– Вони не розбишаки, а мої офіцери.
– Я тим вашим офіцерам наказала забиратися геть із мого дому!
Олюнька чекала на вибух, натомість із великим здивуванням помітила, що звістка про вигнання компанійців жодного враження на пана Кміцица не справила, навіть навпаки, поліпшила йому настрій.
– Ви наказали їм забиратися геть? – спитав пан Анджей.
– Саме так.
– І вони забралися?
– Ще й як.
– Дяка Богові, войовничу маєте фантазію! Мені це дуже подобається, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але і вони знають дисципліну перед Кміцицом!.. Бачите! Все знесли покірно, як вівці, бачите? А чому? Бо мене бояться!
Тут пан Анджей поглянув зарозуміло на Олюньку і вуса почав крутити. Вона натомість розсердилася не на жарт через цю зміну настрою і цю невчасну зухвалість, тому промовила гордо і з натиском:
– Вам доведеться вибирати між мною і ними, інакше бути не може!
Пан Кміциц, здавалося, не помітив тієї рішучості, з якою Олюнька промовляла, тому відповів недбайливо, майже весело:
– Навіщо ж мені вибирати, коли я і вас маю, й їх! Ви можете собі у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо мої компанійці жодної тут кривди чи сваволі не вчинили, то за що ж я маю їх зрікатися? Вам того не второпати, що таке служити під одним прапором і війну разом відбувати. Жодна родина так не зв’язує, як спільна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разів рятували мені життя, і я їм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що їх закон переслідує, то тим більше мушу дати їм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого відчайдуха не знайти в цілій Речі Посполитій. Крім цього, якщо б ви тільки почули, як він звіра чи птаство наслідує, то самі б його полюбили.
Тут пан Анджей зареготав, немовби ніякий гнів, жодного непорозуміння не мало ніколи місця поміж ними, а дівчина аж заламала руки, побачивши, як із рук її вислизає той вітрогон. Усе те, що казала йому про людську думку, про потребу вгомонитися, про лиху славу, ковзнуло по ньому, як тупе лезо по панцері. Нерозбуджене сумління цього вояка не могло відчути її обурення такою несправедливістю, таким безчесним свавіллям. Як же тут до нього достукатися, як із ним говорити?
– Нехай діється воля Божа! – вимовила нарешті панночка. – Оскільки ви мене зрікаєтесь, то йдіть собі своєю дорогою! Бог залишиться із сиротою!
– Я вас зрікаюся? – неабияк здивувався пан Кміциц.
– Атож! Якщо не словами, то вчинками. Якщо не ви мене, то я вас. Бо не піду за чоловіка, на котрому тяжіють людські сльози і людська кров, у котрого пальцями тикають, бандитом, розбійником називають і зрадником вважають!
– Яким таким зрадником?.. Не доводьте мене до шалу, щоб я чогось не наробив такого, про що потім буду жалкувати. Нехай мене грім зараз поб’є, нехай мене зараз чорти вхоплять, якщо я зрадник, я, котрий на захист вітчизни став, коли всі руки опустили!
– Ви на її захист стали, а чините те саме, що і ворог, бо її топчете, людей у ній катуєте, бо на Божі та людські закони начхали. Ні! Хоч би й серце розірвалося, я такого тебе мати не хочу, не хочу!..
– Не кажіть мені про відмову, бо я можу сказитися! Рятуйте ж мене, янголи! Якщо не захочете мене добровільно, то я вас і так візьму, хоч би тут уся голота із закутків, хоч би й самі Радзивілли, сам король і вся нечиста сила рогами підступи захищали, хоч би я мав душу чортові продати…
– Не накликайте злих духів, бо ще вас почують! – застерегла Олюнька, простягаючи вперед руки.
– Чого ж ви від мене хочете?
– Бути порядним!..
Замовкли обоє та запанувала тиша. Було чутно лише сапання пана Анджея. Останні слова Олюньки пробили однак броню, що вкривала його совість. Парубок почувався приниженим. Не знав, що й сказати, як захищатися. Тому почав ходити широкими кроками по кімнаті. Юнка ж сиділа непорушно. Зависла над ними незгода, роз’ятрений біль і печаль. І так їм було разом важко, і довга мовчанка ставала щораз нестерпнішою.
– Будьте здорова! – вимовив раптом пан Кміциц.
– Їдьте, пане, і хай вас Бог напоумить на що інакше! – і собі сказала Олюнька.
