Радзивілл затремтів, але схаменувся.
– Що ви хочете цим сказати?
– Нічого, ваша світлосте, лише те, що там чесні жовніри веселяться.
– Ходімо. Час покаже і Бог розсудить, хто з них чесний. Ходімо!
Біля самих дверей стояли дванадцятеро пажів, прекрасних хлопців, одягнених у пера й оксамити. Побачивши гетьмана, вони вишикувалися в дві шеренги, але князь наблизившись спитав:
– Її світлість вже ввійшла в залу?
– Атож, ваша світлосте! – повідомили юнаки.
– А шановні делегати?
– Вони також.
– Відчиняйте!
Обидві половини дверей миттю розчахнулися, потік світла ринув через пройму й освітив велетенську постать гетьмана, котрий, маючи за собою пана Кміцицa і пажів, зійшов на підвищення, на якому крісла для поважних гостей були розставлені.
Рейвах здійнявся в залі, всі погляди звернулися на князя, потім один вигук вирвався із сотень лицарських грудей.
– Хай живе Радзивілл! Хай живе! Хай нам командує! Хай живе!
Князь кланявся, схиляючи голову, а потім рукою став вітати гостей, що зібралися неподалік, і піднялися в момент, коли господар входив. Між знаменитішими, крім самої княгині, були там і двоє шведських делегатів, московський посол, пан воєвода венденський, єпископ Парчевський, владика Білозір, пан Коморовський, пан Межеєвський, пан Глебович, староста жемайтійський, швагро гетьмана, один молодий Шльоп, оберст Ґанхов, полковник Мирський, Вайсергофф, представник князя курляндськогo, і кілька пані з оточення княгині.
Пан гетьман, як і личить гостинному господарю, приймав вітання від дипломатів, з котрими кількома ввічливими словами перекинувся, після цього привітав й інших, а закінчивши, сів у крісло з горностаєвим балдахіном і споглядав у залу, в якій ще звучали вигуки:
– Хай живе!.. Хай нами командує!.. Хай живе!..
Пан Кміциц, схований за балдахіном, також вдивлявся в юрбу. Погляд його перестрибував з обличчя на обличчя, шукаючи поміж них улюблені риси тієї, котра в цей момент займала всю душу та серце лицаря. Серце билося в його грудях, як молот.
«Вона тут! Вже за мить її побачу і зможу розмовляти з нею!» – повторював собі подумки. І шукав, шукав щоразу охочіше, щоразу неспокійніше. Ось, там! Понад перами віял виднілися якісь чорні брови, біле чоло та світле волосся. Це вона!
Пан Анджей затримав дихання, немовби остерігаючись, що може сполохати об’яву, але тим часом пера рухаються, обличчя оголюється – ні! Це не Олюнька, не та мила та наймилішa. Погляд летить далі, обіймає граціозні постаті, ковзає по перах, атласах, розквітлих, як квіти, обличчях, і обманюється щохвилини. Не вона, і не вона! Аж нарешті, ген у глибині, біля ніші вікна, замаячіло щось біле і лицареві потемніло на очах. Це була Олюнька, мила й наймилішa.
Капела знову грає, юрба походжає, кружляють дами, мерехтять шатами кавалери, а він, як сліпий і глухий, нічого не бачить, лише її, і дивиться так жадібно, немов її вперше побачив. Ніби й та сама Олюнька з Водоктів, але інша. У цій величезній залі і в цьому натовпі вона здається якоюсь меншою і личко має дрібніше, навіть, можна сказати, дитяче. Ось так згріб би її всю в обійми та притулив! Але ж вона та сама, хоча й інша: ті самі риси і солодкі уста, такі ж вії, що тінь кидають на щоки, те ж світле чоло, спокійне, кохане. Тут спогади, як блискавки, промайнули в голові пана Анджея: челядна кімната у Водоктaх, де її побачив вперше, і ці тихі покої, в яких просиджували разом. Як солодко хоч би згадувати це!.. А та їзда на санях у Мітруни, під час якої він її цілував!.. Потім уже люди стали їх розділяти і налаштовувати дівчину проти нього.
«Бодай би це грім побив! – волав подумки пан Кміциц. – Що я мав і що втратив! Яка ж вона була близька, а яка тепер далека!» Сидить ген здаля, як чужа, навіть не здогадується, що він тут. І гнів, але разом із цим невимірна печаль охопила пана Анджея, сум, для якого інших слів не знайшов, як зойк у душі, який вуста не вимовили: «Ой, Олюнько! Ех, ти!»
Не один раз пан Анджей проклинав себе за свої давні вчинки, як мав бажання власним людям розтягнутися і сто батогів відлічити, але ніколи не впадав у такий гнів, як тепер, коли її знову побачив після довгої перерви, ще дивовижнішу, ніж зазвичай, навіть прекраснішу, ніж собі уявляв. У цей момент хотів би себе карати, але що був між людьми, в гідному товаристві, то тільки зубами скреготів, і наче бажаючи собі навмисно ще більшого болю задати, повторював подумки: «Так тобі і треба, нетямо! Так і треба!»
Аж тут звуки капели замовкли знову і замість них почув пан Анджей голос гетьмана:
– Ідіть за мною!
Пан Кміциц прокинувся, наче зі сну.
