– Хай буде так.
Сказавши це, пан Міхал узяв булаву з рук пана Заглоби, в мить перешикував хоругву до походу і рушив разом із товаришами на її чолі.
– А куди підемо? – поцікавився пан Заглоба.
– Правду кажучи, й сам не знаю, бо ще про це не думав, – відповів пан Міхал.
– Не зашкодило б порадитись, як нам далі бути, – зауважив пан Мирський, – тому невідкладно варто до ради приступити. Лише спершу дозвольте мені скласти подяку панові Заглобі від імені всіх врятованих, що нас не забули й in rebus angustis89 так рішуче діяли.
– А що? – пан Заглоба, піднявши голову, підкрутив вуса. – Без мене ви були б уже в Біржаї!.. Закон наказує визнати, якщо хтось чогось не вигадає, то Заглоба зарадить. Пане Міхале, ще й не в таких ми бували тарапатах! Пам’ятаєте, як я вас урятував, коли ми з Гальшкою від татарів утікали, га?
Пан Міхал міг би сказати, що тоді не пан Заглоба його, а він пана Заглобу врятував, але промовчав і лише вусами ворушив. А старий шляхтич не вгавав:
– Не треба дякувати, бо я вам сьогодні, а ви мені завтра, і навряд чи ви покинете мене також у нужді. Я такий радий, що вас на волі бачу, наче найважливішу вікторію здобув. Виявляється, що не постаріла ще надто ні голова, ні рука.
– To ви, пане, звідси до Упіти подалися? – змінив тему пан Міхал.
– А куди ж мені було йти? В Кейдани? Вовкові в пащеку лізти? Звісно, що до Упіти, і можете мені повірити, що я шкапу не жалів, гарна ж була бестія! Вчора вранці вже я був в Упітi, а опівдні ми вирушили до Біржая, в цей бік, де я сподівався вас усіх зустріти.
– А мої люди так відразу вам і повірили? – питав далі пан Міхал. – Бо вас не знали, за винятком двох чи трьох, котрі вас у мене бачили?
– Це правда, але я не мав із цим жодних труднощів, бо, по-перше, я мав ваш перстень, пане Міхале, а по-друге, люди вже й так знали про ваш арешт і про зраду гетьмана. Я застав посланців із хоругв панів Мирськогo та Станкевичa з пропозицією об’єднатися проти зрадника гетьмана. Як тільки я їм повідомив, що вас до Біржая везуть, то наче хтось у мурашник кий засунув. Коні були на пасовиську, по них зараз же послали слуг, аби табун привести, й опівдні ми вже рушили в дорогу. Певна річ, я прийняв командування, бо так було розумно.
– А звідки, батьку, ви бунчука взяли? – спитав Ян Скшетуський. – Ми навіть здалеку вирішили, що то гетьман.
– Що? Та я мусив мати не гірший вигляд! Звідки бунчука взяв? Ось разом із делегатами від опорних хоругв приїхав і від гетьмана пан Щит із наказом ляуданцям, щоб до Кейдан прибули, і з бунчуком для більшого авторитету розпорядження. Я наказав його відразу ж заарештувати, а бунчук над собою носити, щоб шведів на цей випадок одурити.
– Далебі, як усе мудро обмізкували! – захопився пан Оскеркo.
– Як Соломон! – додав пан Станкевич.
Самооцінка пана Заглоби росла, як на дріжджах.
– Тепер нумо радитись, що нам далі робити? – сказав він нарешті. – Якщо захочете мене послухати терпляче, то скажу, що собі дорогою надумав. З Радзивіллом не раджу наразі війну розпочинати, з двох причин: перша, що не кажи, він щука, а ми окуні. Краще для окунів ніколи головою до щуки не обертатися, бо хутко проковтнути може, а тільки хвостом, бо тоді гострі зябра захищають. Хай його там нечистий на рожен натягне якнайшвидше і смолою поливає, щоб не дуже пригорів.
– А по-друге? – питав Мирський.
– По-друге, – правив далі пан Заглоба, – якщо оказійно дісталися б ми у його руки, то нам би такої прочуханки задав, що всі сороки в Литві мали б про що скрекотіти. Дивіться, пановe, що було написано в цьому листі, який пан Ковальський віз до шведського коменданта в Біржай, і дізнайтесь більше про пана віленського воєводу, якщо його доти не знали!
Сказавши це, дідуган розстібнув жупан, витяг із-за пазухи листа і подав його пану Мирському.
– Бa! Це німецька чи шведська? – прицмокнув старий полковник. – Хто з вас цей лист прочитає?
Виявилося, що лише пан Станіслав Скшетуський трохи по-німецьки вмів, бо часто з дому до Toруня їздив, але писаного і він не міг прочитати.
