Шляхта, що обідала у просторих нижніх залах флігелів, ні про що не гомоніла, лише про війну, про пожежу у Вільні, яке вже десять днів горіло, щораз більше потерпаючи від пожежі, про вісті з Варшави, про просування шведів і про самих шведів, котрі як клятвопорушники напали на сусіду всупереч трактату, що ще шість років чинний. Хвилювалися серця, розум і наростала в душах злість. Звістки про швидке просування ворога, про капітуляцію Устя, окупацію Великої Польщі разом з усіма містами, про загрозу падіння Мазовша і те, що Варшаву неодмінно візьмуть, не тільки не будили тривогу, а навпаки, збуджували відвагу та прагнення до бою. Ставалося це тому, що вже були всім зрозумілі причини цього шведського успіху. Бо досі не зіткнулися ще жодного разу ні з військом, ні зі справжнім полководцем. Радзивілл був першим воїном у цьому ремеслі, з котрим мали силами помірятися, а він не давав зібраній шляхті підстав абсолютно не довіряти його воєнним здібностям, особливо що й полковники його запевняли, що поб’ють шведів у відкритому полі.
– Інакше й бути не може! – переконував пан Міхал Станкевич, старий і досвідчений жовнір. – Пам’ятаю давніші війни та знаю, що захищалися завжди в замках, в укріплених таборах, з-за шанців. Ніколи не наважувалися з’явитися проти нас у відкритому полі, бо дуже руху боялися, а де, відчуваючи силу, виступали, там відразу ж отримували їм належне. Не вікторія віддала в їхні руки Велику Польщу, а зрада та недолугість посполитого рушення.
– Підтверджую! – підтримав його пан Заглоба. – Млявий то народ, бо земля там зовсім неврожайна і хліба вони не мають, лише соснові шишки мелють і з такого борошна паляниці печуть, які живицею смердять. Дехто біля моря ходить і що тільки хвиля викине, те й жеруть, ще й між собою за ті делікатеси б’ються. Біда там чорна, тому немає народу на чуже добро ласішогo, бо навіть татари кінського м’яса ad libitum74 мають, а ті часом цілий рік м’яса не бачать і безперервно голодують, хіба що улов риби трапиться рясний.
Тут пан Заглоба звернувся до пана Станкевичa:
– А ви як зі шведами познайомилися?
– Під князем Кшиштофом, батьком теперішнього пана гетьмана.
– А я під паном Конецпольським, батьком теперішнього хорунжого. Ми Ґустава-Адольфа кілька разів у Пруссії пошарпали та військовополонених чимало набрали. Там їх добре вивчив і всілякі їхні витребеньки. Дивувалися з них наші хлопці неабияк, бо мушу вам сказати, що шведи, які постійно змушені у воді бродити і з того, що море пошле, користати, хіба плавати та пірнати вміють. Toж ми їх показати, що вміють, змусили. І що ви на таке скажете: кинеш шельму в одну ополонку, а він тобі з другої випливе і ще живого оселедця в писку тримає.
– Бійтеся Бога, та що ж ви таке кажете?!
– Хай мене грім поб’є, бо я мало не сто разів на власні очі це бачив та інші їхні дивні звичаї. Пригадую, як вони на прусському хлібі так розпаслися, що потім навіть повертатися не хотіли. Слушно пан Станкевич каже, що погані з них жовніри. Піхоту мають ще сяку-таку, але кінноту, – хай Бог милує, бо коней у їхніх землях немає і з юних літ не можуть до їзди звикати.
– Але спочатку ми не на них підемо, – зауважив пан Щит, – спочатку за Вільно помстимося?
– Еге ж. Я сам це князеві порадив, коли він питав, що я про цю справу думаю, – похвалився пан Заглоба.
– Але закінчивши з одними, підемо відразу ж на других. Мусять уже там ті поселяни попітніти.
– Дипломатично їх приймають, – зауважив пан Залеський, – але сухоребрики облизня спіймали, і найкращий цьому доказ – накази, віддані військам.
– Милий Боже, милий Бoжe! – повторював пан Тварковський, расейняйський суддя, – як разом із небезпекою охоти прибуває. Ми вже мало надію не втратили, з одним ворогом до роботи маючи, а тепер ще один на додачу.
– Не може бути інакше, – пояснив пан Станкевич. – Не раз так бувало, що дозволяєш себе лупцювати, поки терпцю вистачить, а потім, ні звідси, ні звідти, з’явиться і бадьорість, і фантазія. Чи мало ж ми настраждалися, чи мало перенесли?! Ми виступали, на короля та посполите рушення сподіваючись, на власні сили не розраховуючи, аж врешті маємо віз і перевіз: доведеться або двох лупцювати, або всім згинути.
