– Хай живе Деест-Ґрудзінський! – репетувала шляхта.

– Не плач за вуйком, – лементував Острожка, – бо він теж так само може зганьбитися перед шведами, що як тільки вони покажуться, хутко спиною до них обернеться!

Молодому магнатові кров бухала до обличчя, але він удавав, що образ не чує, лише коня буцав шпорами і натовп розсував, щоб якнайскоріше опинитися за межами табору і недосяжним для переслідувачів, котрі вже без огляду на родовитість і гідність утікача, почали кидати в нього грудками землі, репетуючи:

– Ось тобі грудочка, Ґрудзінський! Егей! А гузя! Ходи сюди! Ходи, сарако ти котяча!

Зчинився такий ґвалт, що аж познанський воєвода надбіг із кількома ротмістрами заспокоювати натовп і тлумачити, що старостенко тільки на тиждень, через дуже пильні справи, взяв відпустку.

Проте поганий приклад подіяв, і того самого дня знайшлося ще кількасот шляхтичів, котрі не хотіли бути гіршими за пана старостенка, хоча й вислизали з меншим супроводом і тихіше. Пан Станіслав Скшетуський, ротмістр калішський і двоюрідний брат відомого збаражчикa Яна, кучму рвав на голові, бо і його підлеглі, наслідуючи приклад «товариства», подалися втікати з табору. Знову скликали воєнну раду, в якій натовпи шляхти дуже хотіли взяти участь. Настала бурхлива ніч, сповнена криків і сварок. Всі підозрювали всіх у намірі втечі. Вигуки «або всі, або ніхто» перелітали з вуст в уста.

Щомиті з’являлися звістки, що воєводи втікають – і вчинявся такий рейвах, що старшини мусили з’являтися по кілька разів перед схвильованою юрбою. Кільканадцять тисяч людей стояло до світанку на конях, познанський воєвода їздив між ними з непокритою головою, подібний на римського сенатора, і не втомлювався повторював видатні слова:

– Шановне панство! З вами жити й умирати!

У деяких місцях його вітали, але в інших звучали уїдливі вигуки. Полководцю ледве вдавалося приборкати натовп і повертався на раду втомлений, охриплий, одурманений більше своїми словами і переконаний, що цієї ночі він невідплатну послугу батьківщині надав.

Але, крім слів, він нічого не мав, бо за бороду і за чуба себе шарпав, і з розпачем повторював:

– Радьте, панове, якщо вмієте. Я вмиваю руки від того, що станеться, бо з таким жовніром неможливо боронитися.

– Ясновельможний пане воєводо! – благав пан Станіслав Скшетуський. – Сам ворог спричиняє цю сваволю та розруху. Як тільки гармати озвуться, як тільки дійде до захисту, облоги, сама ж шляхта муситиме ціною життя біля валів стояти, а не в таборі ховатися. Бо так уже неодноразово було!

– Чим же захищатися? Гармат ми не маємо, лише віватівки50, що лиш годяться до салюту під час бенкетів.

– Під Збаражем Хмельницький мав сімдесят гармат, а князь Ярема – лише кільканадцять октав51 і гранатників52.

– Але він мав військо, а не ополченців. Свої хоругви, що в боях прославилися, а не селян, котрі лиш овець стрижуть. З таких селюків навіть він би жовнірів не зробив.

– Треба послати за паном Владиславом Скорашевським, – запропонував пан Судивой Чарнковський, познанський каштелян. – Зробити його обозним. Його шляхта шанує і він її в покорі втримати зуміє.

– Послати за паном Скорашевським! Досить йому в Драгаї або в Чаплинці сидіти! – повторив пан Анджей Ґрудзінський, воєвода калішський.

– Справді! Це найкращий вихід! – загукали й інші голоси.

Тому послали кур’єра по пана Владиславa Скорашевськогo – інших рішень на раді не приймали, натомість теревенили та нарікали на короля, його оточення, на брак війська й озброєння.

Наступний ранок не приніс ні втіхи, ні заспокоєння. Схоже, безлад поширився. Хтось пустив поголос, що іновірці, точніше кальвіністи, сприяють шведам і готові за першої ж нагоди перейти до ворога. Більше того, цю звістку не заперечили ні пан Шліхтинґ, ні пани Курнатовські – Едмунд та Яцек, також кальвіністи, але щиро вітчизні віддані. Однак самі ж охоче підтвердили, що іновірці творять окреме коло і змовляються між собою під проводом відомого баламута і недолюдка пана Рея, котрий замолоду служив у Німеччині добровольцем на боці лютеран, і великого шанувальника шведів. Як тільки ці підозри розбіглися по шляхті, моментально кільканадцять тисяч шабель блиснуло та справжня буря вибухнула в таборі.

