– Точно! Та з цього листа проглядає нова війна! – промовив пан Заглоба.

– А що князь пише, що вчинить, як йому Бог і совість наказує, то це означає, що битиме шведа, – додав пан Станіслав.

– Дивує мене лише те, – зауважив Ян Скшетуський, – що він пише про вірність дому Радзивіллів, а не вітчизні, яка більше за Радзивіллів означає і пильнішого порятунку потребує.

– Це вже така їхня панська манера, – пояснив пан Міхал, – хоч і мені це не сподобалося, бо й я батьківщині, а не Радзивіллам служу.

– А коли ви цього листа отримали? – спитав пан Ян.

– Сьогодні вранці і після полудня хотів би вирушити. Ви ж цього вечора відпочиньте після подорожі, а я завтра планую повернутися і вже з хоругвою виступимо туди, де нам накажуть.

– Може на Підляшшя? – припустив пан Заглоба.

– До князя конюшогo! – повторив пан Станіслав.

– Князь конюший Богуслав також зараз у Кейданах, – повідомив пан Володийовський. – Цікава то персона і пильно до нього приглядайтеся. Великий він воїн, а лицар ще більший, але немає в ньому і на гріш поляка. З чужоземцями носиться і німецькою або французькою балакає, наче горіхи гризе, і мови тієї хоч годину можеш слухати і нічого не второпаєш.

– Князь Богуслав під Берестечком чудово себе показав, – зауважив пан Заглоба, – і бойовий загін німецької піхоти виставив.

– Ті, хто його ближче знають, не дуже його хвалять, – вів далі пан Міхал, – бо він лише німців і французів любить, але інакше й бути не може, бо його німкеня народила, донька курфюрста бранденбурзького, за котру його небіжчик батько мало того, що посагу жодного не взяв, а ще й доплатити мусив. Але Радзивіллам ідеться, щоб у Німецькій державі, князями якої вони є, привілеї мали, і тому радо з німцями єднаються, хоча ті й погану церкву мають. Мені розповів про це пан Сакович, старий слуга князя Богуслава, котрому той посаду старости ошманського надав. Він і пан Нев’яровський, полковник, бували з князем Богуславом за кордоном по різних заморських краях і завжди свідками його поєдинків були.

– Стільки ж він тих поєдинків мав? – поцікавився пан Заглоба.

– Скільки має волосся на голові! Різних там князів закордонних, французьких і німецьких графів, купу порубав, бо, кажуть, чоловік він дуже запальний і мужній і за будь-яке слово на дуель викликає.

Пан Станіслав Скшетуський прокинувся із задуми і зронив:

– Чув і я про князя Богуслава, бо від нас до електора66 недалеко, в котрого він безперестанку висиджує. Я пам’ятаю й те, що батько згадував, як батько князя Богуслава з донькою курфюрста оженився, то люди ремствували, що такий великий дім, як Радзивілли, з чужинцями поєднується, але стало краще, бо тепер електор як Радзивіллiв родич змушений доброзичливішим бути до Речі Посполитої, а від нього тепер багато залежить. Те, що ви розповідаєте, що вони мають погану церкву, то це не так. Звісно ж, якби хтось Радзивіллів продав, то б за них електора з усім князівством купив, але теперішній курфюрст Фрідрих-Вільгельм зібрав уже достатньо грошей і має двадцять тисяч війська цілком боєздатного, з яким сміливо міг би шведам протистояти, що як ленник67 Речі Посполитої повинен зробити, якщо Бога має в серці та пам’ятає про всі блага, які його дому Річ Посполита надала.

– І він це зробить? – не повірив пан Ян.

– Чорною була б його невдячність і ламання присяги з його боку, якби вчинив інакше! – зауважив пан Станіслав.

– Важко на чужу вдячність розраховувати, а особливо від єретиків, – бовкнув пан Заглоба. – Пам’ятаю ще підлітком цього вашого курфюрстa, дуже він не людяний був, можна сказати, що слухав лише те, що йому дідько у вухо нашепче. Я сказав йому це в очі, коли ми з паном небіжчиком Конецпольським у Пруссії були. Він такий самий лютеранин, як і шведський король. Дай Боже, щоб вони ще проти Речі Посполитої не об’єдналися.

– Знаєте що, пане Міхале? – раптом вирішив пан Ян. – Я сьогодні не відпочиватиму, а поїду з вами в Кейдани. Тепер ночами краще їхати, бо вдень спека, а я вже хочу нарешті позбутися непевності. На відпочинок ще буде час, бо князь, мабуть, завтра не виступатиме.

– Тим більше, що хоругву наказав в Упіті тримати, – додав пан Володийовський.

