Погляд старигана то здіймався до неба, стежачи за зграями птаства, то знову губився в далечіні, але щораз сонливішe, у міру того, як меду в горщику убувало, повіки важчали щораз більше, а бджоли співали на різні голоси свою пісню, наче навмисно для пообідньої дрімоти складену.
– Так-так, дав Господь Бог прекрасний час на жнива, – бурмотів пан Заглоба. – І сіно добре зібране, і жнива одним духом підуть… Так-так…
Тут він склепив повіки, після чого розплющив очі на хвилину, пробурмотів «Втомили мене дітиська» – і міцно заснув.
Спав дідуган доволі довго, але через якийсь час розбудив його легкий подув холоднішого повітря, а також бесіда і кроки двох чоловіків, котрі швидко наближалися під липу. Один із них був пан Ян Скшетуський, відомий збаражчик, котрий вже місяць, як повернувся від гетьманів з України, сидів удома, лікуючись від важкої форми лихоманки. Другого пан Заглоба не знав, хоч зростом, поставою і навіть рисами обличчя він дуже нагадував Янa.
– Представляю вам, батьку, – промовив Ян, – свого двоюрідного брата, пана Станіславa Скшетуськогo зі Скшетушева, ротмістра калішського.
– Ви такі схожі на Янa, – сказав пан Заглоба, моргаючи очима та струшуючи рештки сну з повік, – що де б я вас не зустрів, відразу б сказав: «Скшетуський»! Гей, що за гість у нашій оселі!
– Дуже приємно познайомитися з вами, пане добродію, – зауважив пан Станіслав, – тим більше, що мені добре відоме ваше ім’я, бо його наше лицарство в усій Речі Посполитій із пошаною згадує і взірцем для себе вважає.
– Немає чим хвалитися, робилося, що моглося, поки силу відчувалося в кістках. Ще й тепер радий би чоловік війни спробувати, бо consuetudo altera natura58. Але чому ж ви такі засмучені, що Ян блідий, як сметана?
– Страшну Станіслав привіз звістку, – пояснив пан Ян. – Шведи увійшли у Велику Польщу й уже її всю зайняли.
Пан Заглоба схопився з лавки, немовби з нього сорок років спало, вирячив широко очі і почав мимоволі мацати збоку, немовби шукаючи шаблі.
– Як це може бути? – не повірив він. – Як це всю її зайняли?
– Бо познанський воєвода з компанією передали її під Устям у руки ворога, – скривився Станіслав Скшетуський.
– Заради Бога!.. Що ви таке кажете!.. Здалися?!
– Не тільки здалися, а й уклали угоду, в якій зреклися короля та Речі Посполитої. Відтепер там має бути Швеція, а не Польща.
– Хай Бог милує!.. Рани Розп’ятого!.. То вже хіба кінець світу настає?.. Що я чую?.. Лише вчора ми з Яном балакали про ту загрозу від шведів, бо приходили звістки, що вони йдуть, але ми обоє були впевнені, що з того нічого не вийде, і найбільше, що може бути, це відмова нашого Янa-Казимира від титулу шведського короля.
– А тим часом почалося з утрати провінції, а закінчиться бозна-чим.
– Годі, пане, бо мене кров заллє!.. Як це сталося?.. І ви були під Устям?.. І ви дивилися на те все власними очима?! Tа це просто зрада була найжахливішa, в історії нечувана!
– І я був, і я дивився, а чи це була зрада, самі, пане, коли все почуєте, вирішите. Ми стояли під Устям, посполите рушення та польова піхота, загалом із п’ятнадцять тисяч люду, і ми зайняли позиції над Нотецем ab incursione hostili59. Правда, війська було мало, а ви, як досвідчений жовнір, знаєте найкраще, чи посполите рушення може його замінити, а тим більше великопольське, де шляхта дуже вже від війни відвикла. Проте, якби знайшовся ватажок, можна було б по-старому дати відпір ворогові і принаймні затримати його, поки Річ Посполита би щось не надумала. Але як тільки об’явився Віттемберґ, то з ним враз затіяли перемови, ще до того, як перша крапля крові була пролита. Потім приїхав пан Радзієвський і своїми підбурюваннями спричинився до того, про що я казав, і сталися нещастя та ганьба, якої доти ніколи не було.
– І що? Ніхто не опирався?.. Ніхто не протестував? Ніхто зрадою в очі цим шельмам не попрікнув?.. Зреклися вітчизни й усі погодилися?..
