– Може, частина війська сьогодні піде на ніч, а частина завтра? – припустив Ян Скшетуський.

– У будь-якому разі я тут із вами вип’ю, а хоругва хай собі вирушає. Потім я її за годину нажену.

У цю мить з’явився пан Гарасимович.

– Ясновельможний хорунжий oршанський! – покликав він, кланяючись у дверях.

– А що? Щось горить? Це я! – озвався пан Кміциц.

– До пана князя! До пана князя!

– Зараз, лише чарку вип’ю. Хлопе! Кунтуш і пояс, бо заріжу!

Пахолок вмить подав решту одягу і за кілька хвилин пан Анджей, виряджений, як на весілля, пішов до князя. Вогнем від нього пашіло, таким здавався вродливим. Жупан мав зі сріблястої парчі, із зірчастим узором, від якого ішов відблиск на всю постать. Застебнутий він був великим сапфіром під шиєю. А зверху кунтуш із блакитного оксамиту, білий пояс, дуже дорогий, такий тонкий, що крізь перстень можна його було протягнути. Срібляста шабля, всіяна сапфірами, звішувалася від пояса на шовкових мотузах, за пояс заткнутий пернач ротмістрiвський, що має авторитет особи позначати. Дивно прикрашало це вбрання молодого лицаря, і гарнішого чоловіка важко було б знайти в усьому цьому незліченному натовпі, зібраному в Кейданах.

Пан Міхал зітхнув, споглядаючи на нього, і коли пан Кміциц зник за дверима цейхгаузу, звернувся до пана Заглоби:

– З таким у дівчат мені не конкурувати!

– Мені б скинути хоча б тридцять років!.. – замріявся пан Заглоба.

Князь уже був повністю одягнений, коли в покій увійшов пан Кміциц у своїх шатах і в супроводі двох слуг. Залишилися сам на сам.

– Дай вам, Бoжe, здоров’я, що так поквапилися! – подякував князь.

– До послуг вашій світлості.

– А хоругва?

– Як наказали.

– Ви в них упевнені?

– У вогонь і пекло підуть!

– Це добре! Такі люди мені потрібні. І такі, як ви, на все готові. Не втомлюся повторювати, що ні на кого більше за вас розраховувати не можу.

– Ваша світлосте! Не можуть мої заслуги рівнятися із заслугами старих жовнірів, але якщо мусимо на ворогів вітчизни вирушати, то Бог свідок, я не підведу.

– Не применшую старих заслуг, – зронив князь, – хоча може настати такий periculum76, такі важкі часи, що навіть найвірніші вагатимуться.

– Хай той згине намарно, хто від особи вашої світлості в небезпеці відступить!

Князь кинув швидкий погляд на обличчя пана Кміцицa.

– А ви? Ви не відступите?.. Молодий лицар спалахнув.

– Ваша світлосте!..

– Що хочете сказати?

– Сповідався вашій світлості в усіх гріхах своїх, і така їх купа, що лише батьківському серцю вашої світлості завдячую пробаченням. Але в цих усіх гріхах немає одного: невдячності.

– І віроломства. Ви сповідалися переді мною, як перед батьком, а я вам не лише, як батько, пробачив, я полюбив вас, як сина, котрого мені Бог не дав, і тому важко мені жити на світі. Будьте ж мені приятелем!

Сказавши це, князь простягнув руку, і молодий лицар спіймав її та без вагання до вуст притиснув.

Мовчали обоє довгу хвилину. Врешті князь звів погляд на відвідувача і повідомив:

– Білевичівнa тут!

Пан Кміциц зблід і почав белькотіти щось незрозуміле.

– Я зумисне по неї послав, щоб ця незгода між вами припинилася. Побачите її зараз, бо її жалоба за дідом уже скінчилася. Сьогодні також, Бог свідок, що голова репала мені від роботи, я розмовляв із паном мечником расейняйським.

Пан Анджей схопився за голову.

– Чим же я вашій світлості відплачу? Чим відплачу?..

– Я заявив панові мечнику, що така моя воля, щоб ви якнайшвидше побралися, і він не буде противитись. Я наказав йому також дівчину обережно до всього підготувати. Маємо ще час. Від вас усе залежить, а я щасливим буду, якщо вам нагорода з рук моїх надійде і дай, Боже, дочекатися багатьох інших, бо ви підете високо. Ви грішили, бо молодий, aлe й славу на полі здобули не гіршу. Й уся молодь готова будь-куди йти за вами. Перед Богом свідчу, мусите піти високо! Не для такого роду, як ваш, повітові установи. Хіба ви не знаєте, що ви Кишкам родич, а я з Кищанки походжу. Лише бракує вам статків, й одруження для цього – найкраща річ. Беріть ту дівчину, якщо вона вам у серце запала, і пам’ятайте, хто її дає.