– Бог нам допоможе! Досить цього зволікання!
– Ніж нам до горла приклали!
– Прикладімо їм і ми! Покажемо коронарцям75, які тут є жовніри! Не буде в нас Устя, як Бог на небі!
І в міру випитих келихів розігрівалися чуби та зміцнювався воєнний настрій. Так біля краю прірви останнє зусилля часто вціліти допомагає. Збагнули це ті юрми вояків і та шляхта, яку ще так недавно Ян-Казимир до Ґродна викликав розпачливими універсалами на посполите рушення. Тепер усі серця, весь розум звернені були до Радзивілла. Кожні вуста повторювали це грізне ім’я, з яким донедавна завжди перемога йшла в парі. Лише від нього залежало, чи вдасться зібрати розпорошені, розбудити приспані сили країни і стати на чолі достатньої для сприятливого вирішення обох воєн сили.
Після обіду до князя по черзі викликали командирів: пана Мирськогo, котрий у панцерній гетьманській хоругві поручником був, а після нього пана Станкевичa, Ґанховa, Харлампія, пана Володийовськогo та пана Сологубa. Здивувалися трохи старі жовніри, що їх поодинці, а не спільно, на нараду запросили. Але милим було це здивування, бо кожен виходив із якоюсь нагородою, з якимось видимим доказом княжої прихильності. Взамін вимагав князь лише вірності та довіри, яку і так усі від душі та серця йому жертвували. Розпитував також пан гетьман обережно, чи пан Кміциц не повернувся, і наказав повідомити, коли той прибуде.
Повернувся він уже пізно ввечері, коли вже зали були освітлені і гості почали збиратися. У цейхгаузі, куди прибулець зайшов переодягнутися, застав пана Володийовськогo і познайомився з рештою компанії.
– Шалено радий, що вас бачу і славетних приятелів ваших, – тряс він руку невисокого лицаря. – Я наче брата зустрів! Можете мені вірити, бо я прикидатися не вмію. Це правда, що ви мені добре задницю натовкли, aле потім мене на ноги поставили, чого до смерті не забуду. При всіх визнаю, що коли б не ви, то я б тепер за ґратами калатав. Бодай такі люди навіть на камінні родилися. Хто інакше думає, той баба, і хай мене чорти вхоплять, якщо йому вуха не обітну.
– Дайте цьому спокій.
– У вогонь за вами піду, бодай би я пропав! Виходь, хто не вірить!
Тут пан Анджей почав виклично зиркати на офіцерів, але ніхто не заперечив, бо зрештою всі любили та поважали пана Міхалa. Лише пан Заглоба озвався:
– Який енергійний вояк, кат його бери! Гадаю, що зможу полюбити вас через таку оцінку пана Міхалa, бо лише я знаю, чого він вартий.
– Більше, ніж ми всі! – підтвердив пан Кміциц зі звичним для нього запалом.
Після чого глянув на панів Скшетуських, на пана Заглобу і додав:
– Даруйте, панове, я нікого не хотів образити, бо ви всі порядні люди та великі лицарі. Не гнівайтеся, бо я щиро хотів би на вашу дружбу заслужити.
– Немає проблем, – відказав Ян Скшетуський, – що в серці, те й на язиці.
– Дайте ж я вас поцілую! – приступив до гостя пан Заглоба.
– Мені двічі повторювати не треба!
І вони кинулися один одному в обійми. Відтак пан Анджей запропонував:
– Мусимо сьогодні за це випити, не може бути інакше!
– І мені двічі не треба повторювати! – промовив, як луна, пан Заглоба.
– Вислизнемо раніше в цейхгауз, а про напої я подбаю. Пан Міхал став помітно ворушити вусами. «Відразу ж зникне бажання десь тинятися, – подумав він про себе, споглядаючи на пана Кміцицa, – тільки побачити б, хто там у покоях сьогодні буде».
І вже рот відкрив, щоб повідомити панові Анджею, що пан мечник расейняйський з Олюнькою приїхали у Кейдани, але зробилося йому якось млосно на душі, тому змінив тему.
– А ваша хоругва де? – спитав уголос.
– Тут. Готовісінька! Був у мене пан Гарасимович і приніс наказ від князя, щоб опівночі були на конях. Я спитав його, чи ми всі маємо вирушати, а він сказав, що ні… Не розумію, що це означає. З інших офіцерів одні мають такий самий наказ, а інші не мають. Але чужоземній піхоті всій наказано виступати.
