В’їзд такого знаменитого вельможі зміцнив усім серця та дух. Бо коли споглядали на майже монаршу велич воєводи, на це прекрасне обличчя, на якому з-під високого, як склепіння, чола світилися розумні та суворі очі, на сенаторський авторитет його постави, навряд чи в голові могло б уміститися, щоб якась невдала доля могла спіткати таку потугу.

Людям, звиклим до пошани та поваги, здавалося, що й самі шведи не посміють підняти святотатну руку на такого магната. Більше того, ті, в кого серце страхопуда билося в грудях, відразу почувалися в безпеці під його крилом. Тому вітали прибульця радісно та гаряче. Вигуки прокотилися вулицею, якою кортеж рухався повільно до будинку бурмістра, і голови схилялися перед воєводою, якого бачили, як на долоні, через вікна позолоченої карети. На ті поклони разом з воєводою відповідав і Острожка, з такою гідністю й авторитетом, немовби це власне йому кланялися.

Як тільки курява після проїзду познанського воєводи вляглася, набігли гінці зі сповіщенням, що їде двоюрідний його брат, підляський воєвода Пьотр Опалинський зі своїм шваґром, паном Якубом Роздражевським, воєводою іновроцлавським. Вони привели кожен по півтораста озброєних людей, без урахування придворних і слуг. Після цього і дня не минало, щоб хтось із вельмож не приїхав. Пан Судивой Чарнковський, швагро Кшиштофа, познанський каштелян, за ним Станіслав Погорельський, каштелян калішський. Максиміліан М’ясковський, каштелян кривінський, і Павел Ґембіцький, пан межиріченський. Містечко настільки наповнилося людьми, що будинків забракло, аби розмістити хоча б дворян. Сусідні луги вкрилися наметами посполитого рушення. Здавалося, що все різнобарвне птаство злетілося до Піли з усієї Речі Посполитої.

Мерехтіли червоні кольори, зелені, голубі, блакитні, білі на катанках43, жупанах, кубраках44 і кунтушах, бо обійшовши посполите рушення, в якому що не шляхтич, то інше вбрання носив, обійшовши панську службу, піхоту кожного повіту також в інших барвах можна було побачити.

Над’їхали й базарники, котрі не змогли на ринку поміститися, збудували ряд повіток біля містечка. Продавали в них військове причандалля, від мундирів до зброї та провіанту. Польові кухні диміли всі дні й усі ночі, розносячи крізь дим запах біґосів, пшона, печені; в інших продавали напої. Перед повітками роїлася шляхта, озброєна не лише мечами, а й ложками, їли, пили та теревенили про ворога, якого ще не було видно, чи про під’їжджаючих сановників, котрим не скупились на докори.

Між групами шляхти походжав Острожка, одягнений у лахи, зшиті зі строкатих клаптів, із скіпетром, оздобленим дзвіночками, і з дурнуватим виразом обличчя. Де показувався, моментально оточували його колом, він, своєю чергою, доливав оливи до вогню, допомагав обмовляти вельмож і задавав загадки, від яких шляхта вже у боки бралася, такі вони були доскіпливі.

Не жалів у них нікого.

Якось по полудні прийшов на базар сам познанський воєвода і вліз поміж шляхту, розмовляв ласкаво то з цим, то з тим, або й з усіма, і скаржився трохи на короля, котрий перед обличчям ворога, що наближається, не прислав жодної хоругви кварцяної.

– Не думають про нас, шановне панство, – балакав він, – і без допомоги нас залишають. Подейкують у Варшаві, що в Україні і так війська дуже мало і що гетьмани не можуть собі дати раду з Хмельницьким. Ох, важко! Мабуть, їм Україна миліша, ніж Велика Польща. У немилості ми, шановне панство, в немилості! На гарматне м’ясо нас сюди послали.

– А хто винен? – питав пан Шліхтинґ, всховський суддя.

– Хто винен в усіх нещастях Речі Посполитої? – здивувався воєвода. – Та вже ж не ми, брати шляхетні, котрі її грудьми нашими заслоняємо.

Слухаючій його теревені шляхті лестило це неабияк, що «граф на Бніні й Oпалениці» сам нарівні з ними показується і братом називається, тому й пан Кошуцький відповів:

– Ясновельможний вoєвoдo! Якби більше таких консильярів45 було при його величності, як ваша милість, то я впевнений, що сюди б на різню нас не посилали. Aле ж там, мабуть, правлять лише ті, хто вміє нижче кланятися.

– Дякую, панове браття, за добрі слова!.. Провина того, хто поганих радників слухає. Свободи наші їм, як більмо на оці. Чим більше шляхти загине, тим absolutum dominium46 буде легше провести.

– То ми за те маємо гинути, щоб діти наші у полоні стогнали?

Воєвода нічого не сказав, і шляхта почала переглядатися між собою та дивуватися.

– То це так? – гукали численні голоси. – То для цього нас сюди на ножі послали? Хай йому грець! Не від сьогодні про absolutum dominium торочать!.. Але якщо на те зайде, то і ми зуміємо про наші голови подбати!

– І про наших дітей!

– І про наші добра, які ворог igne et ferro47 пустошити буде.

Воєвода мовчав.

Дивним способом цей вождь підіймав дух своїм жовнірам.

– У всьому винен король! – гукали щораз численніше.

– А чи пам’ятаєте ви діяльність Яна Oльбрахтa? – спитав воєвода.

– За короля Oльбрахтa й вигинула шляхта! Зрада, пaнoвe браття!

– Король, король зрадник! – зкрикнув якийсь сміливий голос.

Воєвода мовчав.

Раптом Острожка, котрий стояв біля воєводи, кілька разів ударив руками по стегнах і прокукурікав, як півень, так вразливо, що очі всіх присутніх звернулися на нього.

Відтак блазень зарепетував:

– Шановне панство! Брати сердечні! Послухайте мою загадку!

Із справжньою мінливістю березневої погоди обурення ополченців в одну мить перекинулося в цікавість і бажання того, щоб почути якогось нового дотепу блазня.

– Слухаємо! Слухаємо! – oзвaлoся з кільканадцять голосів.

Острожка почав моргати очима, як мавпа, і промовляти пискливим голосочком:

– Король! Король! Як живий! Ян-Казимир! – залементували з усіх боків.

І гучний регіт, як грім, пролунав у зібранні.

– Хай його кулі б’ють, як він дотепно придумав! – захоплювалася шляхта.

Воєвода сміявся з іншими, а коли стишилося трохи, промовив серйозніше:

– І за таку справу мусимо тепер кров проливати та головами накладати. Ось до чого дійшло!.. Тримай, блазню, дуката за добру загадку.

– Кшиштофе! Кшисю наймиліший! – забелькотів Острожка. – Чому ж на інших нападаєш, котрі штукарів тримають, коли сам не тільки мене тримаєш, але окремо за загадки доплачуєш?.. Дай мене ще дуката, то скажу й другу загадку.

– Таку ж добру?

– Лише довшу. Але спочатку дукат.

– Тримай!

Блазень знову потряс руками, як півень крилами, знову закукурікав і заголосив:

– Любі панове, послухайте, хто це такий:

Усі присутні так само легко відгадали цю загадку, як і попередню. Два чи три приглушені смішки озвалися в зібранні, після чого запала глибока тиша.

Воєвода став червоний, як буряк, і тим більше оторопів, що всі очі на нього вилупилися, а блазень зиркав то на одного шляхтича, то на іншого й урешті-решт озвався: