Списи, мов ліс, стирчали над масою голів, шоломів і капелюхів, а між цим лісом пливли до польського кордону великі блакитні прапори з білими хрестами посередині.

З кожним днем меншала відстань, що розділяла ці два війська.

Урешті-решт, дня 21 липня, в лісі біля селища Гейнішсдорф побачили шведські загони перший прикордонний польський стовп. І тут почулися збуджені вигуки, озвалися сурми, литаври та барабани, розгорнулися всі прапори. Віттемберґ виїхав наперед, оточений блискучим почтом штабу, й усі полки проходили перед ним, демонструючи свою зброю, їзду з вийнятими рапірами, вправи із запаленим ґнотом. Година була полуднева, погода просто чудова. Лісове повітря пахло живицею.

Сіра, залита сонячним промінням дорога, якою проходили шведські хоругви, висуваючись із гейнішсдорфського лісу, губилися на горизонті. Коли військо, що рухалося нею, вийшло нарешті з лісу, їхнім очам відкрилася весела країна, усміхнена, що виблискувала жовтуватими ланами всілякого збіжжя, місцями всіяна дібровами, а місцями зелена від лугів. Тут і там зі скупчень дерев, за дібровами, ген далеко, здіймалися дими аж до неба. На галявинах виднілися отари, що паслися. Там, де на лугах розлилася вода, розлилася широко, походжали безтурботно лелеки.

Якась тиша та насолода розливалася повсюдно по цій землі, молоком і медом багатій. І воліла розточуватися щоразу ширше й оголювати свої плечі війську, немов не інтервентів вітала, а гостей, що з Богом прибувають.

Ця картина викликала нові вигуки, що вирвалися з грудей усіх військових, найбільше – корінних шведів, котрі звикли до голої, бідної та дикої природи у своїй країні. Серця знедоленого й убогого люду наповнилися прагненням захопити ці скарби та достатки, які впадали їм у вічі. Запал охопив шеренги. Але не сподівалися ці солдати, загартовані у вогні Тридцятирічної війни, що це дістанеться їм легко, бо на цій багатій землі проживав багатолюдний і лицарський народ, котрий умів її захищати. Жила ще в Швеції пам’ять жахливого погрому під Кіргольмом, де три тисячі кінноти Ходкевича стерло на порох вісімнадцять тисяч шведського відбірного війська. В оселях Вестготленду, Смоланду та Далекарлії досі розповідають про тих крилатих лицарів, як про велетів із якоїсь саги. Свіжою ще була пам’ять про війни часів Ґустава-Адольфa, бо ще не вимерли люди, котрі брали в них участь. Адже той скандинавський орел, перш ніж пролетіти через усю Німеччину, двічі обломив кігті об загони Конецпольського.

Тож і радістю наповнювалися шведські серця, і певним острахом, над яким не був владний навіть верховний командувач Віттемберґ. Він споглядав на полки піхоти і рейтарів, що проходили повз нього, таким поглядом, яким пастир стежить на своїм стадом. Він обернувся до опасистого чоловіка, котрий носив капелюх із пером і світлу перуку, що спадала на плечі.

– Ваша милість запевняли мене, – сказав вождь, – що з цими силами можна здолати військо, що стоїть під Устям.

Чоловік у світлій перуці всміхнувся та відказав:

– Ваша милість може цілком покладатися на мої слова, за які я головою ручатися готовий. Якби під Устям були регулярні війська і котрийсь із гетьманів, я першим у такому разі радив би не квапитися та зачекати, аж його королівська величність із усією армією надійде. Але проти посполитого рушення і цих великопольських панів сили нашої з надлишком буде досить.

– А не прийде їм якась підмога?

– Підмоги не буде з двох причин: по-перше, тому, що все військо, якого й так є небагато, зайняте в Литві й Україні; по-друге, у Варшаві ні король Ян-Казимир, ні пановe канцлери, ні сенат досі не хочуть вірити, щоб його королівська величність Карл-Ґустав, усупереч перемир’ю й останнім перемовам із послами, не зважаючи на готовність до поступок, справді розпочинав війну. Вони вірять, що мир ще в останню мить буде поновлений. Хa! Хa!

Тут опасистий чоловічок зняв капелюха, витер піт із червоного обличчя і додав:

– Трубецькой та Долгорукий у Литві, Хмельницький – в Україні, а ми заходимо у Велику Польщу. Ось до чого довело правління Яна-Казимира!

Віттемберґ глянув на нього здивовано і поцікавився:

– А ваша милість тішиться від цієї думки?

