Князь Януш, котрий у процесії віддав першість гостям, але за столом обрав біля княгині найвище місце, вів пані Корф, дружину венденського воєводи, котра вже цілий тиждень перебувала в Кейданах. І так сунув цілий ряд пер, як стобарвний вуж, розвивався і мінився. Пан Кміциц вів Олюньку, котра легенько торкалася плечем його плеча. Парубок косив око на її делікатне обличчя, щасливий, як смолоскип запалений, найбільший магнат між цими магнатами, бо до найбільшого скарбу близький.

Так ідучи церемонно під звуки капели, гості зайшли до трапезної зали, яка мала вигляд цілої окремої будівлі. Столи були поставлені підковою, на триста осіб, і гнулися під сріблом і золотом. Князь Януш, котрий частину королівської величі в собі ніс і з королями споріднений, зайняв біля княгині найвище місце, й усі, минаючи їх, низько кланялися та займали місця згідно з власним походженням.

Однак присутні бачили, що гетьман не забував, що це останній бенкет перед страшною війною, в якій долі велетенських держав будуть вирішуватися, бо обличчя мав неспокійне. Вдавав усмішку та веселість, але було враження, що його палила гарячка. Інколи помітна хмара осідала йому на грізне чоло і той, хто сидів ближче, міг спостерегти, що це чоло було густо краплями поту вкрите. Часом погляд його швидко переходив з обличчя на обличчя гостей і зупинявся уважно на лицях полковників. А часом князь супив левині брови, немов його біль пронизував або наче те чи інше обличчя будило в ньому гнів. І, дивна річ, вельможі, котрі сиділи біля князя, посли, єпископ Парчевський, владика Білозір, пан Коморовський, пан Межеєвський, пан Глебович, пан венденський воєвода й інші, також були розсіяні та неспокійні. Два кінці велетенської підкови наповнилися веселою балачкою та звичайним гомоном, як на бенкетах, а вершина її мовчала пригнічено або зрідка щось шепотіла, і неуважний погляд змінювався тривожним.

Та в цьому не було нічого дивного, бо нижче сиділи полковники та лицарі, котрим близька війна не більше ніж смертю загрожувала. Легше полягти у війні, ніж брати відповідальність за неї на свої плечі. Не обтяжена буде жовнірська душа, коли відкупивши кров’ю гріхи свої, полетить із поля на небо. Лише той схилить важко голову, той спілкується в душі з Богом і совістю, хто напередодні рішучого дня не знає, який келих подасть завтра вітчизні випити. Саме так тлумачили собі неспокій князя на нижчих кінцях.

– Завжди він такий, перед кожною війною, що з власною душею розмовляє, – зауважив старий полковник Станкевич панові Заглобі, – але чим він більше засмучений, тим гірше для ворогів, бо в день битви буде точно веселий.

– Tак і лев перед битвою муркоче, – сказав на те пан Заглоба, – щоб у собі цим більшу лють проти ворога розбудити, що ж до великих воїнів, то кожен має свою звичку. Ганнібал, кажуть, кості кидав, Сципіон Африканський вірші декламував, пан Конецпольський-батько з білоголовими розважався, а я радію сну перед битвою, хоча б на годинку, хоч і від келиха з добрими приятелями не відмовляюся.

– Гляньте, пановe, навіть єпископ Парчевський зблід, як аркуш паперу! – зауважив Станіслав Скшетуський.

– Бо за кальвіністським столом сидить і ще чогось нечистого в стравах проковтнути може, – пояснив тихим голосом пан Заглоба. – До напоїв, подейкують старі люди, лихий не має доступу, можеш їх будь-де споживати. Але наїдків, а найбільше зупи треба остерігатися. Так було і в Криму, в часи, коли я там у полоні сидів. Татарські мулли, тобто священики, вміли баранину з часником так зготувати, що хто спробував, зараз же віри готовий був зректися й їхнього бісівського пророка прийняти.

Тут пан Заглоба стишив голос ще дужче:

– Не через недовіру до пана князя я це сказав, але радив би їжу перехрестити, бо береженого Бог береже.

– Що ви таке кажете!.. Хто Богові довірився з харчами, йому нічого не станеться. У нас, у Великій Польщі лютеран і кальвіністів не бракує, але я ще не чув, щоб вони над їжею чаклували.

