– Ваша милість не перестає мене дивувати своїм знанням країни і людей, чим надає його королівській величності послугу, яку не можна буде залишити без відповідної винагороди. З того, що від вашої милості чую, роблю висновок, що можу цю землю вже нашою вважати.

– Можете, ваша милосте! Можете! Ви можете! – повторив поспіхом кілька разів польський магнат.

– Тож я займаю її від імені його королівської величності Карла-Ґустава, – оголосив із серйозним виглядом Віттемберґ.

Коли ж шведське військо почало плюндрувати після Гейнішсдорфа великопольську землю, було також оголошено, що в день 18 липня прибув до польського табору шведський посол із листами до воєвод від пана Радзієвськогo та Віттемберґa.

Пан Владислав Скорашевський сам провів його до познанського воєводи, а шляхта з посполитого рушення витріщалася з цікавістю на «першого шведа», захоплюючись його відважною поставою, мужнім обличчям, жовтими вусами, закрученими кінчиками догори на широку щітку, і виразом справжнього володаря. Юрба супроводжувала його до воєводи, знайомі вітали один одного, вказуючи на посланця пальцями, підсміювалися трохи з чобіт, що закінчувалися величезною відкоченою халявою, і з довгої, простої рапіри, яку рожном називали, що висіла на перев’язі, багато вишитій сріблом. Швед натомість також цікаво глипав очима з-під широкого капелюха, немов хотів табір інспектувати і силу перелічити, або придивлявся до натовпу шляхти, східний одяг якої, либонь, був для нього новинкою.

Коли ж гостя нарешті привели до воєводи, в останнього вже зібралися всі вельможі, котрі перебували в таборі.

Коли листи були прочитані, розпочалася рада, посланця ж пан воєвода довірив своїм придворним, щоб почастували його по-жовнірському. У придворних відібрала його шляхта, і захоплюючись гостем безперестанно, ніби якимось дивом, стали з ним пити донесхочу.

Пан Скорашевський приглядався до делегата дуже пильно, бо запідозрив, що це якийсь офіцер у просту одіж переодягнений. Він навіть сходив із цією ідеєю увечері до пана воєводи, проте той сказав, що йому байдуже, й заарештувати посланця не дозволив.

– Навіть якби це був хоч і сам Віттемберґ, – промовив вождь, – він сюди прибув як перемовник і безпечно поїхати звідси мусить. Я навіть накажу йому дати десять дукатів на дорогу.

Посланець тим часом балакав ламаною німецькою мовою з тими шляхтичами, хто цю мову через взаємини з прусськими містами тямили, і розповідав їм про перемоги Віттемберґa в різних завойованих країнах, про сили, які на Устя насуваються, а особливо про гармати не відомої раніше досконалості, яким неможливо протистояти. Збентежили ці балачки шляхту неабияк і розмаїті перебільшені звістки почали незабаром кружляти по табору.

Тієї ночі майже ніхто не спав в усьому Усті, бо вже біля півночі підійшли люди, котрі досі окремо стояли таборами під Пілою та Велюнем. Сановники сушили голови над відповіддю аж до ранку, а шляхта гаяла час в оповідках про міць шведів.

З певною гарячковою цікавістю розпитували делегати про вождів, військо, зброю, манеру воювати та передавали з одних вуст в інші кожну його відповідь. Близькість шведських загонів додавала незвичайного зацікавлення всілякими подробицями, і були вони не такі, що могли б підбадьорити.

На світанку прибув пан Станіслав Скшетуський зі звісткою, що шведи підтягнулися вже під Валч, а це один день маршу від польського табору. Моментально закипіла робота. Більшість коней разом із слугами була на пасовиськах, тому за ними послали негайно ж. Повіти сідали на коней і ставали хоругвами. Мить перед битвою буває для ненавченого жовніра найстрашнішою. Тому перш ніж ротмістри змогли навести хоч якийсь лад, довгий час панувала жахлива метушня.

Вже не чутно було ні команд, ні сурм, лишень голоси, що кликали зусібіч: «Яне! Петре! Онуфрію! Бувай!.. Щоб тебе не вбили! Давай коней!.. Де мої слуги?.. Яне! Петре!» Якби в такий момент пролунав хоч один віддалений постріл, метушня легко б могла змінитися панікою.