– Мене втішає думка, що за мої кривди і мою невинність буде помста. Крім цього, бачу вже, як на долоні, що шабля вашої милості і мої поради вкладуть цю нову, найпрекраснішу у світі корону на голову Карла-Ґуставa.

Віттемберґ вдивлявся в далечінь, обіймав поглядом ліси, діброви, заплави та лани збіжжя і, помовчавши, зауважив:

– Це справді так! Прекрасна країна та родюча. Ваша милість може також бути впевнена, що після війни його королівська величність нікому іншому тут урядувати не доручить.

Гладкий чоловік знову зняв капелюха.

– І я також не хочу мати іншого господаря, – повідомив він, здіймаючи очі до неба.

Небо було ясне та погоже, жодна блискавка не впала і не спопелила зрадника, котрий свою країну, що стогне вже під двома війнами і виснажена, передавав на цьому кордоні у власність ворога.

Чоловік, котрий розмовляв із Віттемберґом, був ніхто інший, як Ієронім Радзієвський, колишній коронний підканцлер, котрий тепер шведам вітчизну свою запродав.

Якийсь час вони стояли мовчки. А тим часом останні дві бригади, нерікська та верманляндськa, перейшли кордон, і за ними покотили гармати, сурми не вщухали, а гуркіт литавр і гарчання барабанів глушили кроки солдатів, наповнювало ліс зловісним вiдлунням. Врешті рушив і штаб. Пан Радзієвський їхав поруч Віттемберґa.

– Щось Оксенштерна не видно, – сказав командувач, – боюся, щоб його якась лиха пригода не спіткала. Не знаю, чи було добрим рішення посилати його як делегата з листами під Устя.

– Добрим, – підтвердив пан Радзієвський, – бо він табір інспектуватиме, вождів побачить і збагне, що вони собі думають, а цього ніхто, крім нього, зробити не зможе.

– А якщо його впізнають?

– Лише пан Рей його там знає, а він наш. Та навіть якби його впізнали, не зроблять йому нічого лихого, ще й на дорогу забезпечать і винагородять. Знаю я поляків і знаю, що вони готові на все, тільки б перед чужинцями себе якнайкраще показати. Всі зусилля наші в цьому, щоб нас чужинці хвалили. Про Оксенштерна можете, ваша милосте, бути спокійним, бо й волосина йому з голови не впаде. Не видно його, бо недостатньо часу минуло.

– А як ваша милість вважає: матимуть наші листи якісь наслідки?

Пан Радзієвський засміявся.

– Якщо ваша милість дозволить мені бути пророком, то я спробую передбачити, що станеться. Пан познанський воєвода – дипломатичний чоловік і вчений, тому він нам дуже дипломатично і дуже ввічливо відпише. А що він любить із себе римлянина вдавати, то його відповідь буде винятково римською. Він спочатку заявить, що бажає останню краплю крові пролити, ніж здатися, що смерть краща за неславу, а любов, яку відчуває до вітчизни, наказує йому накласти головою.

Зрадник зареготав ще голосніше і суворе обличчя Віттемберґa просвітліло.

– Ваша милість не вважає, що він готовий вчинити так, як напише? – спитав останній.

– Він? – хихотів пан Радзієвський. – Це правда, що він плекає любов до батьківщини, але чорнилом, а це мало в чому допомагає, тому його милість гірша навіть за свого блазня, котрий йому допомагає рими шукати. Я впевнений, що після тієї римської відмови будуть надіслані побажання здоров’я, добробуту, запевнення в прихильності, а наприкінці прохання, щоб добро його й родичів ми не нівечили, за що він нам буде дуже вдячний, разом із усією його родиною.

– І яким же буде врешті-решт наслідок наших листів?

– Зметуть залишки духу опору, панове сенатори розпочнуть із нами перемови, а ми всю Велику Польщу після кількох пострілів у повітря займемо.

– Якби ваша милість була справжнім пророком…

– Я впевнений, що саме так і буде, бо знаю цих людей, маю також приятелів і однодумців по всій країні і знаю, як усе починати. А що нічого не забуду, ручається за це кривда, якої я від Яна Казимира зазнав, і любов до Карла-Ґустава. Чутливіші в нас тепер люди до власної вигоди, ніж до цілості Речі Посполитої. Всі ці землі, якими ми зараз підемо, це маєтки Опалинських, Чарнковських, Ґрудзінських, а що саме вони стоять під Устям, то також поступливішими будуть на перемовах. Щодо шляхти, тільки б їй свободу виборів пообіцяти, то піде вона слідом за панами воєводами.