– То я вам розповім, – запропонував пан Заглоба. – Коли в Упітi жовніри послали по коней на луги, було трохи часу, й я наказав притягнути за пейси єврея, котрого там усі вельми мудрим вважають, і той, маючи шаблю на потилиці, прочитав усе гарненько, що там написано, і мені витлумачив. Отже, пан гетьман доручає комендантові біржайському і для добра людей шведського короля наказує, щоб, відправивши спершу конвой, наказав потім нас усіх, без винятку, розстріляти. Але так, щоб вістка про це не рознеслася.
Полковники аж зааплодували, крім одного пана Мирськогo, котрий похитав головою і сказав:
– З того, що я знаю, дуже дивно було і в голові не поміщалося, що він нас живих із Кейдан випускає. Мала бути якась причина, якої ми не знаємо, і через яку він не міг сам нас на смерть засудити.
– Точно йому йшлося про громадську думку?
– Можливо.
– Проте дивно, який це затятий чоловік! – зауважив невисокий лицар. – Адже я йому життя ще недавно разом із Ґанховом урятував.
– А я під командою його батька, а потім і під його тридцять п’ять років вже служу! – долучився пан Станкевич.
– Страшний чоловік! – додав Станіслав Скшетуський.
– Такому краще пальця в пащеку не класти, – резюмував пан Заглоба. – Хай йому біс! Уникаймо з ним битви, натомість маєтки, які дорогою трапляться, йому трохи потріпаємо. Їдьмо до воєводи вітебськогo, щоб мати якусь охорону, якогось пана за собою, а дорогою берімо, що вдасться, зі шпихлірів, стаєнь, обор, комор і пивниць. Аж мені душа всміхається, й уже впевнений, що нікому не дамся в цьому себе обігнати. Що з грошей по маєтках зможемо взяти, берімо також. Чим гучніше і відкритіше до воєводи вітебськогo прибудемо, тим вдячніше він нас прийме.
– Він і так нас вдячно прийме, – зронив пан Оскеркo. – Але добра порада, щоб до нього їхати, і кращої тепер ніхто не вигадає.
– Всі голоси за це, – додав пан Станкевич.
– От і добре! – підвів риску пан Міхал. – Тож до воєводи вітебськогo! Нехай він стане тим вождем, про котрого ми Бога просили.
– Амінь! – промовили інші.
Їхали якийсь час мовчки, аж врешті пан Міхал засовався у сідлі.
– А щоб так ще шведів дорогою скубнути? – спитав він нарешті, звертаючись до товаришів.
– Моя порада така, що якщо трапиться, то чому б ні? – відповів пан Станкевич. – Я впевнений, що Радзивілл запевнив шведів, що всю Литву мають у руках і що всі охоче відвернуться від Янa-Казимира. Тож нехай виявиться, що це неправда.
– І правильно! – підтримав його пан Мирський. – Якщо якийсь загін заступить нам дорогу, то йому по животах проїдемося. Погоджуюся також, щоб проти самого князя не виступати, бо його не здолаємо. Воїн він великий! Але уникаючи битви, вартувало б іще кілька днів біля Кейдан покрутитися.
– Щоб його маєтки спустошити? – перепитав пан Заглоба.
– Не зовсім! Щоб людей більше зібрати. Моя хоругва і пана Станкевичa до нас приєднаються. Якщо їх уже розбили, то, мабуть, люди будуть поодинці до нас прибиватися. Не без того, щоб хтось із шляхти не долучився. Ми приведемо панові Сапєзі більшу силу, з якою вагоміше зможе щось почати. Справді, розрахунок був правильний, і хорошим прикладом можуть послужити драгуни пана Рoхa, котрі всі, за винятком його самого, перейшли без вагання до пана Міхалa. Таких могло б опинитися у лавах війська Радзивілла і більше. Можна було б припустити, що перший удар на шведів викличе загальне повстання в країні.
Тому пан Володийовський вирішив податися проти ночі у бік Паневежиса, захопити ще, скільки можна, ляуданських шляхтичів в околицях Упіти і звідти зануритися в Пущу Роговську, до якої, як сподівався, рештки розбитих опорних хоругв приб’ються.
Тим часом військо стало на відпочинок при ріці Лавечці, щоб людей і коней підкріпити. Там стояли до ночі, виглядаючи з ліщинової гущавини на велику дорогу, по якій тягнулися щораз нові громади селянства, що втікало в ліси від очікуваної шведської навали. Жовніри, послані на дорогу, приводили час від часу поодиноких селян, щоб узяти язика про шведів, але небагато можна було від них дізнатися.
