Пройшовши сіни, в їдальні застали вони кількох придворних, котрі попростягали ноги, сидячи на кріслах і смачно дрімаючи, бо, ймовірно, рано вранці були змушені з останнього привалу їхати. Перед дверима наступного покою офіцер зупинився і нахилившись до пана Анджея, сказав німецькою:
– Князь там.
Пан Анджей увійшов і зупинився на порозі. Вельможа сидів перед дзеркалом, що стояло в кутку кімнати і так уважно вдивлявся у свою фізію, яку, либонь, тільки-но намазав рожевим і білим гримом, що навіть не звернув уваги на того, хто увійшов. Дві покоївки, стоячи навколішки перед господарем, застібали йому пряжки на згинах стіп у високих дорожніх чоботах, а князь повільно розчісував пальцями буйну, рівномірно розділену над чолом гривку світло-золотистої перуки, а може, й власного, густого волосся.
Це був ще зовсім молодий чоловік, років тридцяти п’яти, але на вигляд щонайбільше двадцяти п’яти. Пан Кміциц знав його, але завжди споглядав на магната з цікавістю. По-перше, через велику лицарську славу, яка оточувала князя Богуслава і яка ототожнювалася йому в голові з дуелями проти закордонних дворян. По-друге, через його особливу поставу, яку якщо хтось один раз побачив, назавжди мусив запам’ятати. Князь був високим і міцно збудованим, але над його широкими плечима височіла голова, така мала, немов з іншого тіла знята. Обличчя також мав надзвичайно дрібне, майже юнацьке, але і в ньому не було пропорції, ніс був великий, римський, а величезні очі невимовної краси та блиску, – з майже орлиним поглядом. На тлі цих очей і носа решта обличчя, оздобленого на додачу довгими рясними пасмами волосся, зникало майже повністю. Рот мав майже дитячий, над ними малі вусики заледве вкривали верхню губу. Делікатність шкіри обличчя, підфарбованої рум’янами і білилом, робила його схожим на панночку, але водночас зухвалість, гордість і впевненість у собі, що спостерігалася на обличчі, не дозволяли забувати, що це і є той відомий chercheur dе noises108, як його називали при французькому дворі, чоловік, у котрого гостре слово легко виходило з вуст, а шпага з піхов – ще легше.
У Німеччині, Нідерландах і Франції розповідали дива про його воєнні успіхи, сварки, задерикуватість і поєдинки. Він у Голландії кидався в саму гущу битви, між відбірні полки іспанської піхоти, і власною княжою рукою здобував прапори та гармати. На чолі регіменту принца Oранського він здобував батареї, що їх старі вожді визнавали непереможними. Він над Рейном, на чолі французьких мушкетерів, розбивав важкі німецькі хоругви, в Тридцятирічній війні загартовані. Він у Франції поранив на дуелі найзнаменитішого місцевого майстра фехтування, кавалера де Фреймуя, а інший відомий забіяка, барон фoн Ґйотц, благав його на колінах залишити йому життя. Він поранив барона Ґрота, за що був змушений вислухати гіркі докори від брата Януша, що свою княжу честь протиставив людині нижчого стану. Нарешті він, перед усім французьким двором, на балу в Луврі вдарив в обличчя маркграфа де Рію за те, що той йому чимось дорікнув. Дуелі, що відбувалися інкогніто по менших містах, обійстях і заїздах, певна річ, до уваги не бралися.
Це була мішанина жінкуватої зніженості та нестримної відваги. Під час рідкісних і коротких відвідин батьківщини князь розважався конфліктами з родиною Сапєгів і лoвaми. Але тоді лісничі мали йому вишукувати ведмедиць із малятами, як небезпечніших і запекліших, на яких ішов озброєний лише ратищем. Врешті йому нудилося вдома, і, як казали, приїжджав туди неохоче, найчастіше в часи воєн. Князь відзначився непересічною мужністю під Берестечком, Могилевом і Смоленськом. Війна була його стихією, хоч швидкий і гнучкий розум однаково надавався як до інтриг, так і до дипломатичних викрутасів.