Князь зійшов із підвищення і змішався з гостями. На його обличчі променіла лагідна та добросерда усмішка, яка лише підкреслювала велич його постаті. Це був той самий гостинний господар, котрий свого часу приймав королеву Марію-Луїзу в Непоренті, дивував і вражав французьких царедворців не лише розкішшю, а й своїми звичаями. Це був той самий, із ким захоплено листувався Жан Лабурер підчас своїх мандрівок. Тепер гетьман зупинявся щомиті біля серйозних матрон, біля родовитої шляхти та полковників, маючи для кожного з гостей окреме прихильне слово, дивуючи присутніх своєю пам’яттю й моментально здобуваючи всі серця. Очі присутніх стежили за ним, куди б князь тільки не йшов, а він повільно наблизився до пана мечника расейняйськогo Білевичa і промовив:
– Дякую вам, давній приятелю, що ви прибули, хоча й маю право сердитись. Білевичі не за сто миль від Кейдан, а ви rara avis77 під моїм дахом.
– Ваша світлосте, – відповів пан мечник, кланяючись низько, – кривду той вітчизні робить, хто у вашої світлості час краде.
– А я вже думав помститися та приїхати у Білевичі, бо гадаю, що ви гарно прийняли б старого табірного компаньйона?
Почувши це, пан мечник аж зашарівся від щастя, а князь не вгавав:
– Часу, часу справді завжди бракує! Але коли будете внучку небіжчика пана Іраклія заміж видавати, то вже на весілля я точно приїду, бо вам це обом завинив.
– Дай, Боже, щоб це сталося якнайшвидше! – відгукнувся пан мечник.
– Тим часом представляю вам пана Кміцицa, хорунжого оршанськогo, з тих Кміциців, що з Кишок, а через Кишок вони й Радзивіллам рідня. Ви мали б це прізвище від пана Іраклія чути, бо він Кміциців, як братів, любив.
– Вітаю, вітаю! – зрадів пан мечник, на котрого справила враження велич роду молодого кавалера, яку підтвердив сам Радзивілл.
– Вітаю пана мечникa, добродія і до ваших послуг готовий, – відповів сміливо і не без певного гонору пан Анджей. – Пан полковник Іраклій був мені батьком і добродійником, і хоча пізніше все попсувалося, та я ніколи не припиняв любити всіх Білевичів, наче власна моя кров у них текла.
– Особливо, – зауважив князь, довірливо кладучи руку на плече молодика, – не припиняв любити одну Білевичівну, про що мені давно відкрився.
– І кожному у вічі це повторю! – палко додав пан Анджей.
– Не так хутко! – відповів князь. – Бачите, шановний мечнику, з сірки та вогню створений цей кавалер, тому й напустував трохи. Але що він молодий і під моїм найвищим заступництвом перебуває, то ще до того, як ми вдвох почнемо благати, маємо намір отримати скасування кондемнату у такого милого трибуналу.
– Ваша світлість зробить усе, що забажає! – схилив голову пан мечник. – Нещасна панночка буде змушена вигукнути, як язичнику Александру: «Хто ж вам зможе опиратися!»
– А ми, як той Македонський, визнаємо слушність цих слів, – засміявся князь. – Але менше з цим! Ведіть нас тепер до своєї родички, бо я радий буду з нею познайомитися. Нехай сповниться заповіт пана Іраклія, в чому виникла затримка.
– Я служу вашій світлості!.. А дівчина сидить он там під опікою пані Войнилович, нашої родички. Лише благаю вибачити, якщо вона засоромиться, бо я ще не мав часу її застерегти.
Очікування пана мечникa були виправдані. На щастя, Олюнька раніше побачила пана Анджея біля гетьмана, тому могла трохи прийти до тями, хоч і мало не знепритомніла. Зблідла, як полотно, ноги затремтіли під нею. І панночка так споглядала на молодого лицаря, немов побачила привида з того світу. І довго своїм очам не хотіла вірити. Бо дівчина собі уявляла, що той нещасливець або тиняється десь по лісах, без даху над головою, покинутий усіма, переслідуваний, як дикий звір, справедливістю, або зачинений у вежі, розпачливим зором дивиться крізь залізні ґрати на веселий Божий світ. Один Бог знає, яка страшна печаль не один раз гризла їй серце й очі за цим шибайголовою. Лише Бог міг полічити сльози, які на самоті над його долею, такою жорстокою, хоч і заслуженою, пролила. А тим часом він опинився в Кейданах, вільний, біля гетьмана, гордий і в шатах із парчі й оксамиту, з полковницьким перначем за поясом, з піднятою головою, з владним і гордим юнацьким обличчям. А сам великий гетьман, сам Радзивілл, поклав йому довірливо руку на плече. Дивні та суперечливі почуття переплелися в серці дівчини. І таку велику полегшу відчула, немовби їй хтось тягар зняв із плечей. Але залишилась якась туга, що стільки жалю та переживань були потрачені надаремно. І водночас розчарування, якого зазнає кожна чесна душа перед обличчям цілковитої безкарності за важкі гріхи й учинки. Відчувала і радість, і власне безсилля, і подив, що межує з переляком, щодо цього юнака, котрий зумів із такої багнюки виплисти.