– А ти що тут робиш? – спитав пан Володийовський.

– Граю, пaнe, – відповів козак, підіймаючи змарніле обличчя.

– Звідки ти? – поцікавився пан Міхал, задоволений, що має хоч якусь у роздумах перерву.

– Здалеку, пaнe, з-під Звяголя29.

– Чому ж не подався з рештою своїх товаришів? Вони ще ті шибайголови! Обдарувала вас шляхта життям у Любичі, щоб мати робочу силу, а ви зараз же поникли, наче з вас лико дерли.

– Я не втечу. Тут здохну, як сoбaкa.

– Taк тобі тут сподобалося?

– Кому краще в полі, той утікає, а мені краще тут. Ногу мою прострелили, а тут про мене потурбувалася шляхтянка, старигана донька, і добре слово промовила. Такої красуні й в очі не бачив. Навіщо ж мені кудись іти?

– І котра ж тобі так догодила?

– Марися.

– І тому тут залишаєшся?

– Якщо здохну, то мене винесуть, а ні, то залишуся.

– Невже думаєш у Пакошa доньку заслужити?

– Не знаю, пaнe.

– Такій голоті швидше смерть віддасть, ніж доньку.

– У мене й червінці є в лісі закопані: дві жмені.

– З розбою?

– З розбою, пане.

– Навіть якщо б і глечик мав, ти ж селянин, а Пакош шляхтич.

– А я з путнiх бояр30.

– Якщо ти з путнiх бояр, то ти навіть гірший за селянина, тоді ти зрадник. Як же ти міг ворогові служити?

– Я йому й не служив.

– А звідки ж тебе пан Кміциц узяв?

– З дороги. Я служив у пана польного гетьмана, але потім хоругва розповзлася, бо не було що їсти. Додому не мав причини повертатися, бо його спалили. Інші на дорогу пішли розбишакувати, то й я з ними подався.

Пан Володийовський дуже здивувався, бо до того вважав, що пан Анджей напав на Олюньку із силами, позиченими у ворога.

– То пан Кміциц не від Tрубецького вас забрав?

– Було між нами багато таких, хто раніше в Tрубецькогo чи Хованськогo служили, але й від них повтікали на велику дорогу.

– А чому ж ви за паном Анджеєм пішли?

– Бо він відважний отаман. Нам казали, що до кого він гукне, щоб за ним iшов, то немов йому талярів у торбу насипав. Тому ми й пішли. Ну, Бог нас не жалував!

Пан Володийовський почав головою хитати і міркувати, що того пана Анджея занадто очорнили. Потім глянув на сполотнілого боярина і знову головою похитав.

– То ти її кохаєш?

– Ще як, пaнe!

Пан Міхал пішов, а відходячи подумав собі: «От рішучий чоловік. Цей собі голову не ламає: покохав і залишається. Такі є найкращими… Якщо він справді з путніх бояр, то він такої ж гідності, що і шляхта закуткова. Якщо свої червінці викопає, то може йому дідуган Марисю й віддасть. А чому б ні? Бо пальцями не тарабанив, лише заповзявся, що її одержить. Варто й мені заповзятися!»

Так міркуючи, йшов дорогою пан Володийовський під сонцем, часом зупинявся і на землю погляд опускав або до неба здіймав. Відтак знову йшов далі, аж враз побачив зграйку диких качок, що летіла небом.

Тоді почав собі на них ворожити: їхати, не їхати?.. Випало йому, щоб їхати.

– Поїду, інакше й бути не може!

Сказавши це, повернувся в будинок, але дорогою вступив ще до стайні, перед якою двійко його слуг у кості грали.

– Сируцю, – спитав пан Володийовський, – а грива у Вовка заплетена?

– Заплетена, пане полковнику!

Пан Міхал увійшов у стайню. Вовк озвався йому зі стійла. Лицар підійшов, поплескав коня по боці, потім став лічити коси на шиї.

– Їхати, не їхати, їхати!..

Ворожба знову була успішною.

– Коней сідлати, а самим поводитися пристойно! – скомандував пан Володийовський.

Після цього пан Міхал мерщій подався в оселю і став переодягатися. Взув високі чоботи, рейтарські, жовті, зі застібками внизу і з позолоченими шпорами. А мундир був новий, червоний. До нього рапіру в сталевих піхвах причепив, парадну, з гардою, золотом оздобленою. На нього напівпанцер із світлої сталі одягнув, що вкривав лише горішню частину грудей під шиєю. Мав ще рисячу шапку з прекрасним пером чаплиним, але що цей убір до польської одежі не пасував, тож залишив його у скрині, а на голову одягнув шведський шолом із козирком і вийшов на ґанок.

