– Я не можу! – стиснув зуби пан Анджей.

Радзивілл похитав головою:

– Я не розраховував на тих, сподівався на те, що сталося, aле на вас я надіявся. Замовкніть і слухайте. Я поставив вас на ноги, звільнив від суду і покарання, пригорнув до серця, як сина. А знаєте чому? Бо гадав, що маєте сміливу душу, до великих звершень готову. Я мав потребу в таких людях, цього не приховую. Не було біля мене нікого, хто посмів би на сонце глянути безбоязним оком. Були люди малого духу та малої фантазії. Таким не вказуй ніколи іншої дороги, як та, якою вони самі й їхні батьки ходити звикли, бо тебе заклюють, що їх на бездоріжжя провадиш. А куди, якщо не до прірви, ми дійшли тими старими манівцями? Що сталося з тією Річчю Посполитою, якої колись весь світ боявся?

Тут князь схопив голову руками і повторив тричі:

– Бoжe! Бoжe! Бoжe!..

Та вже за мить продовжив:

– Надходять часи Божого гніву, часи таких потрясінь і такого занепаду, що звичайними способами вже нам не піднятися з тієї недуги, а якщо я хочу вдатися до нових, які лише салютом щось принести можуть, то мене покидають навіть ті, на кого я опертися хотів, котрі мали мені довіряти, котрі мені на розп’ятті присягали. Через кров і рани Христові! Невже ви гадаєте, що я навічно віддався під протекцію Карла-Ґуставa, що я цю країну справді думаю зі Швецією об’єднати, що ця угода, за яку мене зрадником обізвали, довше, ніж рік, тривати буде?.. Чого витріщилися здивованими очима?.. Ще більше здивуєтесь, коли все почуєте. Більше наберетесь страху, бо тут станеться щось таке, про що ніхто не здогадується, ніхто навіть не припускає, чого розум звичайної людини обійняти не зможе. Але кажу вам, годі тремтіти, бо в цьому порятунок цієї країни, не відступайте, бо коли нікого не знайду на допомогу, то, може, й загину, але зі мною загине Річ Посполита і ви всі – на віки віків! Я один врятувати її можу, але для цього мушу зім’яти та розтоптати всі перешкоди. Горе тому, хто мені опирається, бо сам Бог його через мене зітре, чи то буде пан воєвода вітебський, чи пан підскарбій Ґосевський, чи військо, чи вперта шляхта. Я хочу врятувати вітчизну, й усі шляхи, всі способи для цього мені підходять. Рим у важкі часи призначав диктаторів – такої, чи більшої, тривалішої влади мені потрібно… Не пиха мене до неї тягне: хто почувається в силі, нехай її замість мене бере! Але коли немає нікого, то я її візьму, хіба мені ці мури спершу на голову впадуть!..

Сказавши це, князь підняв обидві руки вгору, буцімто справді хотів підперти склепіння, що валилося, і було в ньому щось таке велетенське, що пан Кміциц вирячив широко очі і дивився на нього, немов ніколи раніше не бачив. Відтак спитав зміненим голосом:

– Куди ваша світлість прямує?.. Чого хоче?..

– Я хочу корону! – вигукнув Радзивілл.

– Ісусе, Маріє!..

Настала мить глухої тиші, лише різко зареготав пугач на замковій вежі.

