Тут князь стрепенувся, схопився з крісла і зачимчикував по кімнаті.

– Не обійдеться тут без труднощів і перешкод, – продовжував вельможа, – бо галицькі та несвицькі Радзивілли не хочуть нам допомагати. Знаю, що князь Міхал писав до брата, що нам краще про волосяницю, а не про королівський плащ думати. Хай сам про неї думає, хай покути відправляє, хай попелом голову посипає, хай йому єзуїти шкіру батогами періщать, бо він це ототожнює з владою, нехай усе доброчесне життя аж до доброчесної смерті веде! Обійдемося без нього і рук не опустимо, бо тепер саме час. Річ Посполиту дідьки роздирають, бо така вже вона безсила, на такі пси зійшла, що нікому не може відмовити. Всі лізуть в її межі, як через розгороджений пліт. Те, що тут зі шведами сталося, не відбулося раніше ніколи за жодних обставин. Ми, пане кавалере, можемо, щоправда, співати Te Deum laudаmus114, але це нечувана та небувала річ. Як тільки інтервент вторгається в країну, ворог, відомий своєю хижістю, то не тільки не знаходить опору, але всі, хто живий, кидають давнього пана і поспішають до нового: магнати, шляхта, військо, замки, міста, всі!.. Без пошани, слави, честі та сорому!.. Історія другого такого прикладу не знає! Тьху! Тьху! Пане кавалере! Шахраї в цій країні живуть без совісті й амбіцій!.. І така країна не повинна загинути? На ласку шведську оглядалися! Матимете цю ласку! Вже там у Великій Польщі шведи шляхті пальці в курки від мушкетів вкручують! І так повсюдно буде, не може бути інакше, бо такий народ мусить згинути, мусить бути зневажений і піти на службу до сусідів!..

Пан Кміциц усе бліднув і з усіх сил стримував вибух шаленства. Але князь повністю захопився власним базіканням, п’янів від своїх слів, власної дотепності і, незважаючи на слухача, правив своє:

– Є, пане кавалере, звичай у цій країні, що коли хтось умирає, то йому рідня в останню мить подушку з-під голови вириває, щоб довше не мучився. Я і князь віленський воєвода вирішили саме таку послугу надати Речі Посполитій. Але що сила хижаків чигає на упадок і всього захопити ми не зможемо, тому хочемо, щоб хоч частина, і не будь-яка, нам припала. Як рідня, маємо на це право. Якщо таким порівнянням я не спромігся в суть потрапити, то скажу інакше. Річ Посполита – це відріз червоного сукна, за який тягнуть шведи, Хмельницький, гіперборейці, татари, електор і хто завгодно навколо. А ми з князем віленським воєводою сказали собі, що з цього сукна мусить і нам шматок залишитися в руках, щоб на плащ вистачило. Тому ми не лише не перешкоджаємо тягнути, а й самі тягнемо. Нехай Хмельницький в Україні залишається, нехай шведи з Бранденбуржцем за Пруссію і Велику Польщу змагаються, нехай Малу Польщу забирає Ракочі, чи хтось ближчий. Литва має належати князю Янушу, а з його донькою – і мені!

Пан Анджей раптово піднявся.

– Дякую вашій світлості, саме це я й хотів знати!

– То ви йдете, пане кавалере?

– Так, іду.

Князь поглянув пильніше на відвідувача і лише тепер помітив його блідість і схвильованість.

– Що з вами, пане Кміциц? – спитав він. – Бо вигляд маєте, як Петровін115.

– Втома з ніг мене валить і в голові паморочиться. Я ще зайду попрощатися з вашою світлістю, перед від’їздом прийду ще шану віддати.

– То покваптесь, бо я після полудня вирушаю також.

– Через годину, не пізніше, я зайду.

Сказавши це, пан Анджей вклонився і вийшов. В іншій кімнаті слуги схипилися, побачивши його, але молодик пройшов, як п’яний, нікого не помічаючи. На порозі обхопив голову обома руками і став повторювати, затинаючись:

– Ісусе з Назарета, царю юдейський! Ісусе, Маріє, Йосифе!

Хитким кроком пройшов через подвір’я, повз варту, що складалася з шістьох галябардистів. За коловертю стояли його люди, з вахмістром Сорокою на чолі.

– За мною! – наказав пан Кміциц.

І подався через місто до шинку. Сорока, давній жовнір пана Анджея, знаючи його досконало, відразу ж зауважив, що з молодим полковником коїться щось незвичайне.

