– Тобто, – зажурився воєвода, – ще нікого немає?
– Жодного живого духу, крім польової піхоти. Та й жнива наближаються. Добрий господар у такий час із дому не виїжджає!
– Що це ви таке кажете?
– І шведи нікуди не втечуть, лише ще ближче підійдуть, – додав ротмістр.
Рябе обличчя воєводи враз почервоніло.
– Що мені шведи!.. Це для мене сором перед іншими панами буде, якщо я сам тут, як палець, зостануся.
Пан Станіслав знову всміхнувся.
– Ваша милість дозволить вам повідомити, – зауважив досвідчений воїн, – що шведи тут найголовніша річ, а сором уже потім. Зрештою, не буде його, бо не лише калішської, а й ніякої іншої шляхти тут ще не має.
– Вони збожеволіли! – обурився пан Ґрудзінський.
– Ні, вoни лише впевнені, що якщо вони не захочуть до шведів, то шведи самі до них не забаряться.
– А щоб його! – вилаявся воєвода.
І гукнувши пахолка, наказав подати собі чорнило, пера та папір, відтак сів і став писати.
Через півгодини засипав аркуш піском, вдарив по ньому рукою і сказав:
– Посилаю виклик, щоб найпізніше pro die 27 praesentis39 прибули, і так собі міркую, що принаймні на цей останній термін захочуть non deesse patriae40. А тепер скажіть мені, пане, чи маєте якісь звістки про ворога?
– Маємо. Віттемберґ своє військо під Дамою на полях муштрує.
– Багато їх?
– Одні кажуть, що сімнадцять тисяч, інші, що більше.
– Гм! Нас стільки не набереться. Як вважаєте, зможемо відбитися?
– Якщо шляхта не прийде, то не буде й про що балакати…
– З’явиться, куди ж вона подінеться! Відома річ, що посполите рушання завжди зволікає. Але з шляхтою собі дамо раду?
– Не дамо, – зронив холодно Скшетуський. – Ясновельможний вoєвoдo, у нас немає кому воювати.
– Як це немає кому воювати?
– Ваша милість знає так само добре, як і я, що все військо ще в Україні. Звідти нам не прислали навіть пари хоругв, хоча один лише Бог знає тепер, яка буря грізніша.
– Але ж піхота, посполите рушення?
– З двадцяти селян заледве один війну бачив, а з десяти лиш один знає, як рушницю тримати. Після першої ж війни будуть із них добрі жовніри, але не зараз. А щодо посполитого рушення, спитайте, ваша милосте, кого схочете, хто хоча б трохи на війні знається, чи посполите рушення може протистояти регулярному війську, ще такому, як шведське, ветеранам із усієї лютеранської війни, до перемог звиклих.
– То ви так шведів більше за своїх цінуєте?
– Не вважаю їх кращими за своїх, бо якби тут було з п’ятнадцять тисяч таких людей, котрі під Збаражем воювали, кварцяних41 та їздових, тоді б їх не боявся, але з нашими, дай Боже, щоб хоча б чогось путнього домогтися змогли.
Воєвода поклав руки на коліна і різко глянув просто в очі пану Скшетуському, немовби хотів у них якусь потаємну думку вичитати.
– То навіщо ж ми сюди прийшли? Ви ж не думаєте, що краще здатися?
Спалахнув на такі слова пан Станіслав і відрубав:
– Якщо б мені така думка на гадку спала, накажіть мене, ваша милосте, на палю настромити. На запитання, чи я вірю у вікторію, відповідаю, як жовнір: не вірю! Але навіщо ми сюди прийшли, то вже інша річ, на яку, як громадянин, відповідаю: для того, щоб супостатові першими опір вчинити, щоб затримавши його на собі, дозволили решті країни перегрупуватися та виступити, щоб тілами нашими напад зупиняти доти, доки один за одним не попадаємо!
– Похвали гідний такий намір, – холодно зауважив воєвода, – але легше вам, жовнірам, зі смертю теревенити, ніж нам, на кого вся відповідальність за ріки шляхетної крові, даремно пролитої, впаде.
– Для того й має шляхта кров, щоб її проливати.
– Воно й начебто так! Всі ми готові полягти, бо врешті це – найлегша річ. Однак обов’язок каже нам, кого доля командирами поставила, не лише слави шукати, а й за користю озиратися. Війна вже все одно почалася, це правда, але ж Карл-Ґустав є родичем нашого короля і мусить на це власну думку мати. Тому належить і спробувати перемови провадити, бо іноді словом можна більшого досягти, ніж зброєю.
