Людна країна, багата, сповнена відважного лицарства ставала здобиччю зайд, а натомість самочин і сваволя здіймали щораз більше голову і могли опиратися закону – тільки б силу відчули за собою.
Утиснені проти утискувачів найкращий і майже єдиний у власних шаблях могли знайти захист. Тож і вся Ляуда, протестуючи проти пана Кміцица в містах, довго ще не злізала з коней, готова зло злом подолати.
Але минув місяць, а про пана Анджея не було й звістки. Люди стали легше дихати. Заможніша шляхта відкликала озброєну челядь, яку для оборони Водоктів посилала. Дрібніші брати тужили за роботою і відпочинком по закутках, тому й собі стали помалу роз’їзжджатися. А коли воєнні настрої заспокоїлися в міру, як час збігав, щораз більше хотілося цій убогій шляхті правом відсутнього турбувати і в трибуналах своїх покарання за кривду шукати. Бо хоч самого пана Кміцицa не могли ніяк дістати, залишився ще Любич, великий і прекрасний маєток, готова за завдану шкоду нагорода та плата. Бажання судитися підтримувала при цьому в ляуданській братії сама панна Олександра. Двічі з’їжджалися до неї на наради ляуданські старійшини, а вона в тих нарадах не тільки брала участь, а й головувала на них, дивуючи всіх зовсім не жіночим розумом і розсудливістю, такими влучними, що їй міг не один учений позаздрити. Хотіли тоді ляуданські старійшини силою Любич зайняти і Бутримам його віддати, але панночка їх рішуче відраджувала.
– Не платіть злом за зло, – пояснювала вона, – бо тоді з вашої справи нічого путнього не вийде. Нехай уся невинність стане на ваш бік. Він чоловік впливовий і родовитий, знайде і по судах собі поплічників, а коли хоч найменший привід дасте, то можете нової кривди зазнати. Нехай ваше право буде таким певним, що кожен суд, хоч би навіть із братів складений, не міг нічого проти вас присудити. Скажіть Бутримам, аби ніякого маєтку, ні худоби не брали і Любич повністю у спокої залишили. Що їм треба, я їм із Мітрунів дам, де більше є всілякого добра, ніж будь-де у Волмонтовичaх. А якби пан Кміциц знову тут з’явився, то нехай і його залишать у спокої, поки вироку не буде, і нехай на його здоров’я не посягають. Пам’ятайте, що тільки доти, доки він живий, ви маєте від кого відшкодування кривд ваших шукати.
Так промовляла мудра панночка зі зрілим розумом, а вони славили її розважливість, не зважаючи на те, що тяганина може вийти також і на користь пану Анджеєві, принаймні його життю нічого не буде загрожувати. Може, власне і хотіла Олюнька це невдале життя від раптової біди врятувати? Але шляхта послухалася її, бо ж звикла з давніх-прадавніх часів усе, що виходить із вуст Білевичiв, за Євангеліє вважати. Тому Любич залишився неторканим, і пан Анджей, якби його виявили, міг би до часу спокійно в Любичі осісти.
Та він так і не об’явився. Натомість через півтора місяця прийшов до панночки посланець із листом, якийсь чужий чоловік, нікому невідомий. Лист був від пана Кміцицa, де були написані такі слова:
«Серце моє, кохана, найдорожча, незабутня Олюнькo! Будь-якому творінню природи, а особливо людині, хоч навіть і найгіршій, що за кривду свою мусила помститися, ніхто б нічого поганого не вчинив, отже, він тим самим змушений платити. А що я порубав ту пихату шляхту, Бог мені свідок, що не сталося це через якусь жорстокість, а лише тому, що товаришів моїх – усупереч законам Божим і людським – незважаючи на їхню молодість і високе походження такою безжальною смертю повбивали, яка б їх ніде, навіть у козаків чи татарів, чекати не могла. Не можу також заперечувати, що гнів мене майже надлюдський опанував, але хто ж дивуватиметься люті, яка у приятельській пролитій крові початок бере? Душі покійних панів Кокосінськогo, Раницькогo, Углікa, Рекуця, Кульвеця i Зендa, в розквіті літ і слави невинно порубаних, озброїли мої руки саме тоді, коли – як перед Богом свідчу! – я знайти злагоду та дружбу з усією ляуданською шляхтою замислив, бажаючи життя своє змінити, прислухаючись до солодких порад ваших. Слухаючи звинувачення проти мене, не відкидайте і мого захисту, і судіть справедливо. Шкода мені тепер цих людей у закутках, бо, може, й невинним дісталося, але воїн, котрий мститься за кров братів, невинних від винних відрізнити не зуміє і на нікого не зважає. Бодай би не сталося те, що мені в ваших очах зашкодити могло. За чужі гріхи та провини, за справедливий гнів найважчої для мене покути, бо втративши вас, у відчаї я сплю й у відчаї прокидаюся, не в змозі ні вас, ні кохання твоє забути. Нехай же мене нещасного ті трибунали засудять, нехай сейми вироки підтвердять, нехай посадять мене до в’язниці, покладуть у труну, нехай земля розверзеться у мене під ногами – все знесу, все перетерплю, лише, заради Бога, не викидайте мене з серця. Я зроблю все, що захочуть, віддам Любич, віддам після вигнання ворога й оршанські маєтки. Я маю рублі здобуті, в лісах закопані, нехай і їх забирають, тільки б мені ви пообіцяли, що вірності дотримаєте, як вам небіжчик дід із того світу наказує. Ви врятували мені життя, врятуйте ж і душу мою, дайте кривду виправити, дозвольте життя на краще змінити, бо вже бачу, що якщо ви мене покинете, то мене й Господь Бог покине і відчай штовхне мене до ще гірших учинків».
