Дівчина, хоча попередньо й вирішила прийняти його серйозно і холодно, однак не могла перебороти радість, яку спричинило прибуття нареченого. Можливо, й хитрість панночки відіграла в цьому певну роль, бо треба було розповісти панові Анджею про вигнання за двері його компанії, тож хотіла його спочатку чарами дівочими узяти. А що прибулець вітав господиню щиро, проявляючи таке палке кохання, то рештки образи розтанули, як сніг від вогню.

«Він кохає мене! Немає жодних сумнівів!» – думала юнка.

А він промовляв:

– Як я скучив за вами, що мало Упіту не спалив, тільки б до вас якнайскоріше прилинути. Щоб їх там мороз скував, тих личаків!

– І я також була неспокійна, щоб там до справжньої битви не дійшло. Дяка Богові, ви таки приїхали.

– Та яка там битва! Жовніри почали трохи личаків термосити…

– Aле ви їх уже заспокоїли?

– Зараз вам розкажу все, що трапилося, мій скарбе, лишень собі сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловік довіку тут сидіти й у ваші чарівні очі дивитися, і нікуди не виїжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворі мороз пекельний.

– Зараз накажу вам вина з яйцями підігріти, я сама принесу.

– І дайте моїм халамидникам яке барильце горілки і дозвольте їх до обори пустити, щоб між худоби собі розмістилися. Кожухи мають вітром підшиті, тож зовсім померзли.

– Нічого їм я не пожалію, бо то ваші воїни.

Сказавши це, панночка усміхнулася так, що панові Кміцицу аж в очах посвітліло, і господиня вислизнула тихо, як кішка, щоб у челядній накази віддати.

Пан Анджей міряв кроками кімнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, і все метикував, як їй розповісти про те, що в Упіті сталося.

– Треба щиру правду розповісти, – бурчав собі під носом, – немає ради, хоч би товариші потім сміялися, що мене тут на повідку водять…

І знову походжав, і знову чуприну на чоло нагортав, врешті втратив терпець, що дівчина довго не повертається.

Тим часом пахолок приніс світла, вклонився до пояса і вийшов, а після нього зараз же увійшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу олов’яну тацю, а на ній горщик, з якого парувало запашне нагріте угорське вино, і різьблений скляний келих, із гербом Кміциців. Старий Білевич одержав його свого часу від батька пана Анджея, коли в нього на гостині забавлявся.

Пан Кміциц, побачивши господиню, підбіг до неї.

– Ого! – крикнув він. – Обидві руки зайняті, тепер уже від мене не вислизнете!

Парубок нахилився через тацю, а юнка відхилила свою світлу голівку, боронячись хіба лише парою, що пашіла з горщика.

– Але ж ви й вітрогон! Дайте мені спокій, бо впущу горщик. Але він погроз не злякався, а лише зарепетував:

– Як Бог на небі, від таких смаколиків розум може потьмаритися!

– У вас уже давно потьмарився… Сідайте, сідайте!

Гість слухняно сів, а господиня наповнила його келих.

– Кажіть уже, як в Упіті винних судили?

– В Упіті? Як Соломон!

– Ну, і слава Богу!.. Бо мені серце потерпає, щоб усі в околиці вважали вас статечним і справедливим чоловіком. То як же все ж там було?

Пан Анджей зробив чималий ковток, зітхнув і сказав:

– Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомістра по гроші на провіант від великого гетьмана або від пана підскарбія. «Шановне панство, – казали вони жовнірам, – ви добровольці, тому експропріацію проводити не можете. Квартири вам виділили з милості, а провіант дамо аж тоді, коли матимемо певність, що нам заплатять».

– То вони мали рацію, чи ні?

– За законом, звісно, мали, але жовніри мали шаблі, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рація. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашій шкірі випишемо зобов’язання!» І стався рейвах. Бурмістр із личаками забарикадувалися на вулиці, а мої їх намагалися звідти вибити. Не обійшлося й без стрілянини. Завзяті вояки для страху підпалили кілька стодол, кількох личаків також заспокоїли…

– Як це заспокоїли?