– Це не в моїй компетенції! – сухо відказав пан Станіслав.
Воєводі тієї миті, мабуть, те саме на гадку спало, бо кивнув головою і попрощався з ротмістром.
Пан Скшетуський проте лише наполовину мав слушність у тому, що казав про млявість шляхти, до посполитого рушення покликаної. Правда ж була така, що до завершення стрижки овець мало хто прибув до табору між Пілою та Устям, але на 27 червня, тобто на остаточний термін прибуття, заново визначений, почали з’їжджатися численними групами.
Щодня хмари куряви, що здіймалася через тривалу бездощову погоду, сповіщали наближення щоразу нових загонів. І їхала шляхта гамірно, кінно і на колесах, з почтом слуг, креденсами, возами та надміром на них усіляких зручностей. А зброєю настільки обтяжена, що один за трьох був озброєний, починаючи від списів, рушниць, бандолетів, шабель, кончарів42 до вже не використовуваних гусарських молотів, що для розбивання панцерів призначені. Загартовані воїни відразу по цьому озброєнню розпізнавали необізнаних із війною людей і недосвідчених.
З усієї майже шляхти, що проживала на просторах Речі Посполитої, саме великопольська була найменш войовнича. Татари, турки та козаки не топтали ніколи цих околиць, і від тевтонських часів уже майже забулося, як це, коли війна в країні. Хто з великопольської шляхти відчував у собі бойовий запал, той вступав у компут коронних військ і там ставав таким самим добрим, як і будь-хто інший. Але ті, натомість, що по обійстях хотіли сидіти, на справжніх домосідів перетворилися, тонучи в достатках, у відпочинку, на заповзятих господарів, котрі засипають своєю вовною й особливо своїм збіжжям ринки прусських міст.
Тепер же, коли шведська буря відірвала їх від насиджених місць, здавалося їм, що на війну не можна забагато зброї взяти, ні забагато пахолків привести, котрі б і тіла і майна панського стерегли.
Дивні то були вояки, з котрими ротмістрам нелегко впоратися було. Ставав, наприклад, товариш зі списом довжиною дев’ятнадцять стіп і з панцером на грудях, але в солом’яному брилі «для холоду» на голові. Інший під час муштри тільки й нарікав, ще один позіхав, їв або пив, дехто пахолка кликав, а всі разом визнавали природним балакати так голосно, що наказів офіцерів ніхто почути не міг. Тому важко було дисципліну тримати, бо проти неї опиралися запекло, наче проти утиску громадянських прав. Оголошувалися, щоправда, «статті», але їх ніхто й слухати не хотів.
Залізною кулею на ногах цього війська був незліченний загін фір, запасних коней і тяглових, худоби, призначеної на провіант, а особливо слуг, котрі пильнували намети, спорядження, пшоно, крупи та біґоси і з будь-якого приводу сварки та метушню вчиняли.
Проти такого ось війська наближався з боку Щецина і з-над Одри Арвід Віттемберґ, старий вождь, котрий молодість тридцятилітній війні віддав, командуючи сімнадцятьма тисячами ветеранів, залізною муштрою вишколених.
З одного боку стояв безладний польський табір, на ярмаркове збіговисько схожий, галасливий, переповнений диспутами і суперечками щодо розпоряджень командирів та невдоволенням, що складався з простих селян, нашвидку в піхоту перетворених, і з людей безпосередньо від стриження овець відірваних. З другого – марширували грізні, мовчазні каре, що на один помах вождів перешиковувалися, як машини, в лінії і півкола. Вони змикалися в клини та трикутники, такі чіткі, як меч у руці фехтувальника. Наїжачені люфами мушкетів і списами, справжні люди війни, холодні, спокійні, справжні різники, котрі великої майстерності досягли у військовому ремеслі. Хто ж із досвідчених людей міг сумніватися, який буде результат зустрічі і на чию користь має випасти перемога?
Проте шляхти з’їжджалося все більше, а ще раніше стали прибувати й великопольські сановники з інших провінцій, із почтом особистих військ і слуг. Незабаром після пана Ґрудзінського приїхав до Піли могутній познанський воєвода, пан Кшиштоф Oпалинський. Триста гайдуків, одягнених у жовті з червоним барви й озброєні мушкетами, пройшли перед каретою воєводи. Натовп придворних і шляхтичів оточував його гідну персону. За ними у бойовому порядку потягнувся загін рейтарів, у таких же кольорах, як і загін гайдуків. Сам воєвода їхав у кареті, маючи при собі блазня, Стаха Острожку, обов’язком котрого було понурого свого пана всю дорогу звеселяти.
