– Але що ж Харлампій у них поручником? – спитав пан Заглоба. – Може, я помиляюся, але здається, що він у п’ятигорській хоругві служив і срібну петельку носив на плечі?

– Еге ж, – підтвердив пан Міхал. – Але вже кілька років, як він драгунським полком командує. Старий це жовнір і загартований.

Тим часом Харлампій, відіславши драгунів, підійшов до наших лицарів.

– Прошу панство за мною. Цейхгауз одразу ж за палацом.

Через півгодини сиділи вже вп’ятьох над бочівкою підігрітого пива, добре забіленого сметаною, і балакали про нову війну.

– А що у вас тут чути? – спитав пан Володийовський.

– У нас щодня чути щось інше, бо люди губляться в здогадах і щораз інші чутки пускають, – відповів Харлампій. – Насправді ж лише князь знає, що буде. Зважує він щось розумом, бо хоч і симулює веселість і до людей такий ласкавий, як ніколи, однак він добряче мізкує. По ночах, подейкують, не спить, лише по всіх покоях важким кроком човгає і сам із собою голосно радиться, а вдень годинами радиться із паном Гарасимовичeм.

– А хто такий цей пан Гарасимович? – поцікавився пан Міхал.

– Губернатор із Заблудовa, з Підляшшя. Непоказний із себе і вигляд має, немовби дідька за пазухою ростив. Але він пана князя довірена особа і, мабуть, усі його таємниці знає. На мою думку, жорстока та мстива війна зі шведом з цих нарад виникне, і до тієї війни ми всі готуємося. Тим часом листи тут літають: від князя курляндськогo, від Хованськогo і від електора. Є такі, хто торочить, що князь із Москвою веде перемови, щоб її до ліги проти шведа схилити. Інші ж, що навпаки. Але, мабуть, ні з ким ліги не буде, лише війна, як я й казав, і з цими, і з тими. Війська все більше приходить, пишуть листи до тієї шляхти, що найвірніша дому Радзивіллiв, щоб з’їжджалася. Всюди повно збройного люду. Ех, шановне панство! На кому схопиться, на тому й змелеться, але руки будемо мати по лікті в крові, бо якщо Радзивілл вирушить в поле, то вже не жартуватиме.

– Саме так! Саме так! – погодився пан Заглоба, потираючи долоні. – Немало шведської крові залишилося на моїх руках і ще немало присохне. Небагато вже тих старих жовнірів живе, котрі мене під Пуцьком або під Тшцянною бачили. Але ті, котрі ще живі, ніколи не забудуть.

– А князь Богуслав тут? – спитав пан Володийовський.

– Аякже. Крім нього, сьогодні сподіваємося ще якихось великих гостей, бо горішні покої прибирають, а ввечері має бути бенкет у замку. Сумніваюся, пане Міхале, що ви сьогодні до князя дістанетесь.

– Але ж він саме на сьогодні мене викликав.

– Це ніщо, бо він пильно зайнятий. Також не знаю, чи можу вам про це розповісти. Все одно за годину і так усі про це знати будуть. Тому скажу. Тут якісь надзвичайні речі кояться.

– А що таке? Що за речі? – пожвавився пан Заглоба.

– Маєте, панове, знати, що два дні тому приїхав сюди пан Юдицький, мальтійський кавалер, про котрого ви мали б чути.

– Ще б пак, – підтвердив пан Ян, – це великий лицар!

– Одразу ж після нього приїхав і пан гетьман польний Ґосевський. Ми дуже здивувалися, бо відома річ, в яких стосунках і нелюбові пан польний гетьман живе з нашим князем. Дехто дуже зрадів, що згода настала між панами, і казали, що це їх саме шведська iнтервенція звела. Я сам так думав. А вчора зачинилися втрьох на нараду, позамикали всі двері, ніхто нічого не міг почути, про що радилися. Лише пан Крепштул, котрий варту за дверима тримав, розповів, що вони голосно сперечалися, а особливо гетьман польний. Пізніше сам князь відвів їх до спалень, а вночі, можете собі уявити, – тут Харлампій стишив голос, – чатових кожному при дверях поставили.

Пан Володийовський аж схопився з місця.

– Та що ви кажете! Не може бути!

– Але це так. При одних і при других дверях, шотландці з мушкетами стоять і мають строгий наказ нікого не впускати і не випускати.

Лицарі вражено перезирнулися, а Харлампій, котрий не менше був здивований своїм словам, витріщився на гостей, наче чекав від них пояснення загадки.

