– До вашої світлості все, що мав, те віддав, але ще маю послання до шведського короля. Чи ваша світлість часом не знає, де його можна знайти?

– Ні, не знаю. А чому б я мав знати? У Тикоцинi його немає, за це можу поручитися, бо якби там опинився, то б запанував уже над усією Річчю Посполитою. Варшава вже в шведських руках, як про це писав, але й там його королівську величність не знайти. Мусить бути десь під Краковом або в самому Кракові, якщо досі до королівської Пруссії не вибрався. У Варшаві ви дізнаєтесь про все. На мою думку, мусить Карл-Ґустав про прусські міста поміркувати, бо їх за собою не можна залишати. Хто б сподівався, що коли вся Річ Посполита зрікається свого короля, коли вся шляхта об’єднується зі шведом, коли воєводства здаються одні за одними, то саме прусські міста, Німеччина та протестанти не захочуть про шведів навіть чути і до опору готуються. Вони хочуть втриматись, хочуть Річ Посполиту рятувати й Янa-Казимира зберегти! Почавши цю роботу, ми думали, що буде інакше, що вони першими допоможуть нам і шведам до підкорення цього буханця, який ви Річчю Посполитою називаєте. А тут ані руш! Щастя ще, що князь електор має там на них око. Жертвував уже їм допомогу проти шведів, але ґданці йому не довіряють і торочать, що самі мають достатньо сил.

– Ми про це в Кейданaх уже знаємо! – підтвердив пан Кміциц.

– Якщо ж не мають досить сил, то в будь-якому разі мають добрий нюх, – правив своє, сміючись, князь, – бо дядькові електорові не стільки, вважаю, йдеться про Річ Посполиту, скільки про мене або князя віленського воєводу.

– Ваша світлість дозволить, якщо я цього не визнаю, – рвонувся пан Кміциц. – Князеві віленському воєводі саме про Річ Посполиту йдеться, задля якої він будь-якої миті готовий віддати свій останній подих і останню краплю крові пролити.

Князь Богуслав зареготав.

– Молодий ви ще, кавалере, молодий! Але годі з цим! Отже, дядькові електорові йдеться про те, щоб він міг королівську Пруссію захапати, і саме тому жертвуватиме їм свою допомогу. Коли матиме її в руках, коли до міст свої гарнізони заведе, готовий буде завтра ж замиритися зі шведами, і навіть із турками, і самим нечистим. Хай би йому ще шведи великопольський шматок додали, то буде готовий їм допомагати з усіх сил збирати решту. У цьому тільки біда, що і шведи гострять зуби на Пруссію і звідси непорозуміння між ними й електором.

– Зі здивуванням слухаю слова вашої світлості! – розкрив рота пан Кміциц.

– Чорти мене брали на Підляшші, – не вгавав князь, – що я мусив стільки часу без діла сидіти. Але що мав робити? Є угода між мною та князем воєводою, що поки в Пруссії справи не проясняться, я не перейду відкрито на шведський бік. Це правильно, бо таким чином хвіртка залишається відчиненою. Я послав навіть таємних кур’єрів до Янa-Казимира зі звісткою, що готовий скликати посполите рушення на Підляшші, тільки б мені прислав маніфест. Король, як король, може, і дався б вивести себе в поле, але королева, вочевидь, мені не довіряє і мала б відрадити. Якби не баби, то я зараз стояв би на чолі всієї підляської шляхти, більше того, конфедерати, котрі тепер пустошать маєтки князя Янушa, не мали б іншого виходу, як стати під мою команду. Я б назвався однодумцем Янa-Казимира, а маючи під рукою таку силу, торгувався б із шведами. Але ця баба знає, як трава росте, і найпотаємніші думки відгадає. Вона справжній король, а не королева! Більше вона має розуму в одному пальці, ніж Ян-Казимир у цілій голові.

– Князь воєвода… – почав було пан Кміциц.

– Князь воєвода, – перебив його нетерпляче пан Богуслав, – вічно спізнюється зі своїми порадами. Пише мені в кожному листі «зроби те, або те», а я вже саме давно це зробив. Князь воєвода до того ж голову втрачає. Послухайте, кавалере, чого ще він від мене вимагає.

Тут князь вхопив лист і став читати вголос: «Нехай Ваша світлість у дорозі буде обережним, а з тими пронозами конфедератами, котрі проти мене збунтувалися і по Підляшші нишпорять, вигадайте заради Бога, як їх розпорошити, щоб до короля не пішли. Вони готуються виступити на Заблудів, а там міцне пиво. Як його поп’ють, треба їх вирізати, кожен господар свого постояльця. Це буде найкраще, коли провідники понапиваються, тоді й розправитися з ними».

