця негайно, але оточили колом. Він же вийшов спокійно, нічого вже більше нікому не кажучи, лише молитву тихо шепотів.

Панна Олександра вийшла у протилежні двері, що вели до інших кімнат. Пройшла в одні й другі, простягаючи перед себе в темряві руку. Раптом їй запаморочилося в голові, в грудях забракло повітря і вона впала, як мертва, на підлогу.

А між тими, хто зібрався в першій кімнаті, на якийсь час запанувала глуха мовчанка. Її обірвав нарешті расейняйський мечник:

– То немає для нього жодного милосердя? – спитав він.

– Жаль мені його, – відказав пан Заглоба, – бо гідно пішов на смерть!

Пан Мирський на це сказав:

– Він кільканадцятьох товаришів із моєї хоругви розстріляв, крім тих, кого раніше в бою поклав.

– І з моєї! – підтримав пан Станкевич. – А людей пана Нев’яровського до останнього, мабуть, вирізав.

– Це було, ймовірно, з наказу Радзивіллa, – зауважив пан Заглоба.

– Шановне панство, помсту Радзивіллa на мою голову накличете! – озвався пан мечник.

– А ви мусите втікати. Ми їдемо на Підляшшя, бо там хоругви проти зрадників формуються, можете поїхати з нами. Немає іншої ради. Можете в Біловежі сховатися, де живе родич пана Скшетуськогo, придворний ловчий. Там вас ніхто не знайде.

– Але маєток мій пропаде.

– То Річ Посполита вам поверне.

– Пане Міхале, – враз спохопився пан Заглоба, – я скочу перевірити, чи не має при цьому нещасливцеві якихось гетьманських наказів? Пам’ятаєте, що я в Роха Ковальського знайшов?

– Сідайте, пане, на коня. Ще є час, бо пізніше папери будуть закривавлені. Я навмисно наказав його за село випровадити, щоб тут панночка гуркоту мушкетів не налякалася, адже жінки бувають чутливими та полохливими.

Пан Заглоба вийшов і за мить почувся тупіт коня, на якому той від’їжджав, а пан Володийовський звернувся до мечникa:

– А що поробляє ваша родичка?

– Молиться, мабуть, за ту душу, яка на Божий суд відходить.

– Хай йому Бог дасть вічний спочинок! – промовив Ян Скшетуський. – Якщо б не його добровільна служба Радзивіллу, я першим за нього виголосив би промову, aле він, якщо не хотів на захист вітчизні стати, то принаймні міг би душу Радзивіллoвi не продавати.

– Саме так! – погодився пан Володийовський.

– Винен він і заслужив на те, що його спіткало! – зауважив Станіслав Скшетуський. – Але я бажав би краще, щоб на його місці був Радзивілл або пан Опалинський! Ох, Опалинський!

– Наскільки він винен, ви мали, пановe, найкращий доказ, – сказав пан Оскеркo, – адже ця панна, котрої він був нареченим, навіть слова для нього не знайшла. Я зауважив добре, що вона мучилася, але мовчала, бо як тут за зрадника заступатися?!

– Вона його колись кохала щиро, я знаю про це! – зітхнув пан мечник. – Дозвольте, панове, я піду переконатися, що там із нею, бо для жінки це важке випробування.

– І збирайтеся, пане, в дорогу! – закликав низькорослий лицар. – Бо ми лише коням дамо перепочинок і рушаємо далі. Заблизько тут до Кейдан, і Радзивілл мусив би вже повернутися.

– Гаразд! – погодився шляхтич і вийшов з покою.

За мить пролунав його пронизливий зойк. Лицарі кинулися на голос, не тямлячи, що сталося, слуги також надбігли зі світлом і побачили пана мечникa, котрий підхопив Олюньку, котру знайшов непритомною на підлозі. Пан Володийовський узявся йому допомагати й обоє поклали її на тапчан. Панночка не подавала ознак життя. Стали приводити до тями. Підбігла стара ключниця з кордіалом95 і нарешті юнка розплющила очі.

– Нічого вам тут робити, – бурмотіла стара ключниця. – Йдіть до тої кімнати, а ми дамо вже собі раду.

Мечник випровадив гостей.

– Я бажав би, щоб усього цього не було, – метушився господар. – Ви могли б забрати із собою цього шибеника і десь там по дорозі його вбити, а не в мене. Як же тут тепер їхати, як утікати, коли дівчина ледве жива?.. Готова розхворітися.

– Це вже сталося, – розвів руками пан Володийовський. – Посадимо панночку в екіпаж, бо втікати мусите, тому що помста Радзивілла нікого не оминає.

– Може, все ж панна оговтається? – припустив Ян Скшетуський.

– Зручний екіпаж готовий і запряжений, бо пан Кміциц його із собою привіз, – нагадав пан Міхал. – Ідіть, пане мечнику, скажіть панночці, що треба робити і що не можна з утечею зволікати, нехай із силами збереться. Мусимо їхати, бо до наступного ранку можуть сюди вояки Радзивілла надійти.

– Правда ваша, – погодився пан мечник, – я йду!