– Що ви мелете, пане Міхале! – перебив його Харлампій. – Та він такий турботливий, як ніколи в житті не був. Батько він тепер справжній для лицарства. Пам’ятаєте, як давніше мав вічно цапа на чолі, а в роті було одне слово – «служба»! Більший страх брав наблизитися до його світлості, ніж до королівської. А тепер щодня між поручниками і товариством ходить, розмовляє, кожного питає про сім’ю, про дітей, про маєток і на прізвище кожного називає, розпитує, чи когось на службі не кривдять. Він, хто між найбільшими панами не хоче мати рівних, вчора – ні, позавчора! – ходив попід руку з молодим паном Кміцицом, аж всі очам вірити не хотіли, бо хоч великий рід Кміциців, але він зовсім молодий і, мабуть, гора звинувачень на ньому висить, і ви це знаєте найкраще.

– Та знаю я, знаю, – підтвердив пан Володийовський. – То пан Анджей давно вже тут?

– Тепер його немає, бо вчора поїхав у Чейкішки за загоном піхоти, який там стоїть. Ніхто тепер не є в такій милості в князя, як пан Кміциц. Коли від’їжджав, князь заглядав за ним цілу хвилину, а потім сказав: «До всього іншого це той чоловік, котрий готовий самого нечистого за хвоста вхопити, коли йому накажу!» Ми чули це на власні вуха. Правда, що таку хоругву пан Анджей привів, що другої такої в цілому війську не знайти. Люди і коні, як змії.

– Нема чого балакати, відважний це жовнір і справді готовий на все! – підсумував пан Міхал.

– Дива ніби показував на останній війні, аж ціну на його голову оголосили, бо він волонтерами командував і самостійно воював.

Дальшу розмову перервала поява нової постаті. Це був шляхтич років близько сорока, малий, сухоребрий, рухливий, такий, що в’ється, як в’юн, із дрібними рисами обличчя, тонкими губами, порослими рідким вусом, і трохи зизоокий. Одягнений був лише в жупан із такими довгими рукавами, що цілком вкривали йому кисті рук. Увійшовши, зігнувся вдвоє, потім випростався враз, немов пружиною підкинутий, після цього знову схилився в низькому поклоні, завертів головою, наче витягав її з-під власної пахви, і заговорив швидко, голосом, що нагадував скрипіння заіржавілого прапорця:

– Чолом б’ю, Харлампію! Вітаю, пане полковнику, ваш покірний слуга!

– І вам чолом, пане Гарасимовичу, – відказав господар. – Чого бажаєте?

– Бог дав гостей, знаменитих гостей! Я прийшов службу пропонувати і про гідність спитати.

– А це до вас приїхали, пане Гарасимович?

– Звісно ж, не до мене, я такого не гідний. Але що за відсутності маршала його заміняю, то прийшов привітатися, низько вклонитися!

– Далеко вам до маршала, – зауважив Харлампій, – бо маршал дуже шанована та заможна особа, а ви, даруйте, лише заблудівський підстароста.

– Слуга слуг Радзивіллiв! Правду кажете, Харлампію. Не заперечую, Бог мене захищає. Але що князь, дізнавшись про гостей, прислав мене спитати, що то за одні, то доведеться розповісти, Харлампію, і розказати негайно, хоч я був би навіть гайдуком, а не заблудівським підстаростою.

– Навіть мавпі розповів би, якби до мене з наказом прийшла, – буркнув носаль. – Тому слухайте, пане, і занотуйте собі прізвища, якщо не спроможні запам’ятати. Це пан Скшетуський, відомий збаражчик, і його двоюрідний брат Станіслав.

– Дяка Господу, що я чую! – вигукнув пан Гарасимович.

– А це пан Заглоба.

– Боже милий! Та невже?..

– Якщо навіть вас так збентежило моє прізвище, – озвався пан Заглоба, – то можете собі уявити, як вороги у полі мусять напудитись.

– А це пан полковник Володийовський, – закінчив Харлампій.

– І це відома шабля, при цьому радзивіллівськa, – вклонився пан Гарасимович. – Панові князеві голова репає від напруження, але для таких лицарів він знайде час, обов’язково знайде. Тим часом, чим можу бути вам корисний? Весь замок до послуг таких милих гостей і погріб також.

– Ми чули щось про солодкі меди кейданські, – поквапився згадати пан Заглоба.

– О, так! – погодився пан Гарасимович. – Добрі меди в Кейданах, ох і добрі! Зараз сюди пришлю на вибір. Маю надію, що панове добродії довше тут будете забавлятися.

