– Менше з цим, – вирішив змінити тему розмови Ян Скшетуський. – У його руках тепер порятунок вітчизни, а що готовий за неї життя віддати, то нехай його Бог благословляє.

Так спілкувалися лицарі, їдучи через ніч, і то давні справи згадували, то балакали про теперішні важкі часи, в яких три війни разом звалилися на Річ Посполиту.

Відтак взялися до вечірніх молитов і до відмови літанії, а коли її закінчили, сон їх зморив і почали дрімати та куняти в сідлах.

Ніч була погожа, тепла, зірки мерехтіли тисячами на небі. Вершники, їдучи один за одним, спали смачно, але як тільки почало світати, першим прокинувся пан Міхал.

– Шановне панство, розплющуйте очі, Кейдани уже видно! – крикнув він.

– Що? Га? – сполошився пан Заглоба. – Кейдани? Де?

– Ген там! Вежі видніються.

– Яке гарне місто, – захопився Станіслав Скшетуський.

– Дуже гарне, – підтвердив пан Володийовський, – а за дня ви ще краще в цьому зможете переконатися.

– Адже це спадок князя воєводи?

– Саме так. Раніше належало Кишкам, від яких батько теперішнього князя отримав у посагу за Ганною Кищанкою, донькою вітебського воєводи. В усій Жемайтії не знайти такого порядного міста, бо Радзивілли євреїв не пускають, хіба за окремим дозволом. Меди тут знатні.

Пан Заглоба протер очі.

– То там лише гречні люди живуть. А що це за химерна споруда видніється там на горбочку?

– Це замок, новий, збудований вже за панування Януша.

– Оборонний?

– Ні, але чудова резиденція. Не роблять його укріпленим, бо ворог не з’являвся в цих краях ще з тевтонських часів. Цей загострений шпиль, там усередині міста, – це від фарної церкви68. Хрестоносці її поставили ще в язичницькі часи, пізніше будівлю віддали кальвіністам, але його парох Кобилинський знову випросив для католиків у князя Кшиштофa.

– То й хвала Богові!

Так теревенячи, доїхали ближче до перших хатинок передмістя.

Тим часом усе більше розвиднювалося і сонце починало сходити. Лицарі з цікавістю розглядали невідоме місто, а пан Володийовський розповідав далі:

– Це Єврейська вулиця, на якій живуть євреї, котрі мають дозвіл. Їдучи нею, дістанемося ринку. Ого! Люди вже прокидаються і починають із будинків виходити. Гляньте, скільки коней перед кузнями і челяді не в барвах Радзивілла. Мусить бути який з’їзд у Кейданах. Адже повно тут завжди шляхти і панів, часом навіть із чужих країв приїжджають, бо це столиця єретиків з усієї Жемайтії, котрі тут під крилом Радзивіллів безпечно почуваються і свої забобонні практики відправляють. Ось і ринок! Зважте, пановe, який годинник на ратуші! Кращого, мабуть, навіть у Ґданську немає. А те, що здається костелом із чотирма вежами, це гельветійська69 община, в якій щонеділі богохулять, а це – лютеранська церква. Гадаєте, що тут міщани польські чи литовські, зовсім ні! Самі німці та шотландці, а шотландців найбільше! Піхота з них дуже хороша, особливо бердишами січуть запекло. Має також його світлість один шотландський загін, набраний із кейданських добровольців. Гей! А що возів із крамом на ринку! Точно якийсь з’їзд. Жодного заїжджого двору немає в цьому місті, лише знайомі до знайомих приїжджають, а шляхта до замку, в якому є довгі флігелі на кількадесят ліктів, винятково для гостей призначені. Там прихильно приймають кожного, хоч би й на рік, за рахунок пана князя, а є й такі, котрі все життя там сидять.

– Дивно мені, що блискавка тих гельветійців не спалила… – скривився пан Заглоба.

– Якби ви знали, що там трапилося насправді. Всередині, між чотирма вежами, був купол, як шапка, котрий якось так трясло, що нічого після нього не залишилося. Тут, у підземеллях, лежить батько князя конюшого Богуслава, Ян, той, хто до заколоту проти Зиґмунта III спричинився. Власний гайдук йому череп розкроїв, так і загинув намарно, як і жив грішно.

– А що це за розлога споруда, на муровану комору схожа? – поцікавився пан Ян.

– Це паперова фабрика, князем закладена, а тут збоку є друкарня, в якій єретичні книги друкують.