– Ваша світлосте, я, мабуть, збожеволію!.. Життя, кров моя вашій світлості належать!.. Що я маю зробити, щоб віддячитись? Що? Кажіть, ваша світлосте! Наказуйте!

– Добром за добро мені відплатите. Вірте в мене, довіряйте, бо все, що роблю, для загального добра призначене. Не відступайте від мене, коли побачите зраду й інші відступлять, коли злість посилиться, коли мене самого…

Тут князь раптом замовк.

– Присягаюся, – крикнув у запалі пан Кміциц, – і чесне слово даю до останнього подиху стояти при особі вашої світлості, мого вождя, батька та добродійника!

Сказавши це, пан Анджей глянув сповненими любові очима на князя, а той наче змінився на обличчі. Воно стало червоним, жили на ньому набрякли, краплі поту густо зросили високе чоло, а очі відкидали незвичайний блиск.

– Що з вашою світлістю? – зойкнув стривожено лицар.

– Нічого, нічого!..

Радзивілл піднявся, підійшов квапливим кроком до молільного кутка, зірвав із нього розп’яття та промовив наказовим, приглушеним голосом:

– На цьому хресті присягніть, що мене не покинете до смерті!..

Незважаючи на свою готовність і запал, пан Кміциц цілу хвилину здивовано витріщався на нього.

– На цю муку Христа присягайте! – наполягав гетьман.

– На цю муку Христа присягаю! – повторив пан Анджей, кладучи пальці на розп’яття.

– Амінь! – урочисто оголосив князь.

Луна високої кімнати повторила десь під склепінням «Амінь» і настала тривала тиша. Чути було лише дихання широких грудей Радзивілла. Пан Кміциц не відривав від гетьмана здивованих очей.

– Тепер ви весь мій, – промовив врешті князь.

– Я завжди вашій світлості належав, – квапливо зронив молодий лицар, – але прошу мені, ваша світлосте, сказати, прошу мені пояснити, що тут діється? Чому ваша світлість сумнівалася в мені? Що загрожує вашій гідній особі? Й яка зрада, які махінації були викриті?

– Наближається час випробувань, – промовив понуро князь, – а щодо ворогів, хіба ви не знаєте, що пан Ґосевський, пан Юдицький і пан воєвода вітебський раді б мене на дно прірви скинути? Це справді так! Міцнішає ворог дому мого, поширюється зрада та загрожують публічні поразки. Тому й кажу: наближається час випробувань.

Пан Анджей замовк, але останні слова князя не розсіяли темряви, що обсіла його розум, і без відповіді питав сам себе, що може загрожувати зараз потужному Радзивіллoвi? Адже ж він стояв на чолі найбільших сил, ніж будь-коли. Лише у самих Кейданах і в околицях стояло стільки війська, що якби з такими силами князь під Шклов вирушив, доля цілої війни могла б вирішитися інакше.

Пани Ґосевський і Юдицький були справді до нього неприхильні, але обоє сиділи замкнені під вартою, а щодо воєводи вітебськогo, занадто то була доброчесна людина, занадто добрий громадянин, щоб у переддень нової експедиції проти ворогів можна було остерігатися з його боку якихось перешкод і махінацій.

– Бог свідок, я нічого не розумію! – розвів руками пан Кміциц, котрий узагалі не вмів ховати своїх думок.

– Сьогодні ж усе втямите, – заспокоїв його Радзивілл. – А тепер ходімо до зали.

Й узявши під руку молодого полковника, попрямував із ним до дверей.

Вони пройшли кілька покоїв. Здалеку, з велетенської зали, долинали звуки капели, якою диригував француз, спеціально запрошений князем Богуславом. Якраз грали менует, який тоді при французькoму дворі танцювали. Лагідні звуки змішувалися з гомоном численних людських голосів. Князь Радзивілл зупинився і слухав.

– Дай, Боже, – сказав він за хвилину, – щоб усі ці гості, котрих під своїм дахом приймаю, не перекинулися завтра до моїх ворогів.

– Ваша світлосте, – і собі промовив пан Кміциц, – маю надію, що немає серед них шведських однодумців.