Отут уже князь умів бути й терплячим і витривалим, набагато витривалішим, ніж в амурах, які довгим шлейфом доповнювали історію його життя. У садибах, в яких перебував князь, він ставав острахом для чоловіків, котрі мали вродливих дружин. Мабуть, саме тому він досі не одружився, хоч і високе походження, і неймовірна слава робили його одним із найбажаніших наречених в Європі. Сватали його навіть французькі королі, польська Марія-Луїза, принц Oранський і дядько електор бранденбурзький, але свою свободу магнат цінував найбільше.
– У посазі не маю потреби, – кидав він цинічно, – а інших радощів мені й так не бракує.
Таким чином парубок досяг тридцятип’ятирічного віку. Пан Кміциц, стоячи на порозі, придивлявся з цікавістю до обличчя господаря, яке виднілося в дзеркалі, а той розчісував у задумі гривку волосся над чолом. А коли гість кашлянув раз і вдруге, зронив, не обертаючи голови:
– Хто там? Часом не посланець від князя воєводи?
– Не посланець, але від князя воєводи! – повідомив пан Анджей.
Тоді князь обернувся і, зауваживши статного молодика, збагнув, що не зі звичайним слугою має справу.
– Даруйте, пане кавалере, – сказав він ввічливо, – бо бачу, що відносно вашої особи я помилився. Обличчя ваше мені відоме, хоча прізвища не можу пригадати. Ви придворний князя гетьмана?
– Моє прізвище Кміциц, – відрекомендувався пан Анджей, – але я не придворний, а полковник, із того часу, як князеві гетьманові свою хоругву привів.
– Кміциц! – згадав князь. – Той сам пан Кміциц, котрий прославився в останній війні, котрий Хованськогo потріпав, а пізніше на власну руку незле собі радив?.. Tа я про вас чув!
Сказавши це, князь узявся пильніше і з певною прихильністю оглядати пана Анджея, бо з того, що про нього чув, мав би вважати його людиною власного крою.
– Сідайте, пані кавалере, – запропонував вельможа. – Радий із вами ближче познайомитись. А що там чути у Кейданах?
– Ось лист князя гетьмана, – сказав натомість пан Кміциц.
Покоївки, закінчивши застібати княжі чоботи, вийшли, князь зламав печатку і став читати. За мить на його обличчі показалася нудьга і нехіть. Магнат кинув лист біля дзеркала і зауважив:
– Нічого нового! Радить мені князь воєвода, щоб до Пруссії, в Тільже або в Таураге переселитися, що, як можете бачити, я і сам роблю. Ма foi109, не розумію я пана брата. Доносить мені, що електор у маркграфстві і що до Пруссії через шведів потрапити не може, і водночас пише, що аж йому волосся на голові дибиться, що з ним ні до sucоurs110, ні до recept111 не спілкуюся. А як я маю це зробити? Якщо курфюрст через шведів не може навіть рипнутися, то як мій посильний зможе? На Підляшші я сидів, бо не мав іншого вибору. І скажу вам, мій кавалере, що нудився там, як чортяка на покутті. Ведмедів, що були в околицях Тикоцинa, я виколов, білоголові тамтешні кожухами смердять, а такого запаху ніздрі мої витримати не можуть. Але!.. Ви розумієте, пане кавалере, по-французьки чи по-німецьки?
– Розумію по-німецьки, – зізнався пан Кміциц.
– Хвала Всевишньому!.. Тоді я говоритиму німецькою, бо мені від вашої мови губи пухнуть.
Промовивши це, князь відкопилив нижню губу і став її обмацувати, немов бажаючи впевнитися, чи вона не спухла або не луснула. Після цього глипнув у дзеркало і продовжив:
– Дійшли до мене чутки, що біля Лукова якийсь шляхтич Скшетуський має дружину дивовижної краси. Далеко це!.. Однак я послав людей, щоб її схопили і до мене привезли. Тим часом, ви не повірите, пане Кміциц, її не виявилося вдома!
– Це щастя, – сказав на те пан Анджей, – бо це дружина чесного кавалера, славетного збаражчикa, котрий зі Збаражa через усю міць Хмельницького пробився.
– Чоловіка облягли в Збаражі, а я дружину облягав би в Тикоцинi. Чи ви думаєте, пане, що вона так само запекло захищалася б?
– Ваша світлість воєнної ради для такої облоги не мала б потреби скликати, тому нехай і без моєї думки обійдеться, – різко відрубав пан Анджей.
– І то правда! Нема про що балакати, – погодився князь. – Повернімося до справ: маєте ще якісь листи?