– Тьху! – сплюнув пан Заглоба. – Зараза на це місто, де людина іншого повітря, ніж єретичне, в себе не втягує. Люцифер міг би тут так добре поживитися, як і Радзивілл.

– Шановне панство, – застеріг пан Володийовський, – не блюзнірствуйте на Радзивілла, бо незабаром може йому вітчизна порятунком своїм завдячувати.

Далі їхали мовчки, оглядаючи місто та дивуючись його порядкам, бо вулиці були повністю вимощені камінням, що в ті часи було рідкістю.

Проїхавши ринок і Замкову вулицю, побачили на узвишші прекрасну резиденцію, свіжо князем Янушем поставлену не для оборони, що своєю величчю не тільки палаци, а й замки переважала. Будівля стояла на горбочку і дивилася на місто, що наче біля її ніг лежало. З обох боків головного корпусу збігали два нижчі крила, заламуючись під прямими кутами та творячи велетенський двір, замкнений спереду залізними ґратами, всіяними довгими шпичаками. Всередині ґратів височіла потужна мурована брама, на ній висіли герб Радзивіллів і міста Кейдани, на якому була зображена орлина нога з чорним крилом на золотому фоні, а нога червону підкову з трьома хрестами тримала. Низько в брамі стояла будка, в якій шотландські трабанти чатових тримали, але для параду, а не для захисту призначених.

Година була рання, але на дитинці рух уже панував, бо перед головним корпусом муштрували полк драгунів, одягнений у блакитні колети та шведські шоломи. Їхня довга шеренга стояла нерухомо з рапірами наголо в руках, а офіцер, проїжджаючи перед нею, промовляв щось до жовнірів. Навколо і далі під стінами безліч челяді в розмаїтих барвах витріщалася на драгунів, ділячись зауваженнями та спостереженнями.

– Хай Бог милує! – скрикнув пан Міхал. – Та це ж Харлампій полк муштрує.

– Як це? – здивувався пан Заглоба. – Той сам, із котрим ви мали битися на дуелі під час виборів у Липкові?

– Той, але ми з того часу в добрих дружніх стосунках живемо.

– А й справді, – підтвердив пан Заглоба, – впізнаю його по носі, який йому з-під шолома стирчить. Добре, що забрала вийшли з моди, бо цей лицар не міг би жодного закрити. Але він і так окремого захисту на ніс потребує.

Тим часом Харлампій, помітивши пана Володийовськогo, пустився до нього клусом.

– Як справи, пане Міхале? – покликав вершник. – Добре, що ви приїхали!

– Добре, що тебе першого зустрічаю. Ось пан Заглоба, ви його по Липкові знаєте, a ще раніше в Сенниці, а це пани Скшетуські: Ян, ротмістр королівської гусарської хоругви, збаражчик.

– Отакої! Та ж я найбільшого в Польщі лицаря бачу! – зарепетував Харлампій. – Вітаю, вітаю!

– А це Станіслав, ротмістр калішський, – знайомив далі пан Володийовський, – котрий прямо з-під Устя їде.

– З-під Устя?.. На жахливу, отже, ганьбу ви дивилися. Ми знаємо вже, що там сталося.

– Саме через те, що там сталося, я й приїхав сюди, сподіваючись, що тут нічого схожого не станеться.

– У цьому можете бути впевненим. Радзивілл – це не Опалинський.

– Tе ж саме вчора казали в Упіті.

– Вітаю вас сердечно від імені власного та княжого. Князь воєвода радий буде, коли таких лицарів побачить, бо їх дуже потребує. Ходімо до мене, в цейхгауз, там моя квартира. Впевнений, що ви захочете переодягнутися і щось з’їсти, а я буду вас супроводжувати, бо вже муштру закінчив.

Сказавши це, Харлампій повернувся до шеренги і віддав коротку команду гучним голосом:

– Ліворуч! Поворот назад!

Копита застукотіли по бруківці. Шеренга розламалася надвоє, половини і собі розламалися, аж врешті сформувалися четвірки, що ступом стали віддалятися у бік цейхгаузу.

– Добрі жовніри, – промовив пан Скшетуський, оцінюючи оком знавця механічні рухи драгунів.

– Лише дрібна шляхта і путні бояри в цьому загоні служать, – докинув пан Володийовський.

– Боже милий! Та відразу ж видно, що це не посполиті! – підсумував пан Станіслав.