– Чекаю на відповідь, пане добродію! – сказав пан Кміциц.

У цю мить пахолок приніс світло і поставив його на стіл. При відблиску свічок було видно обличчя пана мечникa, дуже схвильоване.

– Честь це для мене неабияка, – зронив він, – але зараз не можу. Бачите, пане, що я маю гостей. Будьте ж ласкаві за мене перед князем гетьманом заступитися.

– Та, пане мечнику, це зовсім не перешкода, бо такі шановні панове самому князеві поступляться.

– Самі маємо язики в роті і можемо за себе відповідати! – зауважив пан Худзинський.

– Не чекаючи, що хтось за нас вирішить! – додав пан Довґірд із Племборґa.

– Бачите, пане мечнику, – пан Анджей вдавав, що не сприймає за чисту монету буркотіння шляхтичів, – я знав, що вони дипломатичні кавалери. Врешті, щоб їх чимось не образити, запрошу їх також від імені князя в Кейдани.

– Забагато ласки! – відрубали обоє. – Маємо чого іншого до роботи.

Пан Кміциц поглянув на них пильно, а потім заявив холодно, немовби до якоїсь четвертої особи:

– Коли князь просить, відмовлятися не можна!

Присутні схопилися зі своїх місць.

– Отже, це примус? – уточнив пан мечник.

– Пане мечнику, добродію, – підхопив жваво пан Анджей. – Ваші гості поїдуть, чи хочуть, чи не хочуть, бо я так бажаю, але щодо вас не хочу силу застосовувати, тому уклінно прошу, щоб ви бажання князя задовольнили. Я перебуваю на службі і маю наказ вас привезти, але поки не втрачу надії, що проханням чогось зможу досягти, благати не перестану. І присягаюся вам, що й волосина вам там із голови не впаде. Князь хоче поспілкуватися з вами і хоче, щоб у ці неспокійні часи, в які навіть озброєне селянство в купи збирається та грабує, в Кейданах оселилися. Ось у чому річ! З вами там, пане, будуть поводитися з належною повагою, як із гостем і приятелем, даю вам своє шляхетське слово.

– Як шляхтич я протестую! – обурився пан мечник. – І закон мене захищає!

– І шаблі! – не втрималися пан Худзинський і пан Довґірд.

Пан Кміциц засміявся, насупив брови та зауважив:

– Пановe, сховайте свої шаблі, бо накажу обох під стодолою поставити і кулі в лоб пустити!

Присутні злякалися і стали зиркати то один на одного, то на пана Анджея, а пан мечник крикнув:

– Насильство жахливе проти вольностей шляхетських, проти привілеїв!

– Насильства не буде, якщо ви добровільно послухаєтесь, – пояснив пан Кміциц, – і ось вам цьому доказ, бо я драгунів у селі залишив, а сюди прибув сам просити вас, як сусіда до сусіди. Ви не захочете відмовлятися, бо часи зараз такі, що важко знайти аргументи для відмови. Сам князь вас запрошує, і я впевнений, що приймуть вас, як сусіду та приятеля. Зрозумійте, якби мало бути інакше, я волів би сто разів отримати кулю в лоб, ніж сюди по вас їхати. Волосина не впаде з жодної голови Білевичів, поки я живий! Подумайте, пане, хто я, згадайте пана Іраклія, його заповіт і поміркуйте, чи князь гетьман мене вибрав би, якби нещиро з вами замислив учинити.

– То чому ж до насильства вдається, чому з примусу маю їхати?.. Як же я можу йому довіритися, коли вся Литва гуде про утиски, від яких чесні громадяни в Кейданах стогнуть?

Пан Кміциц із цих слів та інтонації второпав, що пан мечник уже не такий непохитний у своїй впертості.

– Пане добродію! – сказав він майже весело. – Між сусідами примус часто гору бере. Коли, наприклад, ви милому гостю митареві колеса наказуєте познімати й бричку у шпихлірі ховаєте, це не примус? А коли когось пити силуєте, хоча йому вже носом вино втікає, це не примус? І змушений повідомити, пане, що навіть якщо мені доведеться вас зв’язати і між драгунами зв’язаним везти до Кейдан, то це буде лише задля вашого добра. Подумайте: бунтівні жовніри всюди вештаються і безчинства вчиняють, селянство гуртується, шведські війська наближаються, а ви вважаєте, що в цьому окропі зможете захиститися від негараздів, що вас не сьогодні, то завтра чи одні, чи інші не навідають, не пограбують, не спалять, на маєтки і на вас особисто не зазіхнуть?.. Чи, може, Білевичі – це фортеця? Зможете захиститися в них? Чого ж князь хоче для вас? Безпеки, бо лише в Кейданах ніщо вам не загрожує, а сюди під’їде княжий екіпаж, який буде вашу особу стерегти, як зіницю ока, від усілякої жовнірської сваволі, і якщо хоч одні вила згинуть, то засеквеструйте весь маєток.

