«Ще раз на неї я гляну, а потім в інший бік дивитимусь», – вирішив.

І знову глипав на неї скоса, а коли вона зробила те саме, обоє опустили різко очі, дуже схвильовані, наче на гріху спіймані. Панна Олександра також усередині боролася сама із собою. З усього, що трапилося, з поведінки пана Кміцицa в Білевичaх, зі слів панів Заглоби та Скшетуськогo, усвідомлювала, що пан Анджей блукав, але не був настільки винен, не заслуговував на таке презирство, на такий безумовний осуд, як вважала раніше. Адже це він тих чесних людей від смерті врятував, стільки у ньому було якоїсь прекрасної гордості, що втрапивши до їхніх рук, маючи при собі лист, який міг його виправдати або принаймні від смерті захистити, не показав, однак, не промовив ані слова і пішов на смерть із гордо піднесеною головою.

Олюнька, вихована старим воїном, котрий ставив презирство до смерті на чолі всіх інших чеснот, обожнювала мужність від усього серця, не могла опиратися мимовільному захопленню цією рогатою, лицарською фантазією, яку можна було хіба разом із душею з тіла вигнати.

Зрозуміла вона і те, що якщо пан Кміциц Радзивіллoвi служив, то зі справжньою доброю вірою, тому кривдою для нього були підозри в зраді! Все ж вона першою заподіяла йому цю кривду, не подарувала йому ні образи, ні презирства, не хотіла йому пробачити навіть перед смертю!

«Забудь кривду, – промовляло її серце, – все між вами скінчилося, aле мушу визнати, що його несправедливо судила. Винна в цьому ще й собі».

Але було в цій панночці також гордощів через край, а може, навіть і трохи злості. Тому скоро їй спало на гадку, що той кавалер аж уже такого задоволення не вартує, і повернулися рум’янці на її щоки. «Якщо не вартує, нехай обійдеться»! – сказала дівчина собі подумки.

Але совість не вщухала, чи справедливо скривджений, чи ні, але винагородити його потрібно. Однак з іншого боку і гонор подавав щоразу новий аргумент: «Якби слухати, а таке можливе, він не схотів, довелося б лише даремно сорому наїстися. А по-друге: винен чи не винен, навмисне діє через засліплення, досить того, що зі зрадниками волочиться, з ворогами вітчизни, і допомагає їм її плюндрувати. На одне батьківщині вийде, чи йому розуму бракує, чи чесності. Бог його може простити, а люди мусять і повинні осудити, й ім’я зрадника на ньому залишиться. Справді! Якщо він не винен, не правильно зневажати за те, що навіть роздуму не має, щоб зло від добра, а злочин від чесноти відрізнити?»

Тут гнів заполонив панночку і щоки їй запалали. «Я змовчу! – наказала вона собі. – Хай терпить від того, на що заслужив. Доки я розкаяння не побачу, доти я маю право засуджувати».

Після цього дівчина зиркнула на пана Кміцица, немовби бажаючи переконатися, чи розкаяння часом на його обличчі не видно. Тоді й сталася зустріч їхніх поглядів, після якого так засоромилися обоє. Розкаяння Олюнька, може, в обличчі кавалера й не побачила, але побачила біль і велику втому. Побачила, що це обличчя було таке ж бліде, як після хвороби. Тож жалість її охопила глибоко, сльози рвалися з очей і юнка нахилилася ще більше над столом, щоб свою схвильованість не викрити.

А тим часом бенкет поволі оживлявся. Із самого початку, либонь, усі перебували під важким враженням, але у міру випитих келихів прибувало й фантазії бенкетувальникам. Гомін наростав. Аж тут піднявся князь.

– Шановне панство, прошу слова!

– Князь хоче говорити!.. Князь хоче говорити! – почулося зусібіч.

– Перший тост підіймаю за здоров’я найяснішого шведського цісаря, котрий допомогу проти ворогів нам надає й управляє тим часом цією країною, й її не здасть, але спокій поверне. Встаньте, шановне панство, бо за це здоров’я п’ється навстоячки.

Учасники бенкету піднялися, всі, крім жінок, і наповнили келихи, але без вигуків і без запалу. Пан Щанецький із Дaльнoвa бурчав щось сусідам, а ті гризли вуса, щоб не зареготати, вочевидь, той насміхався над шведським королем.