Однак повільно повіти таки шикувалися. Природна вдача шляхти до війни заміняла подекуди брак досвіду і близько полудня табір набув доволі імпозантного вигляду. Піхота стояла вздовж валів, схожа на квіти у своїх різнобарвних кабатах53. Димки здіймалися від запалених ґнотів, а по той бік валів, під захистом гармат, заплаву та рівнину заполонили хоругви повітової кавалерії на навчених конях, іржання яких будило луну в ближніх лісах і сповнювало серця воєнним запалом.

Тим часом познанський воєвода відправив посланця з відповіддю на листи, яка була більш-менш такою, як передбачав пан Радзієвський, тобто водночас дипломатичною і по-римськи. Після чого було вирішено заслати роз’їзд на північний берег річки Нотеці, аби схопити ворожого язика.

Пьотр Опалинський, підляський воєвода, двоюрідний брат познанського воєводи, мав вирушати особисто з роз’їздом разом із своїми драгунами, котрих півтораста під Устя привів, а до того ж звеліли панам ротмістрам, Владиславу Скорашевському та пану Скшетуському, викликати добровольців зі шляхти з посполитого рушення, щоб і вона змогла вже зазирнути у вічі ворога.

Їздили, відтак, обоє перед шеренгами, даючи насолоду очам своїм виглядом і поставою. Пан Станіслав, чорний, як жук, схожий на всіх Скшетуських, з обличчям мужнім, грізним і прикрашеним довгим косим шрамом, мечем залишеним, із кучерявою, що розвівалася на вітрі, бородою. Пан Владислав, товстуватий, із довгими світлими вусами, з відкопиленою нижньою губою й очима в червоних обідках, лагідний і добродушний, менше нагадував Марса, проте це була щира жовнірська душа, як саламандра, що у вогні кохається, лицар, котрий знає війну, як свої десять пальців, і наділений відчайдушною відвагою. Обоє, проїжджаючи шеренги, вишикувані в довгу лінію, повторювали щомиті:

– Ану, пановe, хто хоче стати добровольцем проти шведа? Хто мріє пороху понюхати? Ану, панове, хто на добровольця!

І так проїхали вже чималий шмат без наслідків, бо з рядів не висовувався ніхто. Один зиркав на іншого. Були й такі, хто мав бажання і не боявся шведів, але несмілість перед своїми їх зупиняла. Не один штовхав сусіду ліктем і казав: «Підеш ти, піду й я».

Ротмістри починали втрачати терпець, аж враз, коли вони приїхали до ґнєзненського повіту, котрийсь чоловік, строкато одягнений, вискочив не із шеренги, а з-позад неї і залементував:

– Милостиві панове посполиті, то я буду добровольцем, а ви блазнями!

– Острожка! Острожка! – загиготіла шляхта.

– Такий добрий шляхтич, як і будь-який інший! – відрубав клоун.

– Тьху на вас! До ста чортів! – зарепетував пан Росинський, підсуддя. – Досить блазнювати! Я піду!

– І я!.. І я! – загукали численні голоси.

– Один раз мене мати родила, один раз і помирати!

– Знайдуться й такі ж добрі, як ти!

– Вільному воля! Нехай тут ніхто над іншими не вивищується.

І якщо раніше ніхто не висувався, то тепер почала сипатися шляхта з усіх повітів – обганяти кіньми, заважати одні одним і сваритися відчайдушно. Вмить стало з п’ятсот коней і продовжували порожніти шеренги. Пан Скорашевський зайшовся своїм щирим, приємним сміхом і закликав:

– Досить, панове, годі! Ми ж не можемо піти всі!

Після чого обоє з паном Скшетуським перешикували людей і рушили вперед.

Пан підляський воєвода з’єднався з ними біля виходу з табору. Видно було їх, як на долоні, коли переправлялися через Нотець, після чого ще кілька разів замиготіли на закрутах дороги і щезли з очей.

Через півгодини пан познанський воєвода наказав своїм людям роз’їжджатися до наметів, бо визнав, що негоже їх тримати у лавах, коли ворог ще на один день віддалений. Однак виставили більшу кількість чатових, заборонили виводити коней на випас і видали наказ, що як тільки почують звук сурми, всі мають сідати на коней і бути готовими.

Закінчилися очікування, невпевненість, враз закінчилися чвари та сварки. Навпаки, близькість ворога, як і передрікав пан Скшетуський, підняла бойовий дух. А перша ж успішна битва могла його навіть зробити незламним. Увечері ж стався випадок, який здався новою щасливою ворожбою.