Але й він, либонь, завагався. Не кинув, щоправда, свою булаву під ноги гетьмана, але й не став біля нього першої ж миті. «Немає на кого опертися, нікому не можна довіряти, – думав пригнічений князь. – Всі вони подадуться до воєводи вітебськогo і ніхто не захоче зі мною поділитися…»

– Ганьбою! – підказала совість.

– Литвою! – відповіла з іншого боку пиха.

У кімнаті потемніло, бо ґніт свічки вигорів, і лише крізь вікна лилося сріблясте світло місяця. Радзивілл задивився на цей відблиск і глибоко замислився.

Йому щось примарилося у цьому світлі, вставали якісь постаті і щораз їх було більше, аж нарешті побачив князь наче військо, що йде кудись із горішніх шляхів широкою місячною дорогою. Йдуть панцерні полки, гусарська і легка кіннота, ліс прапорів пливе над ними, а на чолі їде якийсь чоловік без шолома на голові, вочевидь, тріумфатор, котрий повертається після переможної війни. Тиша навколо і князь виразно чує голоси вояків і люду: Vivat defensor patriae! Vivat defensor patriae! Війська стає все більше, вже й обличчя вождя можна розпізнати. Булаву він тримає у руці, по бунчуках можна збагнути, що це великий гетьман.

– В ім’я Отця і Сина! – зойкнув князь. – Та це ж пан Сапєга, воєвода вітебський! А де ж я? Що ж мені призначено?

– Ганьба! – підказала совість.

– Литва! – відповіла пиха.

Князь плеснув у долоні. Пан Гарасимович, котрий наглядав у прилеглій кімнаті, негайно з’явився в дверях і зігнувся навпіл.

– Світла! – наказав князь.

Пан Гарасимович пообтинав ґноти на свічках, вийшов і за мить повернувся з новим підсвічником у руці.

– Ваша світлосте! – повідомив слуга. – Час відпочити, бо вже другі півні кукурікали!

– Не хочу! – заперечив князь. – Я задрімав і жахіття мене душило. Що там нового?

– Якийсь шляхтич привіз лист із Несвіжа від крайового князя, але я не посмів заходити без дозволу.

– Давай хутко сюди листа!

Пан Гарасимович подав запечатаний сувій, князь розгорнув і став читати:

«Нехай Вашу світлість Бог боронить і стримує від таких задумів, які вічну ганьбу та руйнування дому нашому принести можуть. За таких намірів не про панування, а про волосяницю час думати. Мені також велич нашого дому на серці лежить, а найкращий доказ турботи, що у Відні я проявив, аби вольності в сеймах імперії мати могли. Але ні вітчизну, ні пана свого за жодні нагороди та земну могутність не зраджу, щоб після такого сіяння ганьбу не жнивувати на все життя й осудження після смерті не мати. Згадайте, Ваша світлосте, заслуги пращурів і непорочну славу їхню, опам’ятайтеся на Боже милосердя, поки ще є час. Ворог облягає мене в Несвіжі й я не знаю, чи цей лист дійде рук Вашої світлості. Але хоча кожна хвилина погибеллю мені загрожує, не про порятунок я піклуюся, а щоб Вашу світлість від цих задумів стримати і на дорогу чеснот спрямувати. Хоч би що лихого не накоїли, ще є можливість швидким виправленням гріхи спокутувати. А від мене не допомоги сподівайтеся, бо я наперед заявляю, що незалежно від спільної крові я сили свої з паном підскарбієм і з воєводою вітебським з’єднаю й стократ швидше, ніж Ваша світлість. Можливо, ви навернетесь, аби до цієї ганебної зради добровільно не докладати рук. Божій милості Вашу княжу світлість доручаю.

Міхал-Казимир Радзивілл, князь Несвіжа й Oлики, крайовий Великого князівства Литовського».

Гетьман закінчив читати, поклав лист на коліна і похитав головою з болісною усмішкою на обличчі.

– І цей мене покинув, власна кров мене зрікається за те, що я хотів дім наш не звіданим доти блиском осяяти!.. Що? Важко! Залишається Богуслав, той мене не залишить. З нами електор і Карл-Ґустав, а хто не хоче сіяти, той і збирати не буде…

– Ганьби! – прошепотіла совість.

– Ваша світлість бажає дати відповідь? – спитав пан Гарасимович.

– Не буде відповіді.

– Мені відійти і покоївок прислати?

– Чекай. Варту посилили?

– Так, пане.

– Накази в хоругви розіслані?

– Так, пане.

– А що робить пан Кміциц?