Лишень коли князь підняв другий келих за здоров’я «коханих гостей», прихильних Кейданам, котрі прибули навіть здалеку, щоб засвідчити свою шану та щирість намірів господарю, відповів йому гучний вигук:

– Дякуємо! Дякуємо від щирого серця!

– За здоров’я пана князя!

– Нашого литовського Гeктoрa!

– Хай живе! Хай живе князь гетьман, воєвода наш!

Аж тут пан Южиц, вже трохи п’яний, гукнув усією силою своїх легенів:

– Хай живе Януш І, великий литовський князь!

Радзивілл зашарівся весь, як панночка, до якої наречений ще не зважився, але помітивши, що присутні мовчать глухо та споглядають на нього здивовано, заявив:

– У вашій це владі, але зарано мені цього бажаєте, пане Южиц, ох зарано!

– Хай живе Януш І, великий литовський князь! – уперто повторив захмелілий пан Южиц.

Пан Щанецький устав, своєю чергою, і підняв келих.

– Саме так! – сказав він цілком розважливо. – Великий литовський князь, польський король і німецький імператор!

У залі запанувала мовчанка, і раптом учасники бенкету одночасно вибухнули реготом. Очі викочувалися, вуса ворушилися на червоних пиках і сміх потрясав їхні тіла, відбивався від склепіння зали і довго не вщухав. Аж раптово як постав, так ураз і завмер на вустах присутніх, котрі побачили обличчя гетьмана, яке мінилося, як веселка. Радзивілл однак пересилив страшний гнів, що схопив його за груди, і бовкнув:

– Небезпечно жартуєте, пане Щанецький!

Шляхтич надув щоки і зовсім не бентежачись відповів:

– Це виборний трон, а забагато вашій світлості бажати не можемо. Якщо як шляхтич ви можете, ваша світлосте, стати польським королем, а як князь Німецької держави можете і на імператорський престол претендувати. Так само далеко чи близько до одного, як до другого, а хто вам цього не бажає, хай встане, то його хутко тут на шаблі візьмемо.

І він звернувся до учасників бенкету:

– Встаньте, хто не бажає імператорської німецької корони панові віленському воєводі!

Звісно, ніхто не встав. Не сміялися вже також, бо в голосі пана Щанецькогo було стільки безсовісної злостивості, що всіх охопив мимовільний неспокій, що ж станеться.

Але не сталося нічого, лише бажання бенкетувати зменшилося. Даремно слуги наповнювали келихи по вінця. Вино не могло розігнати ні понурих думок у головах бенкетувальників, ні наростаючого неспокою. Радзивілл із зусиллям опановував злість, бо відчував, що завдяки тостам пана Щанецькогo змалів він в очах зібраної шляхти, і що навмисно або мимоволі цей шляхтич похитнув переконання гостей, що віленський воєвода не ближчий до великокняжого трону, ніж до німецької корони. Все обернулося в жарт, у посміховисько, хоча бенкет саме для того був затіяний, щоб голови до майбутнього панування Радзивілла звикли. Більше того, Радзивіллoвi йшлося і про те, щоб таке висміювання на його надії не вплинуло негативно і на офіцерів, у справу втаємничених. Але на їхніх обличчях читалося глибоке розчарування.

Ґанхов цмулив келих за келихом і уникав княжого погляду, пан Кміциц не пив, але втупився в стіл перед себе з насупленими бровами, буцімто міркував над чимось або вів внутрішню боротьбу. Радзивілл затремтів від думки, що в цьому розумі будь-якої миті може спалахнути світло та витягнути правду з тіні, а тоді цей офіцер, котрий є єдиною ланкою, що поєднує рештки польських хоругв зі справою Радзивілла, обірве цей зв’язок, хоч би й разом з ним мусив собі серце з грудей вирвати.

Пан Анджей став тягарем уже для Радзивілла, і якби не це дивне значення, яке надав йому збіг випадків, давно б уже став жертвою своєї зухвалості та гетьманського гніву. Але князь помилявся, підозрюючи його в цю мить у ворожих його справі думках, бо пан Анджей весь був поглинутий Олюнькою і тим глибоким душевним розладом, який їх розділяв.

Часом здавалося йому, що кохає цю дівчину, котра поруч сидить, більше за весь світ, а інколи таку до неї відчував ненависть, що заподіяв би їй смерть, якби міг – їй, але водночас і собі. Життя його настільки ускладнилося, що стало для цієї простої натури занадто важким. Він відчував те саме, що відчуває дикий звір, оплутаний сіттю, з якої не може виплутатися.