– Гине честь, а з нею і Річ Посполита, бо майже всі погодилися. Я, двоє панів Скорашевських, пан Цісвіцький і пан Клодзинський робили, що могли, щоб дух поміж шляхти до опору розбурхати. Пан Владислав Скорашевський мало не збожеволів. Ми літали по табору від повіту до повіту, і Бог свідок, не було аргументів, до яких би ми не вдалися. Але це не допомогло, бо більше прагнули їхати з ложками на бенкет, який їм Віттемберґ пообіцяв, ніж із шаблями на битву. Побачивши це, чесніші розбрелися хто куди – одні додому, інші – у Варшаву. Пани Скорашевські подалися саме до Варшави і першими звістку королеві привезуть, а я, не маючи ні дружини, ні дітей, сюди приїхав до брата з думкою, що, може, разом на ворога виберемося. Щастя, що вас удома застав!
– То ви приїхали безпосередньо з-під Устя?
– Звідтіля. Лише стільки в дорозі відпочивав, скільки було потрібно для коней, але все ж один мені упав від утоми. Шведи мусять вже бути в Познані і звідти річкою по всій країні розіллються.
Тут замовкли всі. Пан Ян сидів, поклавши руки на коліна, поглядом свердлив землю та думав понуро, пан Станіслав зітхав, а пан Заглоба, не охоловши ще, глипав сторопіло то на одного, то на другого.
– Лиховісні це знаки, – зронив нарешті Ян. – Давніше на десять перемог припадала одна поразка і світ ми дивували своєю мужністю. Сьогодні ж стаються не лише поразки, а й зради – і не лише окремих осіб, а й цілих провінцій. Хай Бог змилується над батьківщиною!..
– Заради Бога, – промовив пан Заглоба, – я бачив на світі чимало, чую, розумію, та досі повірити не можу.
– Що думаєш робити, Янe? – поцікавився пан Станіслав.
– Та вже точно вдома не залишуся, хоч мене лихоманка ще теліпає. Дружину та дітей потрібно буде в безпечне місце помістити. Пан Стабровський, мій родич, є королівським осачником60 в Біловезькій пущі і в Біловежі живе. Хоч би навіть уся Річ Посполита впала від навали ворогів, то в той край не сунуться. Завтра ж дружину і дітей туди вишлю.
– І не буде це зайва обережність, – погодився пан Станіслав, – бо хоч із Великої Польщі туди далеко, хто зна, чи полум’я незабаром і цих сторін не охопить.
– Треба буде шляхті дати знати, – зауважив пан Ян, – щоб гуртувалися і про оборону думали, бо тут ніхто нічого ще не знає.
Він звернувся до пана Заглоби:
– А ви, батьку, підете з нами, чи Гелену захочете до пущі супроводжувати?
– Я? – обурився пан Заглоба. – Чи я піду? Хіба би мої ноги коріння в землю пустили, тоді б не пішов, та й то просив би, щоб мене викорчували. Так мені хочеться шведського м’яса знову скуштувати, як вовкові баранини! От шельми, плюгавці, панчішники!.. Блохи їм по литках інспекцію вчиняють, тому їх і ноги сверблять і тому вдома всидіти не можуть, лише в чужі краї пхаються. Знаю я їх, сучих синів, бо ще під орудою пана Конецпольського проти них ходив. І якщо хочете знати, хто взяв у ясир Ґустава-Адольфа, то пана небіжчика Конецпольського спитайте. Нічого більше не скажу! Знаю я їх, але й вони мене знають. Не може бути інакше, та шельми заворушилися, коли Заглоба постарів. Так? Зачекайте! Ви його ще побачите!.. Господи! Боже милий! Чому ж оце так цю державу нещасну розгородив, що усі сусідські свині лізуть до неї тепер і три найкращі провінції вже спаскудили! Оце так! Але хто ж у цьому винен, якщо не зрадники? Не знала зараза, кого брати, і чесних людей одержала, а зрадників залишила. Дай Бoжe мені ще раз побачити пана познанського воєводу та калішськогo, а особливо пана Радзієвськогo з усією родиною. А якщо хочеш більше громадян у пекло скинути, то бери тих, хто ту капітуляцію під Устям підписав. Постарів Заглоба? Силу втратив? Ще побачите! Янe! Нумо радитися хутчіш, що робити, бо я б уже хотів на кінському хребті сидіти!
– Звісно ж, треба радитися, куди йти. В Україну до гетьманів важко дістатися, бо їх там ворог від Речі Посполитої відтяв і лише до Криму мають вільну дорогу. Щастя, що тепер татари на нашому боці. На мою думку, треба нам до короля у Варшаву рушати, короля нашого улюбленого захищати!