Скільки там голосів жалісливих озвалося в душі Олюньки на захист пана Анджея, ніхто не вгадає, ніхто описати не зуміє! Кохання, як лісова насінина, з вітром швидко летить, але коли деревом у серці виросте, то хіба разом із серцем висмикнути його можна. Білевичівнa була з тих, хто чесним серцем міцно кохає, тож сльозами облила цей лист пана Кміцица. Але не могла відразу після першої ж звістки все забути, все пробачити. Розкаяння пана Анджея було, мабуть, щирим, але душа його залишилася дикою і характер невгамовний також не змінився настільки через ті випадки, щоб про майбутнє можна було думати без тривоги. Не слова, а вчинки могли б змінити майбутнє пана Анджея. Врешті, як могла би сказати людині, котра утопила у крові всю околицю, імені котрої ніхто по обидва береги Ляуди не вимовляв без проклять: «Приїжджай, за трупи, пожежі, кров і людські сльози віддаю тобі своє кохання і свою руку».
Тому відписала йому інше:
«Як я вам і казала, не хочу вас знати і бачити, й буду непохитна у цьому, хоч би мені серце мало розірватися. Таких кривд, які ви людям тут заподіяли, не оплачують ні маєтками, ні грішми, бо померлих воскресити не можна. Не заможність ви втратили, а добре ім’я. Нехай вам та шляхта, яку ви спалили та повбивали, вибачає, то й я пробачу. Нехай вона вас прийме, то й я прийму. Нехай вона перша за вас заступиться, то й я її аргументи вислухаю. А якщо таке ніколи не станеться, то й ви собі шукайте щастя деінде, насамперед Божого, а не людського, пробачення, бо Божа милість потрібніша».
Панна Олександра полила сльозами кожне слово свого листа, потім запечатала його перснем Білевичів і сама винесла його посланцеві.
– Звідки ти прибув? – спитала, окидаючи зором цю дивну постать напівселянина-напівслуги.
– З лісу, панянко.
– А де твій пан?
– Цього мені не можна казати. Але він звідси далеко. Я п’ять днів їхав, аж коня втратив.
– Ось тобі таляр! – подала Олюнька. – А чи твій пан здоровий?
– Здоровий він юнак, як тур.
– А чи не голодує? Не в бідності?
– Він заможний пан.
– Іди з Богом.
– Кланяюсь до ніг.
– Скажи панові… зачекай… скажи йому… нехай йому Бог помагає.
Чоловік пішов – і знову пливли дні, тижні без звістки від пана Кміцица. Минали якось буденно, день від дня гірший. Московське військо Хованськогo щораз більше запруднювало Річ Посполиту. Не враховуючи українських земель, найбільші в королівстві воєводства: Полоцьке, Смоленське, Вітебське, Мстиславське, Мінське та Новоміське – вже були зайняті. Лише частина Віленського, Брест-Литовського, Трокайського та Жемайтійське староство дихали ще вільними грудьми, але й вони з дня на день сподівалися гостей.
Останнього щабля немочі, мабуть, досягла Річ Посполита, що не могла вже чинити опір саме тим силам, якими раніше легковажила і з якими завжди розправлялася переможно. Правда, сили ці підтримував ще триваючий бунт Хмельницького, справжня стоголова гідра. Та попри бунт, попри виснаження сил у попередніх війнах і діячі, і воїни запевняли, що саме лише Велике Князівство могло і було в стані не тільки навалу відбити, але ще й стяги свої звитяжні поза власні кордони занести. На нещастя, внутрішня незгода ставала тій силі на перешкоді, паралізуючи намагання навіть тих громадян, котрі життя та майно пожертвувати були готові.