– То це означає, що пана підскарбія взяли під арешт?.. Коронний гетьман заарештував польного? – запитував пан Заглоба. – Що ж це таке?

– Чи я знаю? І пан Юдицький, такий лицар!

– Мусили ж княжі офіцери щось між собою балакати про це, вгадувати причини. Ви нічого не чули?

– Я питав ще вчора уночі у пана Гарасимовичa.

– І що ж він вам сказав? – поцікавився пан Заглоба.

– Нічого не хотів говорити, лише палець на рота поклав і сказав: «Це зрадники!»

– Зрадники?.. Які ж вони зрадники? – схопився за голову пан Міхал. – Та ж ні пан підскарбій Ґосевський не зрадник, ні пан Юдицький. Tа ж їх уся Річ Посполита знає як чесних людей, батьківщині вірних.

– Сьогодні нікому не можна вірити, – похнюпився Станіслав Скшетуський. – Чи Кшиштоф Опалинський не вдавав із себе Катонa? Чи не закидав іншим вад, вчинків, особистого?.. А коли дійшло до того, що першим зрадив, то не лише сам, а всю провінцію до зради потягнув.

– Але я за пана підскарбія і за пана Юдицькогo свою голову дав би відтяти! – спалахнув пан Володийовський.

– Не віддавайте, пане Міхале, голову за когось, – відрубав пан Заглоба. – Гадаю, не без причини їх заарештували. Мали б якісь інтриги плести, не може бути інакше. А як саме? Князь готується до жахливої війни і кожна допомога йому в пригоді. Кого ж може в такий момент в арешт брати, якщо не тих, що йому у війні перешкоджають?.. А якщо справді, якщо ті два пани суттєво на заваді стали, то хвала Богові, що їх попереджено. Це варто того, щоб у казематі сидіти. От шельми!.. У такий момент збурення робити, з ворогом знюхатися, вітчизну здавати, великому воїнові у діях перешкоджати! Матінко Божа, мало й того, що їх спіткало!

– Дивуюся, так дивуюся, що в голові мені це не вміщається, – промовив Харлампій, – бо як могло статися, що таких великих вельмож заарештували без суду, без сейму, без волі всієї Речі Посполитої, чого навіть сам король не має права зробити.

– Правду кажете! – вигукнув пан Володийовський.

– Вочевидь, пан князь хоче й у нас римські звичаї запровадити, – припустив Станіслав Скшетуський, – і диктатором на час війни стати.

– Нехай буде й диктатором, тільки б шведів побив, – зауважив пан Заглоба. – Я перший votum70 за це даю, щоб йому диктатура була доручена.

Ян Скшетуський задумався і через якийсь час сказав:

– Лише б не захотів стати протектором, як той англієць Кромвель, котрий на свого короля не завагався святотатну руку підняти.

– Бa, Кромвель! Та Кромвель – єретик! – зарепетував пан Заглоба.

– А князь воєвода? – спитав поважно Ян Скшетуський. Тут усі замовкли й якусь хвилину перелякано намагалися зазирнути в темне майбутнє, аж тут Харлампій спохмурнів і сказав:

– Я служив під князем воєводою з молодих років, хоч не набагато молодший за нього, бо спочатку, замолоду, він був моїм ротмістром, потім гетьманом польним, а тепер коронним. Я знаю його краще за вас, і одночасно шаную і люблю, тому, будь ласка, не рівняйте його з Кромвелем, щоб я не мусив вам сказати щось таке, чого мені як господарю в цій кімнаті промовляти не годиться.

Тут Харлампій почав люто вусами ворушити і трохи спідлоба зиркати на Янa Скшетуськогo. Побачивши це, пан Володийовський знову став свердлити Харлампія холодним і важким поглядом, немов хотів сказати: «Тільки спробуйте!»

Вусань трохи поміркував, бо пана Міхалa дуже поважав, врешті небезпечно було на нього гніватися, тому промовляв далі тоном набагато лагіднішим:

– Князь, певна річ, кальвініст, але він справжньої віри не цурався, бо таким уже народився. Ніколи він не стане ні Кромвелем, ні Радзієвським, ні Опалинським, хоч би Кейданам довелося крізь землю провалитися. Не така це кров, не такий рід!

– А якщо він чорт і має роги на голові, – зауважив пан Заглоба, – то це навіть краще, бо матиме чим шведів буцати.

– Але чому ж заарештували пана Ґосевського і пана кавалера Юдицького?.. Ну-ну! – хитав головою пан Володийовський. – Не дуже князь про своїх гостей турбується, котрі йому довірилися.