– Добре ви кажете! – погодився пан Заглоба. – Поїду й я!

– Тоді їдьмо всі разом, – запропонував пан Станіслав.

– А вже завтра вранці будемо в Кейданах, – резюмував пан Міхал, – а в дорозі і в сідлі можна солодко покуняти.

Через дві години, поївши та попивши трохи, рушили лицарі в подорож і ще до заходу сонця опинились у Кракіновi. Дорогою познайомив їх пан Володийовський з околицею, зі славетною шляхтою ляуданською, з паном Кміцицем і всім, що останнім часом сталося. Зізнався і в своєму коханні до панни Білевичівни, нещасливому, як завжди.

– Добре, що війна близько, – ділився він, – інакше дуже б зажурився, бо часом міркую, що таке вже моє щастя і що доведеться мені парубком померти.

– Погано від цього не буде, – не погодився пан Заглоба, – бо це не найгірший стан і Богові милий. Я також вирішив його до кінця життя дотримати. Часом сумую, що не буде кому слави й імені передати, бо хоч і люблю дітей пана Янa, як своїх, та все ж Скшетуські не Заглоби.

– От поганці! – усміхнувся пан Володийовський. – Знайшли час такого висновку доходити, як вовк, який присягнув овець не душити, коли йому всі зуби випали.

– Неправда! – обурився пан Заглоба. – Не так давно ми з паном Міхалом на вибори до Варшави їздили. І за ким же всі дівулі озиралися, як не за мною?.. Пам’ятаєте, як ви тоді нарікали, що на вас жодна і не глянула? Але якщо такий уже маєте потяг до сімейного стану, то не журіться. Прийде і ваша черга. Даремно зумисне шукати і саме тоді знайдеш, коли зовсім не шукатимеш. Тепер воєнні часи і багацько чесних кавалерів щороку гине. І якщо та шведська війна триватиме довше, то дівчата всі гуртом подешевіють і ми будемо їх дюжинами на ярмарках купувати.

– Але й я загинути можу, – зауважив пан Міхал. – Досить вже поволочився по світу. Ніколи цього вам не зможу витлумачити, яка чесна та вродлива ця панна Білевичівнa. Чоловік би її кохав і голубив, як щось найкраще. Ні! Мали чорти притягнути того пана Кміцицa. Він її зачарував, не інакше, бо якщо б не він, точно б на мене запала. Ось погляньте! Саме там із-за горбочка Водокти видно, але дома немає нікого, бо вона поїхала бозна-куди. Мій би це був прихисток, хай би я тут життя поклав. Ведмідь має свій барліг, вовк свою яму, а я – ось! Лише цю шкапу маю, і це сідло, на якому сиджу.

– Бачу, що вона глибоко у вашу душу запала? – задумався пан Заглоба.

– Ще й як. Бо як її згадаю, проїжджаючи повз Водокти, як побачу, то ще більше сумую. Я хотів клин клином вибити і поїхав просити про милість у пана Шиллінґa, котрий має доньку, дуже навіть вродливу. Якось її на дорозі здалеку побачив і дуже вже мені в око впала. Я поїхав, і що ж ви думаєте? Батька вдома не застав, а панна Катруся чомусь вирішила, що це не пан Володийовський, а лише прислужник пана Володийовськогo приїхав. Taк мене це вразило, що більше там не з’являвся.

Пан Заглоба зареготав.

– Годі вже, пане Міхале! Проблема в тому, щоб знайти дружину такої ж нікчемної краси, як у вас. А куди ж та бестія поділася, що при княжні Вишневецькій перебувала, з котрою небіжчик пан Підбийп’ята, тримайте мене, мав одружитися? Та мала вроду якраз для вас, бо справжня то була кісточка, хоч її очі просто палали.

– Це Ганнуся Борзобагата-Красінська, – згадав пан Ян Скшетуський. – Ми всі свого часу були в неї закохані і пан Міхал також. Бог її знає, що з нею тепер сталося.

– Якби її відшукати й утішити! – замріявся пан Володийовський. – Як її згадали, мені аж тепло біля серця зробилося. Найчесніша то була дівчина. Бог би дав мені її зустріти!.. Ех, гарні то були часи, вже ніколи більше вони не повернуться. Не буде також, мабуть, ніколи такого вождя, як був наш князь Ярема. Чоловік знав, що після кожної зустрічі вікторія настане. Радзивілл – великий воїн, але не такий, і вже не з таким серцем йому служать, бо він і того батьківського почуття до жовнірів не має, і до себе не підпускає, вважаючи себе якимось монархом, хоч Вишневецькі були не гірші за Радзивіллів.