Тим часом князь, мечник і Кміциц закінчили розмову і стали наближатися. Дівчина заплющила очі і зіщулила плечі, як птах крила, коли хоче голову між ними сховати. Панночка не сумнівалася, що йдуть до неї. Навіть не дивлячись, бачила їх, відчувала, все ближче і ближче, що вже надходять, що зупинилися. Настільки була в цьому впевнена, що, не піднімаючи повік, встала і глибоко вклонилася князеві.

Він і справді став перед нею і виголосив таке:

– Рани Христові!.. Тепер не дивуюся молодому, бо ця розквітла квітка просто чудова. Вітаю вас, люба панно, вітаю від щирого серця і душі кохану внучку мого Білевичa. Ви мене впізнаєте?

– Впізнаю, ваша світлосте! – зронила дівчина.

– А я б вас не впізнав, бо ще малою та нерозквітлою останнього разу вас бачив, і не в цій окрасі, в якій тепер ходите. Розплющіть очі. Заради Бога! Щасливий пірнальник, котрий таку перлину дістане. Нещасний той, хто її мав і втратив. Ось стоїть тут перед вами саме такий відчайдух в особі цього кавалера. Впізнаєте його?

– Впізнаю, – прошепотіла Олюнька, не підіймаючи погляду.

– Великий він грішник, тому до сповіді вам його привів. Призначте йому покуту, яку тільки забажаєте, але відпускати гріхи не відмовляйте, щоб його відчай до ще важчих гріхів не призвів.

Тут князь звернувся до пана мечникa і до пані Войнилович:

– Залишмо молодят на самоті, шановне панство, бо не випадає при сповіді присутніми бути, а мені і моя віра це забороняє.

За хвилину пан Анджей та Олюнька залишилися самі. Серце її билося в грудях, як у голуба, над яким яструб навис, але й він був зворушений. Зрадила й молодика його звична сміливість, запальність і впевненість у собі. Довгий час вони мовчали обоє. Нарешті юнак перший озвався низьким, приглушеним голосом:

– Не сподівалися мене побачити, Олюнько?

– Ні, – шепнула дівчина.

– Заради Бога! Якби тут татарин стояв біля вас, менше, мабуть, налякалися б. Не бійтеся мене! Гляньте, скільки тут людей. Жодна кривда не загрожує вам від мене. А навіть якби ми самі були, все одно не було б причин для страху, бо я присягнувся поважати вас. Довіртесь мені!

Панночка на мить підняла очі.

– З якого це дива я маю вам довіритись?

– Правда, що я грішив, але це все в минулому і більше не повториться. Коли я після того поєдинку з паном Володийовським на ложі лежав на порозі смерті, тоді й сказав собі: не будеш їй брати насильством, шаблею, вогнем, а лише порядними вчинками на неї заслужиш і пробачення вимолиш!.. Бо в неї серце не кам’яне, і злість їй минеться. Побачить поліпшення, тоді й вибачить!.. Я прийняв присягу стати кращим і її не зламаю. Відтак мене й Бог благословив, бо приїхав пан Володийовський і привіз мені вірчу грамоту. Міг її не віддати, а віддав. Чесний чоловік! Тому й перед судами більше не маю потреби ставати, бо гетьманську інквізицію пройшов. Я сповідався князеві в усіх гріхах, як батькові. І він не тільки пробачив, а й пообіцяв усе пом’якшити та захищати мене від людської ворожості. Хай його Бог благословить. Не буду банітом78, Олюнько, з людьми примирюся, славу в батьківщини, вітчизни заслужу, кривду виправлю. Олюнько! Що ви на це?! Не скажете мені доброго слова?

Закоханий пильно вдивлявся в постать дівчини, і руки складав, немов молився до неї.

– Чи можу я вірити? – скептично сказала дівчина.

– Можете, як мені Бог милий, і мусите! – гарячкував пан Кміциц. – Зверніть увагу, що в мене повірили і князь гетьман, і пан Володийовський. А їм усі мої вчинки відомі, та вони повірили. Бачите!.. Чому ж ви одна мені не довіряєте?

– Бо людські сльози бачила, через вас пролиті. Бо могили бачила, які ще травою не поросли.

– То поростуть, а сльози їхні я обітру.

– Спочатку це зробіть.

– Дайте мені хоча б надію, що якщо вчиню так, то й вас поверну. Легко вам казати: «Спочатку це зробіть». А раптом я зроблю, а ви за іншого за той час підете? Ісусе, рятуй! Вбережи, Боже, від такого вчинку, бо я тоді збожеволію. В ім’я Господа благаю вас, Олюнько, пообіцяйте, що вас не втрачу, перш ніж із тією вашою шляхтою до згоди прийду. Пам’ятаєте, як ви мені про це написали? А я той лист зберігаю і коли мені дуже важко на душі, то його собі перечитую. Нічого більше не прагну, тільки ще раз повторіть, що чекати будете і що за іншого не підете!..