Тут Богуслав кинув із нехіттю лист на стіл.

– Ось послухайте, пане Кміциц, – промовляв він далі, – то я маю їхати до Пруссії й одночасно влаштовувати різню в Заблудові? Водночас вдавати із себе однодумця Янa-Казимира і патріота, і нищити тих людей, котрі короля та вітчизну не хочуть зрадити? У цьому є сенс? Це якоїсь купи тримається? Ma foi, князь гетьман голову втрачає. Tа я нещодавно зустрів, ідучи сюди, в Плевіски, в дорозі якусь бунтівну хоругву, що розбишакує на Підляшші. Я б їм охоче по животах проїхався, хоча б тому, щоб мати якусь радість. Але наразі я не є відкритим шведським партизаном, поки дядько електор урядує ще прусськими містами, отже, з Яном-Казимиром у згоді, тому не можу собі таких радощів дозволяти, далебі, не можу. Що я міг найбільше зробити, то займатися дипломатією з тими бунтівниками, як і вони зі мною займалися, підозрюючи мене, щоправда, у змові з гетьманом, але не маючи жодних доказів.

Тут князь розлігся зручно у фотелі, витягнув ноги та, заклавши недбало руки під голову, став торочити:

– Ех, безлад у цій вашій Речі Посполитій, і нічого більше!.. У світі нічого схожого немає!..

Після цього замовк на хвилину, либонь, якась думка спала йому на гадку, бо ляснув себе в перуку та поцікавився:

– А ви не будете на Підляшші?

– Аякже! – озвався пан Анджей. – Я мушу там бути, бо маю лист з інструкціями для пана Гарасимовичa, підстарости в Заблудові.

– Ісусе Христе! – вигукнув князь. – Та пан Гарасимович є тут, зі мною. Їде з гетьманськими речами в Пруссію, бо боявся, що може втрапити до рук конфедератів. Чекайте, пане, я накажу його закликати.

Тут князь гаркнув на слугу і наказав йому покликати підстаросту, сам же сказав:

– Як добре все складається! Ви собі заощадите дорогу, пане. Хоча, може, й шкода, що на Підляшшя не поїдете, бо там між головами конфедерації є і ваш тезко. Могли б його перетягнути на наш бік.

– Я все одно не мав би на це часу, – озвався пан Кміциц, – бо мені до шведського короля і до пана Любомирськогo ще треба.

– А, то ви маєте і лист до пана коронного маршала? Еге, я знаю, в чому річ. Колись пан маршал думав сватати свого сина з донькою Янушa. То чи не захотів гетьман тепер делікатно відновити перемови?..

– До того саме йдеться.

– Та вони ще зовсім діти. Гм! Делікатна ваша місія, бо гетьманові не випадає першому напрошуватися. Однак…

Тут князь насупив брови.

– Однак нічого з цього не вийде. Не для Іраклія донька князя гетьмана, ось що я вам скажу! Князь гетьман має зрозуміти, що його фортуна мусить залишатися в руках Радзивіллів.

Пан Анджей здивовано поглядав на князя, котрий щораз енергійніше походжав по кімнаті. Враз він зупинився перед паном Анджеєм і сказав:

– Дайте мені чесне слово, що відповісте правдиво на моє запитання.

– Вельможний княже, – відказав пан Кміциц, – брешуть вам лише ті, що бояться, а я нікого не боюся.

– Чи князь воєвода наказав зберегти від мене таємницю перемовин із Любомирським?

– Якби я мав такий наказ, то про пана Любомирського навіть не згадував би.

– Могли й обмовитися. Дайте слово!

– Даю, – вичавив із себе пан Анджей і спохмурнів.

– Тягар ви мені зняли із серця, бо я думав, що князь воєвода і зі мною подвійну гру веде.

– Не розумію вашої світлості.

– Я не захотів одружуватися у Франції з Роганівною, не рахуючи копи інших принцес, котрих мені сватали. А знаєте чому?

– Ні, не знаю.

– Бо існує угода між мною і князем воєводою, що його дівчина та його фортуна для мене ростуть. Як вірний слуга Радзивіллів, ви можете знати все.

– Дякую за довіру. Але ваша світлість помиляється. Я не є слугою Радзивіллів.

Богуслав витріщився на відвідувача.