– Головою об стіну бився і верещав з осудом. Вився, як в’юн. Хотів утікати за Білевичaми, але варта його не пустила. Схопився за шаблю, мусили його скрутити. Тепер лежить спокійно.

– Мечник расейняйський уже поїхав?

– Не було наказу його затримати.

– Я забув! – згадав князь. – Відчини вікна, бо задуха й астма мене душить. Харлампію скажи, щоб до Упіти по хоругву вирушав і негайно її сюди привів. Грошей йому дай, хай першу чверть людям заплатить і пиячити дозволить. Скажи йому, що Дідкейміс у довічне володіння замість пана Володийовського отримає. Астма мене душить. Зачекай!

– Як накаже ваша світлість.

– То що робить пан Кміциц?

– Як я й казав вашій світлості, лежить спокійно.

– Справді! Ти казав. То скажи його сюди прислати. Я маю бажання з ним балакати. Пута накажи йому зняти.

– Ваша світлосте, він біснуватий.

– Не бійся, йди!

Пан Гарасимович вийшов. А князь витягнув із венеційського секретера скриньку з пістолями, відкинув кришку і поклав собі під рукою, на стіл, за який і сам сів.

Через чверть години увійшов пан Кміциц, котрого супроводжували чотири шотландських трабанти. Князь наказав жовнірам вийти. Залишилися наодинці.

Здавалося, що навіть однієї краплі крові немає на обличчі юнака, таке воно було бліде. Лише очі його паленіли, як у гарячці, однак парубок був спокійний, розчавлений, або занурений у безмежний розпач.

Якусь хвилину мовчали обоє. Першим озвався князь: – Ви присягнули на розп’ятті, що не залишите мене!

– Проклятий я буду, якщо цю присягу зламаю. Проклятий буду, якщо залишуся їй вірним! – бовкнув пан Кміциц. – Мені байдуже!

– Навіть якщо я вас до чогось лихого приведу, відповідати не вам.

– Місяць тому мені загрожували суди і кара за вбивства. Тепер же мені здається, що тоді я був невинний, як дитя!

– До того, як вийти з цієї кімнати, вам буде відпущено всі ваші давні гріхи, – нагадав князь.

Враз змінивши тон, господар спитав із певною фамільярною добродушністю:

– Що вважаєте, я мав зробити проти двох ворогів, стократ сильніших, від яких захистити цю країну не міг?

– Загинути! – сказав різко пан Кміциц.

– Заздрю я вам, жовнірам, котрі можуть так легко скинути тягар, що тисне. Загинути! Хто смерті в очі дивився і не боїться її, тому немає нічого простішого на світі. Вас голова не болить за те і жодному на гадку не спаде, що якби я тепер запеклу війну затіяв і, не уклавши угоди, загинув, тоді б каменя на камені від цієї країни не залишилося. Не дай, Боже, щоб таке сталося, бо і в небі не знайшла б душа моя спочинку. О, terque quaterque beati81, ті, хто може загинути!.. Чи, гадаєш, мені життя не надоїло, не хочу я вічного сну і спочинку? Але келих жовчі та гіркоти треба випити до дна. Необхідно рятувати цю нещасну країну і для її порятунку під новою зігнутися вагою. Хай заздрісники підозрюють мене в гонорі, хай кажуть, що я вітчизну зраджую, щоб самому піднятися, Бог усе бачить і Господь вирішить, чи я прагну цього звеличення і чи не відмовився б я, якби була змога. Знайдіть ті, хто мене покинув, засоби для порятунку. Вкажіть дорогу, хто мене зрадником назвав, якщо я сьогодні ж порву цей документ і всі хоругви зі сну розбуджу, щоб на ворога рушити.

Пан Анджей мовчав.

– Що ж ви замовкли? – підвищив голос Радзивілл. – Що б ви зробили на моєму місці великого гетьмана та віленського воєводи? Загинути не важко, але це країну не врятує. А треба захистити окуповані воєводства, помститися за згарища Вільна, оборонити Жемайтію від шведської навали, ба, всю Річ Посполиту, вигнати з нашої землі всіх ворогів!.. Розірвися на тисячі шматків, але не загинь!.. Не загинь, бо тобі не можна, треба рятувати країну!..

– Я не гетьман і не віленський воєвода, – відрубав пан Кміциц, – і що до мене не належить, то не моя проблема. Але якщо річ у тім, щоб роздертися на тисячі шматків, то я готовий!

– Слухайте ж тоді, жовніре: позаяк не ваша голова має рятувати країну, то залиште це моїй і довіртесь!