– Я поїду! Гіркий мені був ваш трунок, гіркий хліб! Жовчю й оцтом мене тут напоїли!
– А ви вважаєте, що мене напоїли солодким? – зронила панночка голосом, в якому тремтіли сльози.
– Будьте здорова!
– Будьте здоровий…
Пан Анджей підійшов до дверей, несподівано обернувся і підбіг до господині, схопив її за обидві руки:
– Рани Христові! То ви хочете, щоб я трупом у дорозі з коня впав?
Тоді Олюнька вибухнула плачем. Парубок обійняв її і довго тримав в обіймах, повторюючи крізь зціплені зуби:
– Бийте мене, хто в Бога вірить! Бийте, не жалійте!
Наприкінці гість таки вибухнув:
– Не плачте, Олюнько! Заради Бога, не плачте! У чому я завинив? Зроблю все, що забажаєте. Цих я повиганяю. В Упіті все залагоджу. Буду жити інакше. Бо вас кохаю. Заради Бога! Серце моє розіб’ється. Зроблю все, тільки не плачте. І кохайте мене хоч трішечки.
Так він її заспокоював і пестив. Вона нарешті виплакалася і сказала:
– Їдьте вже, пане. Бог згоду між нами зробить. Я не маю образи, один лише біль у серці.
Місяць викотився вже високо над білими полями, коли пан Кміциц рушив назад до Любичa, а за ним подалися й жовніри, розтягнувшись вужем на широкій дорозі. Їхали не через Волмонтовичі, а коротшою дорогою, бо скував мороз болота і можна було ними проїздити безпечно.
Вахмістр Сорока наблизився до пана Анджея.
– Пане ротмістре, – поцікавився він, – а де нам зупинитися в Любичі?
– Відійди від мене! – відрубав пан Кміциц.
Він їхав попереду, нічого нікому не кажучи. У серці молодика нуртувала печаль, часом гнів, але насамперед злість на самого себе. Це була перша ніч у його житті, в якій робив іспит совісті і ця інформація його обтяжувала гірше за найважчий панцер. Ось приїхав у цей край зі заплямованою репутацією і що зробив, щоб її поправити? Першого ж дня дозволив стрілянину та розпусту в Любичі і набрехав, що в ній участі не брав, але ж брав. І дозволяв таке щодня. Далі: жовніри кривдили міщан, а він цю кривду лише доповнив. Гірше! Кинувся на місцеву делегацію, побив людей, пустив голих офіцерів на сніги. Якщо йому влаштують процес, він програє. Засудять, відберуть у нього майно, шляхетність, може, й життя. І вже не зможе він, як у давні часи, зібравши загін озброєної голоти, насміхатися над законом, бо задумав одружитися, осісти у Водоктaх, діяти не на власну руку, а в компуті. Там його закон знайде і досягне. Крім цього, якщо йому й минеться безкарно, все ж є щось бридкого в цих вчинках, щось негідне лицаря. Може, сваволю й вдасться десь пом’якшити, але ж пам’ять про неї залишиться і в людських серцях, і в його власній совісті, і в серці Олюньки. Тут, коли згадав, що вона все ще не відштовхнула його, коли від’їжджав, читав в її очах пробачення, наречена здалася йому такою доброю, як янгол небесний. І ось тобі маєш! Відчув бажання повернутися не завтра, але вже, повернутися, як кінь довезе, й упасти їй до ніг, і просити забути, і цілувати ці солодкі очі, які сльозами оросили сьогодні його обличчя.
Хотілося йому самому заридати, і здавалося, що так кохає цю дівчину, як ніколи іншого в житті не любив. «Матінко Божа! – думав парубок про себе, – я зроблю, що вона хоче. Повиганяю тих друзів геть, хоч би й на край світу. Бо правда така, що це вони мене на лихе намовляють».
Тут вершнику спало на гадку, що прибувши до Любичa, застане їх найпевніше п’яних або з дівчатами, і напала на нього така злість, що хотілося йому шаблею рубанути когось, хоч би й цих жовнірів, котрих провадив, і сікти їх немилосердно.
– Вони в мене отримають! – бурчав, шарпаючи вус. – Ще мене таким не бачили, як побачать.
Тут вершник почав коня гостро пришпорювати і за вуздечку тягнути і шарпати, аж кінь занервував, а Сорока, побачивши таке, зауважив жовнірам:
– Ротмістр збісився. Не дай Боже йому під руку потрапити.