– Ви ж знаєте, що мені згідно із заповітом зробити це заборонено. Лише в монастирі можу сховатися.

– Ви мене до життя повернули! Як Бог живий, дайте собі спокій із монастирем, бо мені сироти від однієї думки на шкірі з’являються. Попустіться, Олюнько, бо я тут при всіх в ноги впаду і благатиму, щоб ви цього не робили. Панові Володийовськoму ви відмовили, я знаю, бо він сам мені про це розповів. Він цим мене заохочував, щоб я добрими вчинками вас здобув. Але до чого б усе це було, якби ви в орден вступили? Кажете, що чесноту для чесноти потрібно плекати? А я відповім, що кохаю вас до нестями і не хочу нічого іншого знати. Коли ви поїхали з Водоктів, я заледве з ложа встав, шукати вас почав. Я мав хоругву на ноги поставити, весь час мій на це йшов, я не мав часу щось з’їсти, вночі поспати, але пошуків не занехаяв. Так уже призначено мені, що без вас ні життя, ні спокою для мене не буде! Така вже моя доля! Нічим, лише зітханнями я жив. І дізнався нарешті, що ви в пана мечникa в Білевичaх. І мушу зізнатися, я боровся з думками, наче з ведмедем: їхати, не їхати?.. Але не посмів поїхати, щоб мене жовчю не напоїли. Тому сказав собі: я ще не зробив нічого доброго, тому не поїду. Аж князь, батько мій коханий, зглянувся наді мною і послав просити вас у Кейдани, щоб я хоч очі своїм коханням міг наповнити. Ми на війну вирушаємо. Тому не вимагатиму, щоб уже завтра ви за мене йшли. Але бодай добре слово від вас почую, бодай забезпечуся і буде мені легше. Моя ж ви єдина душа. Не хочу загинути, але в битві всіляке може статися, бо не буду за інших ховатися. Тому мене треба дарувати, як вмираючому гріхи відпускають.

– Нехай вас Бог береже і провадить, – зронила дівчина м’яким голосом, по якому зараз же збагнув пан Анджей, що слова його таки справили враження.

– Моє ви щире золото! Дякую і за це. І ви не підете до монастиря?

– Ще не піду.

– Нехай вас Бог благословить!

І як навесні сніги тануть, так між ними почала танути недовіра і вони відчули себе ближчими, ніж хвилину тому. На серці їм полегшало, в очах посвітліло. Адже вона нічого не пообіцяла і він мав клепку нічого поки що не вимагати. Але панночка сама відчувала, що їй не можна, не годиться закривати йому дорогу до вдосконалення, про яку він казав так щиро. В його щирості не сумнівалася навіть на мить, бо це був не той чоловік, котрий прикидатися звик. Але головною причиною, чому не відштовхнула його знову, чому залишила йому надію, було те, що в глибині душі кохала ще цього юнака. Це кохання завалила гора гіркоти, розчарування та болю, але кохання жило, готове завжди вірити і пробачати без упину.

«Він кращий за свої вчинки, – думала дівчина, – і немає вже тих, хто його до лихого під’юджували. Міг би він із відчаю ще чогось знову накоїти, то краще його від цього застерегти».

І добре серце втішилося власному вибаченню. На щічках Олюньки виступили рум’янці, такі свіжі, як троянда під ранньою росою. Очі набули солодкого та живого блиску, і можна було сказати: ясність била від них у залу. Переходили повз них люди і дивувалися чудовій парі, бо ж таких двійко молодят важко було б навіть зі свічкою знайти у цій залі, де зібрався весь цвіт шляхтичів і шляхтянок.

Обидва до всього ж, буцімто змовилися, навіть однаково були одягнені, бо дівчина мала сукню зі сріблястої парчі, що скріплялася сапфіром, і блакитний, із венеційського оксамиту кунтуш. «Мабуть, брат і сестра!» – перемовлялися ті, хто їх не знав, але інші відразу ж зауважували: «Не може бути, бо він її очима просто їсть».

Тим часом у залі розпорядник оголосив, що час уже й до столу сідати, і моментально зчинився незвичайний рейвах. Граф Левенгаупт, весь у мереживах, ішов спереду під руку з княгинею, кінець плаща котрої несли два вродливі пажі. За ними барон Шітте провадив пані Глебович, тут же йшов єпископ Парчевський зі священиком Білозором, обоє наче чимось стурбовані та засмучені.