– То що, панове, ніхто не може відгадати, хто це такий? А коли мовчанка стала єдиною відповіддю, Острожка звернувся з невинним виразом обличчя до воєводи:
– А ти, Кшисю, також не знаєш, про котрого гультяя була мова?.. Не знаєш? Тоді плати!
– Тримай! – засопів воєвода.
– Бог тобі віддячить!.. Але скажи мені, Кшисю: чи це не ти випадково хотів отримати підканцлерство після пана Радзієвського?
– Ти мене з кимось плутаєш! – відрубав Кшиштоф Опалинський.
І відсалютував шапкою всім присутнім:
– Моє шанування!.. Час мені на воєнну раду.
– На родинну раду, Кшисю, ти хотів сказати, – зронив Острожка, – бо там лише родичі радитися будуть, як би звідси п’ятами накивати.
Після чого звернувся до шляхти та, наслідуючи воєводу в поклоні, додав:
– А вам у ті забавки грати!
І вийшли обоє. Але не встигли ступити й кільканадцяти кроків, як один величезний вибух реготу досягнув вух воєводи і звучав ще довго, перш ніж потонув у загальному гомоні табору.
Військова рада справді мала відбутися і познанський воєвода на ній головував. Була то особлива нарада! Брали в ній участь саме ті вельможі, котрі на війні не розумілися. Бо великопольські магнати не йшли і не могли йти за прикладом тих литовських князів чи українських, котрі звикли жити в безперервному вогні, як саламандри.
Там що воєвода, що каштелян, все був вождь, котрому панцер на тілі натирав червоні смуги, що ніколи не сходили, а молодість минала у степах або в лісах на східному кордоні, поміж засідок, бійок, гонитви, в обозах або таборах. Тут були ті сановники, котрі стежили за дотриманням законів, хоча за потреби і вони ходили часом на посполите рушення, проте ніколи не займали під час воєн керівних посад. Глибокий спокій приспав войовничий дух і в нащадків тих лицарів, перед котрими колись залізні тевтонські загони не могли втримати поля, і перетворив їх на діячів, учених і літераторів. Лише жорстка шведська школа нагадала їм про те, що забули.
Тим часом зібрані на нараду вельможі глипали непевними очима і кожен боявся першим озватися, чекаючи, що скаже «Агамемнон», познанський воєвода.
«Агамемнон» і сам ні в чому не петрав і мову свою розпочав знову ж таки з нарікань на невдячність і королівську млявість, на легкодухе серце, з яким усю Велику Польщу й їх під меч поставив. Але він був дуже красномовний, його постать була просто величною, справжнього римського сенатора гідна: голову тримав високо піднятою, його чорні очі метали блискавки, вуста – грім, а сивіюча борода тряслася від збудження, коли промовець майбутні поразки вітчизни малював.
– Чим же наша батьківщина страждає, – питав він, – як не синами своїми? А ми тут передусім страждаємо. По наших землях, по наших особистих маєтках, заслугами і кров’ю наших пращурів здобутих, пройдеться нога інтервентів, котрі, як буря, наближаються до нас із боку моря. І за що ж нам терпіти? За що заберуть наші стада, потопчуть збіжжя, спалять села, працею нашою збудовані? Чи це ми скривдили пана Радзієвського, котрого незаконно засудили, переслідували, як злочинця, і чужої протекції шукати змусили? Ні!.. І чи ми наполягаємо, щоб цей марнославний титул шведського короля, який уже стільки крові коштував, був у підписі нашого Яна-Казимира збережений? Ні!.. Дві війни палають на двох кордонах, то треба ще й третю накликати?.. Хто винен, хай його Бог, хай його вітчизна судить!.. Ми ж умиймо руки, бо невинні в цій крові, яка буде пролита.
У такому ж дусі метав громи воєвода, але коли дійшло до суті, він не вмів нічого путнього порадити.
Тоді послали за ротмістрами, котрі польовою піхотою командували, а особливо за паном Владиславом Скорашевським, котрий був не лише славетним і незрівнянним лицарем, а й досвідченим воєнним практиком, котрий знав війну, як отченаш. Його слушних порад навіть вожді неодноразово слухали. Тим більше вони були потрібні тепер.
Пан Скорашевський порадив спорудити три табори: під Пілою, Велюнем і Устям, так близько, щоб у разі нападу могли один одному приходити на допомогу. А всі терени межиріччя, дугою таборів обійняті, засипати шанцями, які б над переправами панували.