– Тримай ніс за вітром, – сказав він тихо людям, – бо горе тому, на кого гнів його впаде!

Жовніри мовчки додали кроку, а пан Кміциц не йшов, а мало не біг уперед, розмахуючи руками та повторюючи безглузді слова. До вух Сороки долітали лише окремі фрази: «Отруйники, клятвопорушники, зрадники. Злочинець і зрадник. Обоє такі». Потім узявся пан Анджей згадувати своїх давніх компанійців. Прізвища Кокосінський, Кульвець, Раницький, Рекуць та інші лилися з його вуст одне за одним. Кілька разів згадав і пана Володийовськогo. Слухав це ошелешений Сорока і тривожився щораз більше, а в душі міркував: «Якась кров тут проллється. Не може бути інакше».

Тим часом дійшли до заїзду. Пан Кміциц негайно зачинився в кімнаті і добру годину не подавав ознак життя.

А жовніри тим часом без наказу вантажили бесаги та сідлали коней. Сорока їх заспокоював:

– Це не завадить, треба бути до всього готовими.

– А ми й готові! – відповідали старі забіяки, ворушачи вусами.

Як виявилося незабаром, Сорока таки добре знав свого полковника, бо пан Анджей раптово з’явився в сінях, без шапки, в одній сорочці та шароварах.

– Сідлати коней! – гаркнув він.

– Осідлані.

– Бесаги вантажити!

– Спаковані.

– По дукату кожному! – крикнув молодий полковник, котрий, не зважаючи на гарячку і збудження, все ж помітив, що ці жовніри на льоту вгадують його думки.

– Дякуємо, пане коменданте! – oзвaлися всі хором.

– Двоє людей беруть в’ючних коней і їдуть негайно з міста до Дубової. Через місто їхати повільно, за містом пустити коней клусом і не зупинятися, аж у лісах.

– Слухаємося!

– Четверо інших набивають ґарлачі сіканцями. Для мене двох коней осідлати, щоб і другий був у повній готовності.

– Знав я, що щось буде! – буркнув Сорока.

– А вахмістр їде за мною! – гукнув пан Кміциц.

І як був роздягнений, лише в самих шароварах і розхристаній на грудях сорочці, вийшов із сіней, і Сорока подався за ним, вирячившись від здивування. Так дійшли аж до журавля криниці у дворі заїзду. Тут пан Анджей зупинився і вказав на відро, що висіло при журавлеві:

– Лий мені воду на голову!

Вахмістр знав із досвіду, як небезпечно було питати двічі про наказ. Тому хапнув за журавля, занурив цебро у воду, витягнув його квапливо і вхопивши обома руками, вихлюпнув із нього воду на пана Анджея, а той став пирхати, наче кит, руками відгорнув мокре волосся і верескнув:

– Ще!

Сорока повторив процедуру ще раз, і другий, і хлюпав водою з усіх сил, наче хотів полум’я загасити.

– Годі! – промовив нарешті пан Кміциц. – Ходімо зі мною, допоможеш мені одягнутися!

І вони подалися до заїзду. У воротах зустріли двох своїх людей, котрі виїжджали з в’ючними кіньми.

– Повільно через місто, за містом клусом! – повторив їм на дорогу пан Анджей.

І зайшов у кімнату.

Через півгодини він з’явився знову, повністю одягнений вже, як у дорогу: у високі ялові чоботи та лосиний жупан, обтягнутий шкіряним поясом, за який була заткнута кроциця116. Жовніри також зауважили, що з-під жупана визирав у нього край дротяної кольчуги, немовби шляхтич збирався на битву. Шаблю також мав причеплену високо, щоб легше було хапнути за руків’я. Обличчя молодика було доволі спокійне, але суворе та грізне. Кинувши оком на вояків, чи готові й озброєні належно, сів на коня і, кинувши дукат корчмареві, виїхав із заїзду.

Сорока їхав біля господаря, ще троє позаду, провадячи запасного коня. Незабаром опинилися на ринку, наповненому військовими пана Богуслава. Рух уже був поміж них, бо, либонь, прийшли накази, щоб збиралися в дорогу. Кіннота підтягувала попруги в сідел і заспокоювала коней, піхота розбирала мушкети, що стояли в козлах перед будинками, у підводи запрягали коні. Пан Кміциц наче прокинувся від задуми.

– Слухай, старий, – звернувся командир до Сороки, – це ж від садиби старости дорога йде далі, не потрібно повертатися через ринок?