– Зрадників годуємо! Гадюк годуємо, готових кусати лоно батьківське! – верещала шляхта.

– Давайте їх сюди!

– В пень їх!.. Зрада найгидкіша, шановне панство!.. Вирвати кукіль, бо інакше загинемо всі!

Воєводи та ротмістри знову заповзялися всіх заспокоювати, але це давалося їм ще важче, ніж попереднього дня. Самі, врешті-решт, були переконані, що пан Рей готовий відверто зрадити батьківщину, бо це був чоловік зовсім зчужоземлений і, крім мови, не мав у собі нічого польського. Тому ухвалили вислати його з табору, що зараз же трохи заспокоїло протестувальників. Проте ще довго лунали вигуки:

– Давайте їх сюди! Зрада, зрада!

Дивний настрій запанував урешті-решт у таборі. Дехто впав на дусі та поринув у смуток. Інші мовчки швендяли стежками вздовж валів, кидаючи боязкі та понурі погляди на рівнини, з яких мав надійти ворог, або пошепки розповідали щораз гірші новини.

Ще інших опанувала якась біснувата, відчайдушна веселість і готовність до смерті. В результаті цієї готовності влаштовували бенкети та пиятики, щоб весело останні дні життя згаяти. Дехто також задумався про спасіння й увесь час проводив у молитвах. Ніхто тільки в усьому цьому людському потоці не думав про перемогу, ніби вона зовсім була неможлива, хоча ворог не мав переваги в силі. Але мав трохи більше загонів війська, краще тренованого, і вождя, котрий у війні тямив.

І коли з одного боку польський табір кипів, гудів, бенкетував, ворохобився, вирував, як море, вихором гнане, коли посполите рушення засідало, ніби на виборах короля, то з іншого боку, розлогими, зеленими заплавами над Одрою рухалися без опору шведські загони.

Напереді рухалася бригада королівської гвардії. Її вів Бенедикт Горн, солдат грізний, ім’я котрого зі страхом у Німеччині повторювали. Військо мав добірне, росле, одягнене в гребінчасті шоломи з човниками, що досягали аж до вух, у жовті шкіряні жупани, а озброєні рапірами та мушкетами, холодні й уперті в бою та готові реагувати навіть на помах свого командувача.

Німець Карл Шеддінґ вів вестготську бригаду, що складалася з двох полків піхоти й одного полку важких рейтарів, закутих у панцери без наплічників. Половина піхоти мала мушкети, а решта – списи. На початку битви мушкетери ставали на чолі, а в разі атаки відступали за списоносців, котрі, встромивши один кінець ратища в землю, другий підставляли проти кінноти, що насувалася. Під Тшцянною, в часи Зиґмунтa III, одна хоругва гусарів знесла на шаблях і копитах таку ж саму вестготську бригаду, в якій тепер служили переважно німці.

Дві смоландські бригади вів Ірвін, названий Безруким, бо якось утратив праву руку, захищаючи прапор. Зате в лівій мав таку силу, що одним махом відтинав голову коня. Це був понурий солдат, котрий любив лише війну та кровопролиття, суворий і до себе, і до жовнірів. Коли інші командири перетворились у баталіях на людей ремесла, котрі любили війну заради війни, він став справжнім фанатиком і вбивав людей, співаючи церковні псалми.

Вестманляндська бригада рухалася під орудою Дракенборґа, а гельсінська, що складалася з винятково досвідчених стрільців, під командою Ґустава Оксенштерна, родича славетного канцлера, котрий ще замолоду слави зазнав. В остготляндській полковником служив Ферсен, а в нерікській і верманляндській – сам Віттемберґ, котрий водночас був головним командувачем усієї армії.

Сімдесят дві гармати толочили борозни по зволожених заплавах, а всіх солдатів було сімнадцять тисяч, грізних шибайголів з усієї Німеччини, а в бою таких умілих, що з ними хіба королівська французька гвардія могла зрівнятися. За полками тягнулися вози та намети, полки ж ішли необтяжені, в будь-який момент до бою готові.