– А хто ж ви такий?

– Гетьманський, але не придворний, а полковник, та ще й князя воєводи родич.

– Родич?

– Ми з Кишками споріднені, а гетьман народився в Кищанці.

Князь Богуслав якийсь час дивився на пана Кміцицa, на обличчі котрого виступив легкий рум’янець. Тоді простягнув руку і сказав:

– Даруйте, кузене, вітаю рідню.

Останні слова були сказані якось недбало, хоч і з вишуканою чемністю, в якій, однак, було щось відверто образливе для пана Анджея. Він спаленів ще більше і вже було відкрив рот, щоб щось ще сказати, як тут двері відчинилися і губернатор Гарасимович з’явився на порозі.

– Є лист до вас, – промовив князь Богуслав.

Пан Гарасимович вклонився князеві, а потім панові Анджею, і той подав йому княжого листа.

– Читайте! – наказав князь Богуслав.

Пан Гарасимович став читати:

– «Пане Гарасимович! Тепер час показати доброзичливість доброго слуги до пана. Щось із грошей можете зібрати в Заблудові, а пан Пшинський в Орлі…»

– Пана Пшинського конфедерати в Орлі зарубали, – зауважив князь, – тому пан Гарасимович і дає драпака.

Підстароста схилився і читав далі:

– «…а пан Пшинський в Орлі, хоч громадські податки, хоч чинші, оренду…»

– Все це конфедерати вже забрали, – знову перервав читання князь Богуслав.

– «…пришліть мені якнайскоріше, – читав далі Гарасимович. – Moжeте навіть села якісь сусідам або міщанам заставити, беручи якнайбільше грошей за них. І де тільки вдасться одержати кошти, беріть і мені відсилайте. Коні і речі всі, все там є! І в Орлі великий свічник, і будь-що інше, картини й одяг, а найбільше гармати, що на ґанку стоять, все з князем висилайте, бо розбоїв боятися треба».

– Знову спізнилася порада, бо речі вже в мене! – зауважив князь.

– «Якби з ложами важко було, то залишайте їх там, а гармати без лож повкривайте, щоб не знали, що везете. І ці речі до Пруссії якнайскоріше доправте, остерігаючись найбільше тих зрадників, що у війську моєму бунт підняли, і мої староства толочать…»

– Ох, що толочать, то толочать! Вичавлять їх на сир! – перервав читання знову князь.

– «…мої староства толочать і на Заблудів вибираються, йдучи прямо до короля. З ними битися важко, бо їх багато, але якби їх, впустивши, добре напоїти, а вночі сплячих закатрупити (кожен господар зробити таке може), або їх міцним пивом потруїти, це також не важко зробити, всім гуртом на них навалитися, щоб навіть дихнути не змогли».

– Ну, нічого нового! – резюмував князь Богуслав. – Можете, пане Гарасимович, їхати далі зі мною.

– Є ще приписка, – додав підстароста і продовжив читати: «Вина, якщо не можна вивезти (бо тут уже у нас ніде їх тримати), то всі за готівку розпродати».

Тут пан Гарасимович сам припинив читати і схопився за голову.

– Боже милий! Вина йдуть десь півдня дороги за нами і, мабуть, уже потрапили в руки тієї бунтівної хоругви, яка повз нас проходила. Буде шкода, бо це добра тисяча червінців. Хай ваша світлість засвідчить, що самі мені казали чекати, поки бочки на підводи випруть.

Страх пана Гарасимовичa був би ще більшим, якби він знав пана Заглобу та якби знав, що він саме в тій хоругві опинився. Тим часом князь Богуслав зареготав:

– Хай їм буде на здоров’я! Читайте далі!

– «…Якщо ж покупець не знайдеться…»

Князь Богуслав аж у боки взявся від сміху:

– Вже знайшовся, – сміявся він, – але буде боргувати.

– «…Якщо ж покупець не знайдеться, – читав жалібним голосом пан Гарасимович, – то в землю закопайте, тільки тихо, щоб про це ніхто не дізнався. Діжку в Орлі, однак, і ще одну в Заблудові залишіть, і то з кращих і солодших, аби спокусилися на неї, а здобріть міцно отрутою, щоб принаймні старшина повиздихала, тоді вся команда розбіжиться. І заради бога, слухняно мені в цьому послужіть, і секретно, через милосердя Господа!.. І спаліть те, що я пишу, а якщо хтось щось дізнається, відсилайте його до мене. Або самі знайдуть і вип’ють, або можете їм цей трунок подарувати».

Підстароста скінчив читати і став дивитися на князя Богуслава, немовби чекаючи інструкцій, нарешті й князь озвався:

– Бачу, що брат мій добряче думає про конфедератів, шкода тільки, що, як зазвичай, запізнився!.. Якби ще два тижні або хоча б тиждень тому на такі дотепи наважився б, то можна було би спробувати. А тепер рушайте з Богом, пане Гарасимович, бо вже вас більше не затримуємо.

Пан Гарасимович вклонився і вийшов.

Князь Богуслав зупинився перед дзеркалом і став старанно оглядати власну фігуру, при цьому злегка повертав голову то праворуч, то ліворуч, то віддалявся від дзеркала, то наближався, то вкладав пасма волосся, то скошував очі, незважаючи зовсім на пана Кміцицa, котрий сидів у тіні, обернутий спиною до вікна.

Та якби він кинув хоч один погляд на пана Анджея, то помітив би, що з молодим посланцем щось діється, бо обличчя пана Кміцицa зблідло, чоло вкрилося рясним потом, а руки конвульсивно тремтіли. Він то підіймався з крісла, то знову сідав, як людина, котра воює із собою і тамує в собі вибух гніву або розпачу. Врешті риси його розправилися та застигли. Вочевидь, усією потужною силою своєї волі й енергії наказав собі заспокоїтись і цілком опанував себе.

– Ваша світлосте, – сказав гість, – через довіру, якою мене князь гетьман наділяє, може бачити ваша світлість, що жодних таємниць князь воєвода від мене не має. Я належу йому душею і майном своїм. При його і вашої світлості фортуні може і моя вирости, тому куди ви йдете, туди й я. Я до всього готовий! Бо хоч і в різних справах служу і в них обертаюся, мабуть, навряд чи все я тямлю і не всі також секрети власним слабким розумом збагнути можу.

– Чого ж ви бажаєте, пане кавалере, точніше, любий кузене? – поцікавився князь.

– Просвітіть мене, ваша світлосте, будь ласка, бо соромно було б мені при таких великих людях нічого не навчитися. Не знаю, чи ваша світлість погодиться мені щиро відповісти?

– Це залежатиме від вашого запитання і від мого настрою, – відказав пан Богуслав, не перестаючи задивлятися в дзеркало.

Очі пана Кміцицa виблискували якусь хвилину, але він промовляв спокійно:

– Ось що: князь віленський воєвода всі свої вчинки добром і спасінням Речі Посполитої заслоняє. Вже йому ця держава з вуст не сходить. Чи зможе мені ваша світлість щиро сказати: чи справді князь гетьман має тільки добро Речі Посполитої на меті?..

Пан Богуслав кинув уважний короткий погляд на пана Анджея.

– А якби я вам сказав, що це лише про людське око, ви продовжите йому допомагати?

Пан Анджей недбало стенув плечима.

– Я ж сказав, що моя фортуна при фортуні ваших світлостей виросте. Тільки б це сталося, до решти мені байдуже!

– Будуть із вас люди! Пам’ятайте все, що я вам сказав. Але чому мій брат ніколи з вами щиро не розмовляв?

– Можливо, тому, що педант, а може, не було нагоди!

– Швидкий маєте розум, кавалере, бо це щира правда, що він педант і неохоче справжню свою натуру показує. Як мені Бог милий, це правда! Така вже його природа. Він і зі мною балакаючи, часом буває забудеться, й одразу заводить мову про любов до батьківщини. Лише коли йому в очі розрегочуся, то він спохопиться. Правда! Правда!

– Отже, це лише видимість? – перепитав пан Кміциц. Князь обернув крісло, сів на нього, як на коня, і впершись руками в бильця, помовчав трохи, ніби міркуючи, відтак озвався:

– Послухайте, пане Кміциц! Якби Радзивілли жили в Іспанії, Франції чи Швеції, де син після батька на трон заступає і де королівське право від самого Бога походить, то, за винятком якихось громадянських воєн, якихось королівських родів згаслих, якихось надзвичайних випадків, ми б служили чесно королеві та вітчизні, керуючись лише найкращими настановами, які нам за родом і фортуною належать. Але тут, у цій країні, де король не має за собою Божого права, його лише шляхта творить, де всі in liberis suffragiis112, ми задаємо собі слушне запитання: чому це Вази113, а не Радзивілли мають панувати?.. Вази – це ще нічого, бо вони від спадкових королів свій рід ведуть, але хто поручиться, хто нас запевнить, що після Ваз не заманеться шляхті посадити на королівський і великокняжий трон, наприклад, пана Гарасимовичa або якогось пана Мелешка, або якогось пана Пегласевича із Собачої Волi. Тьху! Чи когось іще?.. А ми? Радзивілли та князі Німецької держави маємо по-старосвітськи приступати до цілування його королівсько-пегласевицької руки?.. Тьху! До всіх чортів рогатих, кавалере, час із цим покінчити!.. Погляньте хоча б на Німеччину, скільки там удільних князів могло б, виходячи з родовитості, на підстароства наші зазіхати. А вони мають свої наділи, де собі панують, і права в імперських сеймах мають, і корони на головах носять, а місця наші забирають, хоч би їм більше випадало поли наших плащів носити. Час із цим уже покінчити, пане кавалере, час здійснити те, про що батько мій лише мріяв!