– Слухайте ж, – промовив князь, – час уже розповісти вам усе. Річ Посполита гине. І мусить загинути. Немає жодних шляхів для її порятунку. Завдання у тому, щоб цей край, цю нашу ближчу вітчизну врятувати від знищення. А вже потім усе відродиться з попелу, як фенікс. Я це зроблю. І цю корону, якої прагну, вкладу, як тягар, на голову, щоб із неї могло нове життя народитися. Не тремтіть! Земля не розпадеться, все залишиться на давньому місці, лише нові часи настануть. Я віддав цю країну шведам, щоб їхньою зброєю нашого другого ворога зупинити, вигнати його з нашої землі, повернути втрачене, і в його власній столиці мечем до мирної угоди змусити. Чуєте мене? А в тій скелястій, голодній Швеції не вистачить людей, забракне сил, недостатньо шабель, щоб цю незміриму Річ Посполиту захопити. Можуть перемогти раз і ще раз наше військо. Але втримати нас у покорі не зможуть. Якби до кожних десяти тутешніх людей приставити чатовим одного шведа, то ще для багатьох десятків не було б кого приставити. І Карл-Ґустав це добре знає, тому не хоче і не може захопити всю Річ Посполиту. Займе королівську Пруссію, частину Великої Польщі, не більше, і цим буде голову собі сушити. Але щоб тими надбаннями міг у майбутньому безпечно владарювати, то буде змушений союз Корони з нами розірвати, бо інакше не засидиться в цих провінціях. Що ж станеться з цією країною? Кому її віддадуть? Якщо я відкину цю корону, яку мені Бог і фортуна на голову кладуть, то віддадуть її тому, хто її в цей момент міцно схопить. Але Карл-Ґустав не погодиться це зробити, щоб сусідську могутність не надто відгодувати і грізного собі ворога не створити. Хіба, якщо я корону відкину, тоді мусить так бути. Але чи маю я право її відкидати? Чи можу дозволити, щоб сталося те, що останньою загибеллю загрожує? Удесяте й усоте питаю: де знайти сили для порятунку? Тож нехай діється воля Божа! Я приймаю цей тягар на свої плечі. Шведи за мене, електор, наш родич, допомогу обіцяє. Я звільню країну від війни! З перемог і розширення кордонів розпочну панування свого дому. Зацвіте спокій і добробут, вогонь не палитиме села та міста. Так буде і так мусить бути. В цьому мені допоможе Бог і хрест святий, бо я відчуваю в собі силу і міць, з неба мені надані, бо хочу щастя для цієї країни, бо не тут іще кінець моїх задумів. І на це небесне світло присягаю, на ці тремтячі зірки, що якщо мені сил і здоров’я вистачить, то всю цю будівлю, що валиться сьогодні, я відбудую заново, навіть величнішою, ніж раніше, її зроблю.

Вогнем палали очі князя й усю його постать оточував якийсь незвичайний ореол.

– Ваша світлосте! – вигукнув пан Кміциц. – Розум обійняти цього не може, голова репає, очі бояться дивитися вперед!

– Пізніше, – провадив далі Радзивілл, немовби линучи за подальшим летом власних думок, – потім. Янa-Казимира шведи не позбавлять ні держави, ні панування, але його в Мазовші і в Малій Польщі залишать. Бог йому не дав нащадків. Тому відбудуться вибори. Кого ж на трон оберуть, якщо хочуть із Литвою і далі в одній державі бути? Бо ця Корона дійшла великої могутності і змогла зім’яти тевтонську силу. Ось коли на її трон сів Владислав Ягайло. І тепер так буде. Поляки не можуть когось іншого на трон покликати, лише того, хто тут пануватиме. Не можуть і не зроблять цього, бо загинуть, бо їм між Німеччиною та Туреччиною повітря в грудях забракне, а тут ще й козаки, як рак, ці груди роздирають! Не можуть! Сліпий, хто цього не бачить, дурний, хто цього не тямить! А тоді обидві країни знову об’єднаються та зіллються в одну могутність у домі моєму! Тоді побачимо, чи ті скандинавські королики залишаться при сьогоднішніх прусських і великопольських здобутках. Тоді я скажу їм: quos ego82 і цією стопою змарнілі ребра їхні притисну. І створю таку могутність, якої світ не бачив, про яку діяння не писали, а може, й до Константинополя хрест, меч і вогонь понесемо і погрожувати будемо ворогам, спокійні всередині! Великий Господи, котрий обертає зірки колами, дай же мені врятувати цю нещасну країну, для хвали Твоєї й усього християнства, дай же мені людей, котрі б збагнули думку мою і до порятунку хотіли б руку докласти. Такий я є!..

Тут князь розвів руками й погляд звів догори:

– Ти мене бачиш! Ти мене судиш!..

– Ясновельможний княже! Ясновельможний княже! – заголосив пан Анджей.

– Ідіть! Залиште мене! Киньте мені пернач під ноги! Клятвопорушник! Назвіть зрадником!.. Хай у цій терновій короні, яку мені на голову покладено, жодної колючки не забракне! Знищуйте країну, занурюйте її в прірву, відштовхніть руку, яка її врятувати може, і на Божий суд ідіть. Нехай там нас розсудять.

Пан Кміциц кинувся на коліна перед Радзивіллом.

– Ваша світлосте! Я з вами до смерті! Батьку вітчизни! Рятівник!

Радзивілл поклав йому обидві руки на голову і знову настала мить мовчання. Лише пугач безперервно реготав на вежі.

– Все ви отримаєте, чого прагнули та жадали, – пообіцяв урочисто князь. – Ніщо вас не омине, і більше отримаєте, ніж вам батько та матір бажали. Встаньте, майбутній великий гетьмане і віленський воєводо!..