– Хто отримає шаблею в чоло, відразу спокійний стане.

– Заради Бога! Tа це ж убивство!

– Саме на той час я над’їхав. Жовніри зараз кинулися до мене з наріканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що їх безневинно переслідують. «Животи наші порожні, – бідкалися сіроми, – що ж нам робити?» Я наказав бурмістрові до мене з’явитися. Він довго думав, але врешті-решт прийшов із трьома іншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навіщо бити, навіщо місто палити? Ми б їх нагодували та напоїли за добре слово, але вони захотіли солонини, медів, делікатесів, а ми самі, убогі, такого не маємо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможність перед судом за своїх вояків відповість».

– Бог вас благословить, – заволала Олюнька, – якщо ви по-справедливому вчинили!

– Якщо вчинив?..

Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий має провину визнати, і чуприну почав рукою на чоло нагортати.

– Моя королево! – озвався він врешті жалісно. – Мій скарбе!.. Не гнівайтеся на мене…

– То що ж ви такого накоїли? – занепокоїлась Олюнька.

– Я наказав дати по сто батогів бурмістрові і райцям! – видихнув пан Анджей.

Олюнька не сказала нічого, лише руки поклала на коліна, голову опустила на груди і поринула в мовчанку.

– Голову зітніть, – заволав пан Кміциц, – але не гнівайтесь!.. Я ще не все розповів.

– Ще не все? – застогнала панночка.

– Вони потім послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолків з офіцерами. Їх поклали, а офіцерів… Заради Бога, не гнівайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снігу, так, як колись із паном Тумґратoм в Орші вчинив.

Білевичівнa підняла голову. Суворі її очі палали гнівом, а пурпур залив їй щоки.

– У вас немає ні сорому, ні совісті! – промовила дівчина.

Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, після чого спитав зміненим голосом:

– Ви серйозно, чи лише прикидаєтесь?

– Правда така, що лише гайдамаки гідний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, мені ваша репутація серце крає, бо мені соромно, що ви лише приїхали, а вже вся громада вважає вас ґвалтівником і пальцями тикає!

– Що мені до вашої громади! Десять халуп один собака стереже і ще небагато має роботи.

– Не маєте права ганьбити цих простих людей і не маєте права ганьбити їхні імена. Нікого тут суди не переслідуватимуть, крім вас!

– Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собі пан в нашій Речі Посполитій, хто має шаблю в руці й якусь зграю зібрати зуміє. Що мені зроблять? Кого мені тут боятися?

– Якщо вам нікого боятися, то знайте, що я боюся Божого гніву… і людських сліз боюся, і кривд! А ганьбу з ніким ділити не бажаю. Хоч я й слабка жінка, однак що таке честь, знаю більше, ніж будь-хто, хто кавалером називається.

– Боже милий! Не погрожуйте мені, бо ви мене ще не знаєте.

– О, тепер розумію, що і мій дідусь вас не знав!

З очей пана Кміцицa іскри посипалися, але і в ній зануртувала кров Білевичів.

– Кидайтеся ж, пане, скрегочіть зубами! – правила своє панночка сміливо. – Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маєте цілу хоругву розбійників під собою. Невинність моя мене захищає!.. Гадаєте, що я не знаю, як у Любичі ви по портретах стріляли і дівчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаєте, якщо гадаєте, що я мовчатиму покірно. Я вимагаю поваги від вас і цього мені жоден заповіт не заборонить. Більше того, воля мого діда така, що я лише порядному чоловікові дружиною можу стати…

Пан Анджей явно засоромився цих витівок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихіше:

– Хто ж вам про ту стрілянину розповів?

– Вся шляхта в околиці лише про те й гуде.

– Ох, і заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! – пообіцяв пригнічений пан Кміциц. – Але то сталося на п’яну голову… у компанії. Бо ж вояки вгамувати свою хіть не вміють. А щодо дівчат, то я їх не тягав.

– Знаю, що це самі ці соромітники, ці розбишаки до всього вас намовляють.