Мечник заметушився по кімнаті.

– Я можу довіряти вашому слову?

– Як собі! – підтвердив пан Кміциц.

У цю мить панна Олександра увійшла в приміщення. Пан Анджей швидко підійшов до неї, але враз згадав, що відбулося в Кейданах, і її холодне обличчя прикувало його до місця, тому парубок уклонився мовчки здалеку.

Мечник звернувся до панночки.

– Маємо їхати в Кейдани! – повідомив він.

– А це чому ж? – спитала дівчина.

– Бо князь гетьман просить.

– Дуже ввічливо!.. По-сусідськи!.. – додав пан Кміциц.

– Так! Дуже ввічливо, – з певною гіркотою сказав пан мечник, – але якщо не поїдемо з власної волі, то цей кавалер має наказ драгунами нас оточити і силою взяти.

– Хай Бог боронить, щоб до такого дійшло! – промовив пан Анджей.

– Чи не казала я вам, – зауважила спересердя панна Олександра, – що треба втікати якнайдалі, бо нас тут не залишать у спокої. От і справдилося!

– Що ж робити? Що ж робити? Проти насильства немає ліків! – заламав руки пан мечник.

– Нічого не вдієш, – зітхнула панночка, – але ми до того ганебного дому не повинні їхати добровільно. Нехай нас розбійники хапають, в’яжуть і везуть. Не ми одні будемо потерпати від переслідувань, не за нас одних помста зрадників досягне. Але хай знають, що ми бажаємо краще смерть, ніж ганьбу.

Дівчина звернулася з виразом найвищого презирства до пана Кміцицa.

– В’яжіть нас, пане офіцере, чи пане кат, і за кіньми тягніть, бо інакше не поїдемо!

Кров ударила в обличчя пана Анджея. Здавалося, ще мить, і він вибухне шаленим гнівом, але опанував себе.

– Ах! Шановна пaннo! – сказав молодик здавленим від хвилювання голосом. – Не маю я в ваших очах милості, бо хочете з мене зробити розбійника, зрадника та ґвалтівникa. Хай нас Бог судить, хто має рацію: чи я, котрий гетьману служить, чи ви, котра, як собаку, мене гонить. Бог вам дав вроду, але й затяте та невблаганне серце. Ви ладні самі терпіти, лишень щоб комусь ще більшого болю завдати. Перебираєте міри, пaннo, щиро кажу, дуже зловживаєте, але це нічого не дасть!

– Добре панночка каже! – крикнув пан мечник, до котрого раптом повернулася відвага. – Добровільно не поїдемо!.. Кличте своїх драгунів.

Але пан Кміциц зовсім на нього не зважав, настільки був схвильований і настільки глибоко вражений.

– Вам подобається мучити людей, – промовляв він до Олюньки, – і зрадником мене визнаєте без суду, навіть не вислухавши, не дозволивши мені й слова на власний захист сказати. Хай буде так!.. Але в Кейдани ви поїдете. З волею, без волі, байдуже! Там мої наміри на яв вийдуть, там ви збагнете, що хибно мене скривдили, там вам сумління підкаже, хто з нас чиїм був катом! Іншої помсти не бажаю. Бог із вами, але саме таку мушу мати. І нічого більше вже від вас не хочу, бо ви гнули дугу, поки її не зламали. Змій під вашою вродою, як під квітами, ховається! Боже, допоможи! Боже, допоможи!

– Ми не їдемо! – повторив наполегливіше пан мечник.

– І ми також! – в один голос підтримали пани Худзинський із Ейраґоли та Довґірд із Племборґa.

Тоді пан Анджей звернувся до них, але вже був дуже блідий, бо його гнів душив, і зубами скреготів, як у лихоманці.

– Та ну! – сказав він. – Навіть не пробуйте!.. Коней чутно, мої драгуни їдуть! Скажіть ще раз хоча б слово, що не поїдете!

За вікном справді почувся тупіт численних вершників. Усі побачили, що немає ради, і пан Кміциц наказав:

– Паннo! Через дві молитви маєте бути в екіпажі, інакше дядечко кулю в лоб отримає!

Було помітно, що молодика дедалі більше охоплює дикий шал гніву, бо він ураз крикнув, аж скло у вікнах задеренчало:

– У дорогу!