– Куди це ваша милість їде? – спитав його старий Пакош, котрий сидів на призьбі.

– Куди їду? Слушна нагода, щоб про здоров’я вашої панночки розпитати, щоб грубіяном мене визнати не змогла.

– Від вашої милості аж заграва б’є. Груди, як у снігура! Панночка очей не зможе відвести й ураз закохається.

Тут надбігли дві молодші панни Пакошівни, що поверталися з полуденного доїння, кожна з дійницею в руці. Побачивши пана Володийовськогo, зупинилися, як укопані, від здивування.

– Король, справжній король… – зронила Зоня.

– Ваша милосте, як на весілля! – додала Мариськa.

– Може, й з цього весілля вийде, – засміявся старий Пакош, – бо до панночки нашої їде.

Перш ніж старий закінчив, наповнена дійниця випала з рук Марисі і річечка молока полилася аж під ноги пана Міхала.

– Вважай на те, що тримаєш! – гримнув на доньку Пакош. – От, коза!

Марися не сказала нічого, схопила дійницю і тихо відійшла.

Пан Володийовський сів на коня, за ним вишикувалися двоє його помічників і рушили втрьох до Водоктів. День був прегарний. Травневе сонечко грало на нагруднику та касці пана Міхала так, що коли здалеку мерехтіло між вербами, то здавалося, що це друге сонце рухається дорогою.

– Цікаво, чи повернуся з каблучкою чи з гарбузом? – риторично питав себе лицар.

– Що ваше милість каже? – поцікавився слуга Сируць.

– Телепень!

Слуга притримав коня, а пан Володийовський вів своє:

– Лише щастя, що це не вперше.

Ця думка дуже додавала йому сили духу.

Коли прибули до Водоктів, панна Олександра не впізнала його першої миті, аж мусив своє прізвище повторити. Тоді привітала гостя ввічливо, але серйозно та дещо вимушено. Полковник церемонно представився, бо він хоч і простий жовнір, а не придворний, однак довго при різних дворах волочився і між людьми терся. Вклонився дівчині і з великою пошаною руку на серце поклавши, промовив:

– Я прибув сюди, щоб про здоров’я панни добродійки розпитати, чи від переляку якої шкоди їй не було завдано, я б мав так уже наступного дня вчинити, але не хотів набридати.

– Дуже гарно з вашого боку, що рятуючи мене з такого полону, ще мене в пам’яті зберегли. Сідайте, прошу пана, ви для мене приємний гість.

– Милостива пaннo! – відповів на це пан Міхал. – Якби я вас забув, то не був би гідний цієї милості, яку мені Бог послав, дозволяючи такій гідній особі допомагати.

– Ні! Це я маю Богові дякувати спочатку, а вам відразу ж після нього.

– Якщо так, то вже подякуймо обоє, бо я ні про що більше Його не буду просити, лише б мати змогу і надалі захищати вас, скільки знадобиться.

Сказавши це, пан Володийовський поворушив вощеними вусами, які йому вище носа стирчали, бо задоволений був із себе, що відразу увійшов in medias res31 і свій сентимент наче на стіл поклав. Дівчина ж сиділа збентежена та мовчазна, але така прекрасна, як весняний день. Слабкі рум’янці виступили на її щоках, а очі накрили довгі вії, від яких падали тіні на все обличчя.

«Добрий знак це сум’яття», – подумав пан Міхал.

І відкашлявшись провадив далі:

– Ви ж знаєте, що після вашого дідуся ляуданськими людьми я командував?

– Знаю, – підтвердила Олюнька, – небіжчик дідусь сам на останню кампанію вирушити не зміг, але був би дуже втішений почути, кому князь воєвода віленський цю хоругву віддав, і розповідав, що знає вас як славетного воїна.

– Так про мене й сказав?

– Я сама чула, як вас до небес підносив, а потім ляуданці те саме після останньої експедиції казали.

– Простий я жовнір, негідний, щоб мене підносили не лише до небес, а й вище за інших. Дуже мене втішило, що для вас я не зовсім чужий, бо вже не будете думати, що невідомий і непевний гість разом з останнім дощем з неба впав. Добре завжди знати, з ким мається справа. Купа людей вештається, котрі родовитими себе називають і гідними прикидаються, і лише Всевишній знає, хто вони насправді, може, навіть і не шляхтичі.