– Ми для того сюди й прибули, щоб від боку князя воєводи не відступати, – заспокоїв пан Станіслав.

– Схвалюю наміри панства, і тим вони корисніші, що такі важкі часи настають.

Сказавши це, пан Гарасимович скорчився і зробився таким малим, немов його на лікоть убуло.

– Що чувати? – спитав Харлампій. – Є якісь новини?

– Князь навіть повіки цієї ночі не склепив, бо приїхали двійко посланців. Погані чутки і щораз гірші. Карл-Ґустав уже вторгся за допомогою Віттемберґа в Річ Посполиту. Познань уже зайнята, зайнята й уся Велика Польща, Мазовше займуть незабаром. Шведи вже в Ловичі, вже під Варшавою. Наш король утік із столиці, яку без захисту покинув. Не сьогодні, то завтра шведи в неї увійдуть. Кажуть, що він вагому битву програв і до Кракова хоче втікати, а звідти за кордон, допомогу просити. Погано, панове добродії! Хоч є такі, хто торочить, що це добре, бо шведи жодних насильств не вчиняють, угод свято дотримуються, податків не збирають, вольності шанують, у вірі перешкод не чинять. Тому всі охоче приймають протекцію Карла-Ґустава. Завинив наш пан, Ян-Казимир, дуже завинив. Пропало вже все для нього, згинуло!.. Ридати хочеться, але все пропало, згинуло!

– Чого ж ви, пане, в дідька так в’єтеся, як в’юн, коли його в горщик покладуть! – гримнув пан Заглоба. – І про нещастя плещете, немов від цього радієте?

Пан Гарасимович удав, що не почув, і здійнявши очі догори, повторив ще кілька разів:

– Пропало все, на віки згинуло!.. Трьох воєн Річ Посполита не витримає. Пропало!.. Божа воля!.. Божа воля!.. Лише наш князь може Литву врятувати.

Зловісні слова ще не відзвучали, а пан Гарасимович зник так хутко за дверима, немов крізь землю провалився, а лицарі сиділи похмурі, тягарем страшних звісток пригнічені.

– Збожеволіти можна! – буркнув нарешті пан Володийовський.

– Слушне зауваження, – підтримав пан Станіслав. – Дай, Божe, війну, війну якнайскоріше, в якій людина не в здогадах губиться, душі у відчай не кидає, а лише б’ється.

– Ще будемо шкодувати за першими часами Хмельницького, – зронив пан Заглоба, – бо хоч тоді й були поразки, але зрадників принаймні не було.

– Такі страшні три війни, коли нам навіть на одну сил бракує! – промовив пан Станіслав.

– Нам не сил бракує, а духу. Через негідників гине вітчизна. Дай, Боже, щоб ми тут чогось кращого дочекалися, – пригнічено зауважив пан Ян.

– Не заспокоюся, хіба лише в полі, – сказав пан Станіслав.

– Щоб уже швидше цього князя побачити! – нетерплячився пан Заглоба.

Бажання його справдилося незабаром, бо вже за годину знову прийшов пан Гарасимович з іще нижчими поклонами і зі звісткою, що князь має намір негайно побачити їх усіх.

Схопилися всі водночас, бо вже були одягнені, і пішли. Пан Гарасимович, випровадивши їх із цейхгаузу, повів через двір, на якому повно було вже військових і шляхти. У деяких місцях товпилися багатолюдно, вочевидь, розповідаючи новини, які лицарям приніс заблудівський підстароста. На всіх обличчях малювався живий неспокій і якесь гарячкове очікування. Поодинокі групи офіцерів і шляхти слухали ораторів, котрі, стоячи посередині, бурхливо жестикулювали. Дорогою чути було слова: «Вільно горить! Вільно згоріло!.. Ні сліду, ні попелу! Варшава впала!.. Неправда, ще ні!.. Шведи вже в Малій Польщі! Серадзани опираються!.. Вони не дадуть! Підуть слідом великополян! Зрада! Нещастя! О, Боже, Боже! Невідомо, де руку і шаблю встромити!»

Такі-от слова, одні від інших страшніші, долинали до вух лицарів, а вони йшли, з труднощами протискаючись за паном Гарасимовичeм крізь тлуми військових і шляхти. Місцями знайомі вітали пана Володийовськогo: «Як справи, пане Міхале? Кепсько нам! Гинемо! Чолом б’ю, пане полковнику! А що це за гостей ведете до князя?» Пан Володийовський не відповідав, намагаючись уникнути зволікання, так вони дійшли аж до головного замкового корпусу, в якому княжі яничари, закуті в кольчуги й у велетенських білих шапках, охорону тримали.