Литмир - Электронная Библиотека

Пан Кміциц сповільнив крок і взявся розмовляти сам із собою. Він, вочевидь, вигадував відповіді на запитання, і водночас замислено поглядав на споруди, що височіли перед ним. Це була зовсім не панська резиденція, але вже з першого погляду можна було збагнути, що мусив тут мешкати шляхтич більш ніж середньої гідності. Сам будинок, обернений задом до садів, а передом до головної дороги, був величезний, але дерев’яний. Сосни на стінах потемніли від старості так, що віконні шиби у вікнах здавалися при них білими. Над зрубом стін громадився велетенський дах із чотирма димарями посередині та двома голубниками по кутах. Цілі хмари білих голубів клубочилися над дахом, то зриваючись із лопотанням крил, то опускаючись, немов сніжинки, на чорний ґонт, то тріпочучи довкола стовпів, що підпирали ґанок.

Ґанок той був прикрашений щитом, на якому були намальовані герби Білевичів. Він трохи псував пропорцію, бо стояв не посередині, а збоку. Либонь, у давні часи будинок був менший, але пізніше його добудували з одного боку, але й добудована частина також почорніла з плином років так, що не відрізнялася від старої.

Два флігелі, нескінченно довгі, височіли обабіч цієї садиби, дотикаючись із нею боками і творячи немовби два плеча підкови. Були в них покої для гостей, які використовували у часи великих з’їздів, кухні, комори, стодоли, возовні, стайні для цугових коней, яких хазяї любили мати під рукою, квартири для управителя, слуг і придворних козаків.

Посередині розлогого дитинця росли старі липи, а на них – лелечі гнізда. Нижче, поміж дерев, лежав ведмідь, прип’ятий на ланцюзі. Дві криниці з журавлями по боках дитинця і розп’яття поміж двох списів біля в’їзду доповнювали картину цієї резиденції заможного шляхетського роду. По правий бік будинку, поміж густих лип, височіли солом’яні дахи стодол, обор, вівчарні та шпихлірів.

Пан Кміциц в’їхав крізь браму, відчинену на oбидвi половини, як плечі шляхтича, котрий очікує прибуття гостя. Як тільки лягаві собаки, що вешталися по подвір’ю, узріли чужинця, з флігеля вискочили два пахолки, щоб потримати коней.

Водночас у дверях головного будинку з’явилася якась дівоча постать, в якій в одну мить пан Кміциц упізнав Олюньку. Серце його забилося швидше, і, кинувши пахолкові повіддя, молодик пішов до ґанку з непокритою головою, тримаючи в одній руці шаблю, а в другій шапку.

Вона стояла якусь хвилину як прекрасне видіння, прикривши очі долонею від призахідного сонця, і враз знітилася, немов налякана виглядом гостя, котрий наближався.

«Кепсько! – подумав пан Анджей. – Криється переді мною!»

Зробилося йому прикро, і тим прикріше, що той погожий захід сонця, вигляд цієї садиби та спокою, який розливався навколо, мить тому наповнили його серце надією, хоч, можливо, пан Анджей цього й не усвідомлював.

Бо ж сподівався, що заїжджає до нареченої, котра прийме його із сяючими від радощів очима і рум’янцями на щоках.

Але ілюзія розвіялася. Заледве юнка побачила прибульця, відсахнулася, наче злого духа узріла, натомість вийшов пан мечник, з обличчям неспокійним і похмурим водночас.

Пан Кміциц уклонився йому і промовив:

– Я вже давно хотів вам, пане добродію, віддати належну шану, але ніяк у ці неспокійні часи не міг вибратися, хоч бажання зробити це мені ніколи не бракувало.

– Дуже вам удячний і запрошую в покої, – відказав пан мечник, погладжуючи чуб на голові, що звик робити, коли був знічений або невпевнений у собі.

Господар відсунувся від дверей, щоб пропустити гостя вперед. Пан Кміциц десь із хвилину не хотів увійти першим, і вони кланялися один одному на порозі. Врешті пан Анджей зробив крок перед мечником і вже за мить вони опинилися в кімнаті.

Застали там двох шляхтичів. Один, чоловік у літах, був пан Довґірд із Племборґa, близький сусід Білевичів. А другий був пан Худзинський, орендар з Ейраґоли. Пан Кміциц зауважив, що як тільки ті почули його прізвище, обличчя їхні змінилися та наїжачилися обоє, як собаки, що побачили вовка. Гість глянув на них виклично, після чого вирішив удавати, що їх не бачить.