– Коли ж виявиться, – продовжував пан Скорашевський, – в якому місці ворог буде переправи форсувати, туди з усіх трьох таборів силу зберемо, щоб йому належну відповідь дати. Я ж, якщо дозволить ясновельможне панство, відбуду з малим загоном у Чаплинку. Втрачена це позиція і я через якийсь час із неї відступлю, але там передусім дізнаюся усе про ворога і ясновельможним панам повідомлю.
Всі присутні пристали на таку пораду і стали жвавіше поратися в таборі. Шляхти наїхало врешті вже до п’ятнадцяти тисяч. Посполиті сипали шанці на шість миль навколо.
Устя, головну позицію, зайняв зі своїми людьми пан познанський воєвода. Частина лицарства залишилася у Велюні, частина в Пілі, а пан Владислав Скорашевський від’їхав у Чаплинку, щоб звідти розвідати все про супротивника.
Настав липень, дні були безперервно погожі та спекотні. Сонце допікало на рівнинах так дошкульно, що шляхта ховалася по лісах, між деревами, в тіні яких дехто наказав розбивати свої намети. Там також влаштовували гучні та галасливі бенкети, а ще більше гамору зчиняли слуги, особливо при купанні та поїнні коней, яких кілька тисяч одночасно переганяли по три рази щодня до Нотеці та Брди, сварячись і змагаючись за кращий доступ до берега.
Проте настрій, не зважаючи на те, що познанський воєвода докладав усіх зусиль, щоб його зіпсувати, був на початках добрий.
Якби Віттемберґ надійшов у перших числах липня, то, імовірно, зустрів би запеклий опір, який у міру розігріву людей у бою міг би змінитися на нездоланну перешкоду, як часто траплялося раніше. Бо в жилах цих людей, хоча й відвиклих від війни, все ж текла лицарська кров.
Хто зна, чи другий Ярема Вишневецький не зробив би з Устя другий Збараж і не написав у цих шанцях нового аркуша славетної лицарської історії. Але познанський воєвода, на нещастя, міг лише писати, але не воювати.
Віттемберґ, воїн, що не лише війну знав, а й людей, можливо, навмисно не квапився. Довголітній досвід навчив його, що новонайманий жовнір найнебезпечніший у перший момент запалу і що часто не мужності йому бракує, а жовнірського терпіння, яке лише з досвідом приходить. Уміє він раптово вдарити, як буря, на найнадійніші полки і пройти по їхніх трупах. Це залізо, яке поки червоне, тремтить, живе, сипле іскри, палає, нищить, а коли захолоне, стає простою мертвою брилою.
Коли минув тиждень, за ним ще один, і починався третій, довга бездіяльність почала обтяжувати посполите рушення. Спека дошкуляла щораз більше. Шляхта не хотіла виходити на муштру, виправдовуючись тим, що «коней гризуть ґедзі, тому вони не хочуть стояти на місці, а в болотяній околиці від комарів жодного спасу немає».
Челядь влаштовувала щораз запекліші сварки за затінені місця, навіть між панами за них доходило до шабель. Той чи інший, завернувши увечері до води, виїжджав крадькома з табору, щоб більше не повернутися.
Не бракувало поганого прикладу і з боку верхівки. Пан Скорашевський повідомив саме з Чаплинки, що шведи вже недалеко, як на воєнній раді звільнено додому пана Зиґмунтa Ґрудзінськогo з Ґрудні, старости средського, на чому дядько Анджей, пан воєвода калішський, дуже наполягав.
– Якщо маю тут голову покласти, – казав він, – то нехай небіж після мене пам’ять і славу успадкує, щоб заслуга моя не пропала надаремно.
Відтак почав розчулюватися про молодий вік і невинність племінника, а також згадав про ту його щедрість, з якою сотню піхотинців, дуже боєздатну, для Речі Посполитої вчасно виставив. І воєнна рада пристала на просьби дядька.
Вранці 16 липня поїхав пан старостенко з кільканадцятьма слугами відкрито з табору додому, майже напередодні облоги та битви. Юрба шляхти проводжала його іронічними вигуками аж за табір, а цим натовпом верховодив Острожка, котрий лементував здалеку втікачам:
– Шановний пане старостенку, тепер додаю тобі до герба й імені прізвисько: Деест49!
