– Ех, якби вона тут була, ці плачі та зойки людські почула, не просила б Бога, щоб мене завернув, не казала мені, що блукаю, як ті єретики, котрі справжню віру покинули. Але це ніщо! Скоріше чи пізніше, але вона переконається, второпає, що це її розум підвів. А тоді буде, що Бог дасть. Може, ми ще й у житті зустрінемося.

І туга затоплювала молодого кавалера, але водночас зміцнювала впевненість, що по справжній, а не хибній дорозі ступає, і дала йому спокій, здавна невідомий. Шарпанина думок, смутку та сумнівів залишала його повільно і парубок їхав уперед, занурювався в безкраї ліси майже весело. Від часу, коли після славетної з Хованським гонитви він до Любичa приїхав, не відчував, щоб йому так легко було на душі. У цьому вусань Харлампій мав рацію, що немає ліків кращих, ніж дорога, проти переживань і неспокою. Здоров’я пан Анджей мав залізне, і фантазія поверталася до нього з кожною хвилиною, і бажання пригод. Він бачив їх перед собою і посміхався до них, і гнав загін без передиху, заледве на короткі нічліги зупиняючись.

Перед очима його стояла постать Олюньки, заплаканої, тремтячої в його обіймах, як птаха, і казав собі: я повернуся. Часом висувалася перед ним постать гетьмана, понура, величезна і грізна. Але, може, саме тому, що від неї віддалявся щораз більше, ця постать ставала йому майже дорогою.

Раніше гнувся молодик перед Радзивіллом, а тепер починав його любити. Досі Радзивілл викрадав його, як потужний вир води викрадає і затягує все, що близько від нього лежить. Тепер пан Кміциц відчував, що хоче плисти з ним разом від усієї душі. І на відстані розросталася ця велетенська постать воєводи щораз більше в очах молодого лицаря і майже надлюдських набувала розмірів. Неодноразово на нічлігу, коли пан Анджей заплющував до сну очі, бачив гетьмана, котрий сидить на високому троні над вершинами сoсeн. Корона на голові його, а саме обличчя понуре, величезне, в руках меч і скіпетр, а під стопами вся Річ Посполита. І бив чолом у душі перед його величчю.

На третій день подорожі мандрівники залишили за собою далеко Німан і увійшли в країну ще лісистішу. Втікачів на дорогах зустрічали безперервно цілими громадами, а шляхта, котра не могла зброю підіймати, втікала майже без винятку до Пруссії від ворожих роз’їздів, які тут, не стримувані, як над берегами Вілії, шведськими та радзивіллівськими полками, занурювалися часом далеко всередину країни, аж під сам кордон Пруссії електора. Грабунок був їхньою головною метою.

Неодноразово це були буцімто ватаги з війська Золотаренка, які, насправді, не визнавали над собою нічиєї булави. Це були просто розбишацькі загони, так звані партії, якими часом навіть місцеві опришки верховодили. Ті, уникаючи зустрічі в полі з військом, і навіть із міськими пахолками, нападали на менші села, садиби та подорожніх.

Громила їх шляхта самотужки зі своєю челяддю й одягала ними придорожні сосни, проте легко було в лісах наштовхнутися на чималі їхні ватаги, тож мусив пан Анджей дотримуватися тепер надзвичайної обережності.

Але трохи далі, в Плевісках над річкою Шешупе, застав уже пан Кміциц населення, що спокійно на місці сиділо. Міщани розповіли йому, однак, що не давніше, як кілька днів тому напав на обійстя старости великий загін Золотаренка, що налічував до п’ятсот людей, який мало за своїм звичаєм до ноги не вирізав людей, а місто пустив із димом, коли б не несподівана допомога, яка наче з неба звалилася.

– Ми вже молилися, – розповідав очевидець набігу, в котрого пан Анджей на квартирі зупинився, – коли нараз святі заступники прислали нам якусь хоругву. Ми було подумали, що це новий ворог, але то були свої. Накинулися разом на золотаренкoвих гультяїв і за годину міст ними вкрили, така ось із нашого боку допомога придалася.

– А що то була за хоругва? – поцікавився пан Кміциц.

– Хай їм Бог дасть здоров’я!.. Не доповідали, що вони за одні, а ми не сміли питати. Попасли коней, взяли, що було сіна і хлібів, та й поїхали.

– Але звідки вони прийшли і куди пішли?

– Прийшли від Казлу-Руди, а пішли на південь. Ми також уже спершу хотіли в ліси утікати, але передумавши залишилися, бо нам пан підстароста сказав, що після такої науки ворог не скоро до нас зазирне.

Гостя дуже зацікавила звістка про ту битву, тому розпитував далі:

– А ви не знаєте, хто в тій хоругві за полковника?

– Не знаємо, але ми полковника бачили, бо на ринку з нами він балакав. Молодий і спритний, як голка. Не виглядає на такого воїна, яким є.

– Пан Володийовський! – зойкнув пан Кміциц.

– Чи він пан Володийовський, чи ні, хай йому руки святяться, нехай йому Бог гетьманом дозволить стати!

Пан Анджей занурився у глибоку задуму. Либонь, ішов тією самою дорогою, яку кілька днів тому подолав пан Міхал із ляуданцями. Це було природно, бо обоє рухалися на Підляшшя. Але панові Анджеєвi спало на гадку, що, пришвидшуючи подорож, легко міг наштовхнутися на малого лицаря і потрапити до його рук, а тоді всі листи Радзивілла дісталися б разом із ним конфедератам. Така приключка могла б зруйнувати всю його місію і бозна-яку шкоду принести справі Радзивілла. З цього приводу вирішив пан Анджей залишитися на кілька днів у Плевісках, щоб ляуданськa хоругва мала час від’їхати якнайдалі.

Люді і коні, які йшли майже без спочинку з Кейдан (бо лише малі привали робили досі дорогою), мали потребу у відпочинку, тому пан Анджей наказав жовнірам зняти бесаги з коней і всім розміститися в шинку.

Наступного дня парубок впевнився, що вчинив не лише завбачливо, а й мудро, бо заледве вранці зміг баньки протерти, як корчмар постав перед ним.

– Новину приношу вашій милості, – повідомив він.

– А добру?

– Не погану і не добру, а лише, що ми маємо гостей. Купа люду наїхала сюди сьогодні вранці і зупинилися в оселі старости. Є регімент піхоти, а що кінноти, карет, що служби!.. Люди думали, що то сам король приїхав.

– Який король?

Корчмар завертів шапку в руках.

– Це правда, що у нас тепер два королі, але жоден із них сюди не приїхав, лише князь конюший.

Пан Кміциц схопився на рівні ноги.

– Що за князь конюший? Князь Богуслав?..

– Атож, ваша милосте. Двоюрідний брат князя віленського воєводи.

Пан Анджей аж у руки вдарив від здивування.

– О, то ми зустрінемося!

Корчмар, второпавши, що його гість знайомий із князем Богуславом, схилився нижче, ніж напередодні, і вийшов із кімнати. Пан Кміциц поспішно одягався і вже через годину опинився перед будинком старости.

У містечку аж роїлося від жовнірів. Піхота поставила в козли мушкети на ринку, кіннота вже позлізала з коней і зайняла громадські подвір’я. Жовніри та придворні, в розмаїтому одязі, стояли перед будівлею або вешталися вулицями. З вуст офіцерів було чути французьку та німецьку мови. Ніде жодного польського жовніра, жодного польського озброєння, мушкетери та драгуни одягнені були дивно, інакше навіть за чужоземні хоругви, які пан Анджей у Кейданах бачив, бо це було не на німецький, а на французький лад. Жовніри, однак, були такі гарні, показні, що кожного рядового за офіцера можна було прийняти, і це захоплювало пана Анджея. Офіцери також споглядали на нього з цікавістю, бо шляхтич вирядився в оксамити та золотоголов, а шестеро його людей одягнулися в нові шати i слідували за ним.

На подвір’ї садиби старости вешталися придворні, всі одягнені за французькою модою: пажі в беретах із перами, дрібна шляхта в оксамитових жупанах, конюхи в шведських високих чоботах із відкоченими халявами.

Вочевидь, князь не мав наміру зупинятися на довше в Плевісках і зробив лише привал, бо карет не закочували у стодоли, а коней конюхи годували з похідних бляшаних корит, які тримали в руках.

Пан Кміциц назвався офіцерові, котрий завідував охороною перед будинком, хто він і з чим їде, і той подався доповісти князеві. За мить він повернувся поспішно з повідомленням, що князь негайно хоче бачити гетьманського посланця, і, вказуючи прибульцеві дорогу, увійшов разом із ним в оселю.