Настала напружена мовчанка. Пан Анджей починав уже втрачати терпець і гриз вуса, інші ж зиркали весь час на нього спідлоба, а пан мечник теребив чуб.

– Чи вип’єте, пане, з нами скляночку убогого, дворянського меду, – озвався нарешті господар і вказав на карафку зі склянками. – Прошу! Прошу!..

– Вип’ю з таким шановним паном! – доволі різко погодився пан Кміциц.

Пан Довґірд і пан Худзинський засопіли від такої зневаги, але не хотіли в дружній оселі затівати сварку та й із таким забіякою, котрий має страшну славу в усій Жемайтії. Проте їх зачепило нехтування ними. Тим часом пан мечник ляснув у долоні до пахолка і наказав йому подати четверту склянку, підняв свою до рота і сказав:

– За ваше здоров’я. Радий бачити вас у своїй оселі.

– Радий би був, якби це було щиро!

– Гість гостем, – по-філософськи зауважив пан мечник. За мить, відчувши, вочевидь, що господар зобов’язаний підтримувати розмову, він спитав:

– А що чути в Кейданах? Як там здоров’я пана гетьмана?

– Не дуже, пане добродію, – відповів пан Кміциц, – і в ці неспокійні часи не може бути інакше. Багато турбот і смутку має князь.

– Ще б пак! – гмикнув пан Худзинський.

Пан Анджей дивився на нього якусь хвилину, після чого звернувся знову до мечникa:

– Князь, маючи ауксилії94, обіцяні найяснішим шведським цісарем, сподівався не зволікаючи на ворога під Вільно рушати і за тамтешнє попелище, яке ще не встигло остигнути, помститися. Ви мали б знати, що сьогодні Вільно у Вільні шукати потрібно, бо місто сімнадцять днів палало. Подейкують, що поміж руїн лише ями підвалів чорніють, з яких і досі ще димиться.

– Яке нещастя! – зітхнув пан мечник.

– Звісно, нещастя, якому якщо не можна було запобігти, то треба за нього помститися і схожі руїни з недружньої столиці зробити. І не було б уже до цього далеко, якби не баламути, котрі найчесніші доброчесного пана наміри підривають, зрадником його оголосили та збройний опір йому чинять, замість того, щоб іти з ним разом на ворога. Тому не дивно, що здоров’я князя похитнулося, коли він, котрого Господь Бог до великих речей призначив, бачить, що злість людська щораз нові капості йому вчиняє, через що всі плани завалитися можуть. Навіть найкращі приятелі князя, ті, на котрих він найбільше покладався, покинули його або до ворогів його перекинулися.

– Це справді так! – статечно підтвердив пан мечник.

– Великий також це біль, – правив своє пан Кміциц, – і сам я чув від князя, коли він казав: «Знаю, що і чесні погано мене судять, але чому ж у Кейдани не приїдуть, чому в очі не висловлять мені, що проти мене мають, і моїх аргументів не хочуть вислухати?»

– Кого ж князь має на увазі? – поцікавився пан мечник.

– Насамперед вашу милість, пане добродію, котрого князь шанує та поважає, але підозрює, що до його ворогів ви пристали.

Пан мечник став енергійно смикати себе за чуба, втямивши, що розмова набуває небажаного напрямку, знову ляснув у долоні. У дверях з’явився пахолок.

– Ти що не бачиш, що вже смеркає?.. Світла! – наказав пан мечник.

– Бог бачить, – продовжував пан Анджей, – що я мав намір належну повагу вам проявити, але прибув сюди і з наказу князя, котрий і сам би до Білевич вибрався, якби час був слушніший.

– Занизькі пороги! – кинув пан мечник.

– Такого, пане, не кажіть, бо це звична річ, що сусіди відвідують один одного, однак князь навіть хвильки вільної не має, тому мене попросив: «Поясніть мої дії пану Білевичу, бо сам цього зробити не можу, і нехай він до мене приїжджає з родичкою, і зробити це треба зараз, бо завтра або післязавтра не знаю, де я буду!» Тому я, пане, до вас із запрошенням приїжджаю і тішуся, що застав вас обох у доброму здоров’ї, бо коли сюди приїхав, то панну Олександру в дверях зустрів, тільки що вона зникла відразу ж, як туман на лузі.

– Це правда, – підтвердив пан мечник, – бо я сам її послав, аби глянула, хто приїхав.

вернуться

94

Ауксилія – допоміжні загони.

76
{"b":"856904","o":1}