– А куди ми їдемо, пане полковнику?

– До Дубової!

– Та саме з ринку повз садибу й потрібно проїздити. Ринок залишиться за нами.

– Гаразд! – кивнув пан Анджей.

За мить він уже бурчав сам собі впівголоса:

– Ех, якби там ті були зараз живі! Замало людей на таку вечірку, замало!

Тим часом проїхали ринок і почали звертати до обійстя старости, яке лежало за півтори стаї далі над дорогою.

– Стій! – раптом скомандував пан Кміциц. Жовніри зупинилися і він звернувся до них.

– Ви готові на смерть? – спитав він коротко.

– Готові, – відповіли хором oршанські зарізяки.

– Ми лізли Хованському в пащеку, але він нас не проковтнув. Пам’ятаєте?

– Пам’ятаємо!

– Треба сьогодні наважитися на великі речі. Вдасться, то милостивий король наш панів із вас зробить. Я постараюся!.. Не вдасться, то підете на палю!

– Чого б не вдалося? – запевнив Сорока, очі котрого заблистіли, як у старого вовка.

– Удасться! – повторили троє інші: Бiлoус, Завратинський і Любенець.

– Мусимо захопити князя конюшого! – повідомив пан Анджей.

Він замовк, маючи намір спостерегти враження, яке божевільна його ідея справила на жовнірів. Ті замовкли також і глипали на нього, як на веселку, тільки вуса їхні ворушилися й обличчя стали грізними та розбишацькими.

– Паля близько, нагорода далеко! – промовив пан Кміциц.

– Мало нас! – скривився пан Завратинський.

– Це гірше, ніж із Хованським! – додав пан Любенець.

– Війська всі на ринку, а в садибі лише охорона та придворних із двадцять, – розповів пан Анджей, – котрі нічого не сподіваються, навіть шабель при боках не мають.

– Ваша милість свою голову ставить, то чому ми не маємо наші поставити? – заявив Сорока.

– Слухайте! – наказав пан Кміциц. – Якщо хитрістю його не візьмемо, то інакше ніяк не візьмемо. Слухайте ж! Я зайду в кімнату і за хвильку вийду з князем. Якщо князь сяде на мого коня, то я сяду на іншого і ми поїдемо. Коли від’їдемо на сто або півтораста кроків, хапайте його вдвох під пахви і щодуху стрибайте на своїх коней!

– Як накажете! – схилив голову Сорока.

– Якщо ми не вийдемо, – провадив далі пан Анджей, – але ви почуєте постріл у покої, тоді в охорону з ґарлачів стріляйте і коня мені подавайте, як тільки я покажусь у дверях.

– Так і буде! – кивнув Сорока.

– Уперед! – скомандував пан Кміциц.

Рушили й уже за чверть години стали перед коловертю садиби старости. Біля коловерті, по-старому, стояло шестеро галябардистів, а четверо у дверях сіней. По двору вертілися біля карет кілька конюхів і форейторів, за котрими пильно наглядав якийсь придворний, чужоземець, як можна було збагнути з його вбрання та перуки.

Далі, біля стайні, запрягали коней у ще два екіпажі, велетні паюки117 зносили до них скрині та лантухи. За цими наглядав чоловік, повністю одягнений у чорне, обличчям був схожий на медика або астролога.

Пан Анджей зголосився, як і попереднього разу, через чергового офіцера, котрий за мить повернувся і закликав відвідувача до князя.

– Як ся маєте, кавалере? – весело озвався князь. – Коли ви мене покинули, я вже було подумав, що совість у вас від моїх слів прокинулася, і не сподівався побачити вас більше.

– Як же я міг перед дорогою не вклонитися? – промовив пан Кміциц.

– Ну, я також подумав, що князь воєвода знав, кого з конфіденційною місією посилати. Я й собі скористаюся з ваших послуг, бо передам кілька листів до різних визначних осіб і до самого шведського короля. Але чому ви озброєні так, як на битву?

– Бо поміж конфедератів їхатиму, бо тут у місті чув, і ваша світлість це підтвердила, що зовсім нещодавно туди пішла конфедератська хоругва. Навіть тут, у Плевісках, люди Золотаренка доброго страху нагнали, бо досвідчений вояк цю хоругву провадив.

– Хто ж це такий?