– У вас, у Великій Польщі лютеран тьма, тому й зі шведами зараз знюхалися, – відрубав пан Заглоба, – і тепер із ними цілуються. Та я на місці князя на цих послів собак спустив би, а не делікатесами кишки їхні начиняв. Тільки погляньте на того Левенгауптa. Так жере, ніби за місяць його мали на ярмарок зв’язаного мотузкою за ноги потягнути. Ще для дружини і для дітей у кишені харчів напхає. Я забув, як той другий здохляк називається. Якось…

– Спитайте, батьку, краще пана Міхалa, – порадив Ян Скшетуський.

Пан Володийовський сидів неподалік, але нічого не чув і нічого не бачив, бо сидів між двома паннами. По ліву руку мав Ельжбету Селявську, пишну панночку, років близько сорока, а по праву – Олюньку Білевичівну, за котрою сидів пан Кміциц. Панна Ельжбета трясла головою, прикрашеною перами, над малим лицарем і дуже жваво щось йому говорила. Він же зиркав на неї час від часу осоловілими очима і механічно відповідав: «Так, шановна панно, як цікаво!» і не тямив з того ні слова, бо вся його увага була зосереджена по іншому боці. Вухом парубок ловив шелест слів Олюньки, шурхіт її парчевої сукні і вусами так енергійно ворушив, немов хотів ними панну Ельжбету відлякати.

«Ех, що за дівчина!.. Яка ж красуня! – думав молодик. – Зглянься, Господи, на мої злидні, бо вже не маєш більшої сироти, ніж я. Душа аж пищить у мені, щоб мати свою кохану жінку, а я на яку не погляну, то вже там інший жовнір на постої стоїть. Куди ж я, нещасний блукач, подінуся?»

– А що ви після війни гадаєте робити? – спитала несподівано Ельжбетa Селявськa, склавши губи бантиком і обмахуючись віялом.

– У монастир піду! – відрубав нечемно невисокий лицар.

– А хто там про монастир на бенкеті згадує? – гукнув весело пан Кміциц, перехиляючись через Олюньку. – Гей! Та це пан Володийовський!

– Вам таке не в голові? Звісно… – зронив пан Міхал. Раптом солодкий голосочок Олюньки заповнив йому вуха:

– І вам не треба про таке думати. Бог вам дасть дружину до серця, кохану та чесну, як і ви самі.

Добросердий пан Міхал враз розчулився:

– Якби мені хтось навіть на сопілці грав, то не було б мені миліше слухати!

Гомін, що ставав усе гучнішим при столі, несподівано стих, бо знову до келихів справа дійшла. Настрій був краще нікуди. Полковники теревенили про майбутню війну, супили брови та жбурляли вогняні погляди.

Пан Заглоба розповідав через весь стіл про облогу Збаражa, а слухачам аж кров бухала в обличчя, а в серцях міцніли запал і відвага. Здавалося, що дух безсмертного Яреми влетів у цю залу і лицарським подихом наповнив душі жовнірів.

– Оце був вождь! – зауважив знаменитий полковник Мирський, котрий усіма гусарами Радзивілла командував.

– Один лише раз я його бачив і навіть у смертну годину це пам’ятатиму.

– Юпітер із блискавицями в руці! – долучився старий Станкевич. – Не сталося б цього, якби він жив!..

– Бa! Та ж він за Ромнами ліси рубати наказав, щоб собі дорогу до ворогів відкрити.

– І в результаті ми здобули берестецьку вікторію.

– У найважчу мить Бог його забрав.

– Бог його забрав, – повторив урочисто пан Скшетуський, – але заповіт по ньому залишився для всіх майбутніх вождів, вельмож і всієї Речі Посполитої, щоб із жодним ворогом перемов не вести, а всіх бити!..

– Не вести перемов! Бити! – повторило кільканадцять потужних голосів. – Бити, бити!

У залі стало так гаряче, що кров нуртувала у жилах воїнів, і вони сипали поглядами, як блискавицями, і підголені макітри мало не димілися.

– Наш князь, наш гетьман буде цього заповіту виконавцем! – промовив пан Мирський.

Раптом велетенський годинник, поміщений на хорах зали, став бити північ, і водночас затряслися мури, задзвеніли жалібно шиби у вікнах і гуркіт салюту пролунав на дитинці.

Розмови вщухли, настала тиша. І за мить із чола столу зарепетували:

– Єпископ Парчевський знепритомнів! Води!

Зчинилася метушня. Дехто схопився з крісел, аби краще роздивитися, що там відбувається. Єпископ усе ж був при тямі, але дуже ослаб, аж маршал підтримував його на кріслі за плечі, тоді як дружина венденського воєводи бризкала йому водою в обличчя.