– Пан Володийовський, а з ним і пани Мирський, Оскеркo і двоє Скшетуських: один – той збаражчик, дружину котрого хотіла ваша світлість у Тикоцинi облягати. Всі вони проти князя воєводи збунтувалися, а шкода, бо хороші з них жовніри. Що ж робити! Є ще такі дурні люди в цій Речі Посполитій, котрі не хочуть за червоне сукно разом із козаками та шведами смикати.

– Дурнів на світі всюди достатньо, а особливо в цій країні! – погодився князь. – Ось! Тримайте листи, а крім цього, якщо побачите його шведську величність, то передайте йому ніби між іншим, що я в душі такий самий його однодумець, як і мій двоюрідний брат, лише часом мушу прикидатися.

– Хто ж не мусить прикидатися! – підтвердив пан Кміциц. – Прикидається кожен, особливо якщо хоче щось визначне вчинити.

– Звісно, так і є. Справуйтеся, пане кавалере, добре, а я буду вам удячний і не дам нагородам князя віленського воєводи вас оминути.

– Якщо така милість вашої світлості, то я наперед нагороду попрошу.

– От тобі й на. Упевнений, що князь воєвода не дуже багато на дорогу вам відсипав. Вуж у нього в скрині сидить.

– Нехай мене Господь Бог боронить, щоб я мав гроші просити, не хотів їх від князя гетьмана, не візьму і від вашої світлості. На власній платні перебуваю і на своєму залишуся.

Князь Богуслав поглянув здивовано на молодого лицаря.

– Гей, бачу, що Кміцици справді не з тих, хто людям у руки заглядає. Про що тоді йдеться, пане кавалере?

– Справа ось у чому, ваша світлосте! Не подумавши добре в Кейданах, я взяв із собою коня благородної крові, щоб перед шведами похизуватися. Не покривлю душею, якщо скажу, що кращого в кейданських стайнях немає. Тепер мені стало його жаль і боюся, щоб по дорогах, корчмах або від лихоліття не виснажився. Та й якась пригода може нас спіткати, може і в недружні руки потрапити, хоча б того ж таки пана Володийовськогo, котрий personaliter дуже на мені заповзявся. Тому замислив я просити вашу світлість, щоб його ви на збереження взяли та доглядали, поки я кращої пори про нього не згадаю.

– Може, краще його мені продайте.

– Не можу, бо це було б, наче приятеля продав. Чи не сто разів мене цей кінь із найбільших тарапатів рятував, бо має таку чесноту, що в битві люто кусає ворогів.

– То це такий чудовий кінь? – спитав заінтригований князь Богуслав.

– Чудовий? Якби я був впевнений, що ваша світлість не розсердиться, то сто червінців зі заплющеними очима поставив би, що ваша світлість не має такого у своїх стайнях.

– Може, й я б щось поставив, коли б не те, що не час сьогодні коней у заставу пускати. Охоче його збережу, хоч якщо мені вдасться, бажав би купити. Але де ж це диво?

– А ось, перед коловертю люди його тримають! Але що диво, то диво, бо навіть султан може за такого коня позаздрити. Нетутешній він, анатолійський, лише думаю, що і в Анатолії лиш один такий трапився.

– Тоді ходімо пoбaчити.

– Служу вашій світлості.

Князь узяв капелюха і вони вийшли.

Перед коловертю люди пана Кміцица тримали двох запасних, повністю осідланих коней, один із яких, дуже породистий, чорний, як ворон, зі стрілкою на чолі і білою плямою на нозі, заіржав легко, побачивши свого господаря.

– Це він! Я вгадав! – зрадів князь Богуслав. – Не знаю, чи це таке диво, як ви казали, але це таки справді добрий кінь.

– Хочете його осідлати? – запропонував пан Кміциц. – Або ні! Чекайте, я сам сяду!

Жовніри подали коня і пан Анджей, сівши, почав його об’їжджати навколо коловерті. Під вправним вершником кінь здавався ще вдвічі прекраснішим. Селезінка грала в ньому, коли йшов ступом, випуклі очі виблискували, і здавалося, що хропінням своїм тварина викидає внутрішній вогонь, а гриву вітер розвівав. Пан Кміциц їздив кругами, змінював ходу, а наприкінці мало не наїхав на князя, так що хропіння коня не було далі, ніж за крок від його обличчя, і крикнув:

– Альт!118

Кінь зупинився усіма чотирма ногами і став, як вкопаний.

– Ну, як? – поцікавився пан Кміциц.

– Як то кажуть: очі та ноги оленя, хода вовка, хропіння лося, а груди жінки! – промовив князь Богуслав. – Є все, що треба. І команду розуміє німецьку?