– Розкажіть краще про шведську піхоту, – попросив пан Станкевич. – Кіннота, хоч і гарне враження справляє, насправді не така добра. Траплялося, що наша хоругва, а особливо заслужена, як рухне цих рейтарів, то вони й двох молитов не витримають.

– Ви вже їх куштували у давнину, – погодився невисокий лицар, – а я лише мушу слину ковтати. І скажу вам, коли в Шауляї їх побачив і ці їхні жовті бороди, як куделя, аж мені сироти по спині висипали. Ех, рада б душа в рай, а тут сиди на фірі і здихай!..

Полковники змовкли, але, либонь, не лише пан Володийовський пашів такими приязними до шведів почуттями, бо незабаром вух в’язнів долинула така розмова драгунів, котрі оточували віз:

– Ви бачили цих поганських псявірів? – обурювався один жовнір. – Ми мали з ними воювати, а тепер будемо їм коней чистити.

– Щоб їх грім із ясного неба побив! – буркнув інший драгун.

– Тихо там! Буде ще вас швед мітлою в чоло в стайні дисципліни навчати!

– Або я його.

– Бевзь! Не такі, як ти, хотіли проти них виступити, а тут ось що сталося!

– Найкращих лицарів їм відвозимо, наче псові в горло. Будуть над ними, єврейські морди, знущатися.

– Без єврея з таким супостатом не домовишся. Toму навіть комендант Шауляя зараз мусить перед євреєм стелитися.

– Щоб їх мор побив!

Тут перший жовнір трохи стишив голос і спитав:

– Кажуть, що всі найкращі вояки не хочуть із ними проти власного пана служити.

– Аякже! Ти що не бачив угорців, як пан гетьман виступив із військом на упертюхів. Невідомо ще, що буде. Tа й купа наших драгунів до угорців приєдналася, ніби всіх розстріляють.

– Ось їм нагорода за вірну службу!

– До дідька така робота!

– Єврейська служба!..

– Стій! – пролунав враз голос пана Рoхa, котрий їхав попереду.

– Бодай тобі куля в писку засіла! – бурчав голос біля воза.

– Що там? – питали жовніри одні одних.

– Стій! – пролунала повторно команда.

Підвода зупинилася. Жовніри притримали коней. День був погожий, ясний. Сонце вже зійшло і в його блиску виднілися на дорозі попереду клуби куряви, наче стадо або військо йшло.

Незабаром у куряві з’явився блискіт, можна було б сказати, що хтось іскри розсипає, і вогники мерехтіли щораз виразніше, ніби яскраві свічки, димом оточені.

– Це вістря виблискують! – розпізнав пан Володийовський.

– Військо йде.

– Мабуть, якийсь шведський загін.

– У них тільки піхота має списи, а там курява швидко рухається. Це кіннота, це наші!

– Наші, наші! – повторили драгуни.

– Шикуйсь! – пролунав голос пана Рoхa.

Драгуни оточили колом віз. Пан Володийовський пожвавішав.

Вже лише стаї шляху відділяли тих, що наближалися, від фіри та відстань зменшувалася з кожною миттю, бо вони скакали клусом. Врешті з куряви вигулькнув озброєний загін у бойовому шикуванні, наче атакуючи. Мить, і вони ще наблизилися. У першому ряду, трохи з правого боку, під бунчуком скакав якийсь велетенський чоловік із булавою в руці. Як тільки його пан Володийовський помітив, відразу ж загукав:

– Це пан Заглоба! Боже милий, пан Заглоба.

Усмішка розхмарила обличчя Янa Скшетуськогo.

– Він! Не хто інший, – сказав він, – і під бунчуком! Вже на посаду гетьмана претендує. Я б його витребеньки будь-де впізнав. Цей чоловік яким народився, таким і помре.

– Нехай йому Господь Бог дасть здоров’я! – додав пан Оскеркo. Після цього склав долоні біля рота і став кликати: – Пане Ковальський! Ваш родич їде вас провідати!

Але пан Рoх не чув, бо саме підганяв своїх драгунів. І треба йому віддати справедливість, бо він лише жменю мав людей, а там ціла хоругва проти нього виступала, але він не розгубився і присутності духу не втратив. Вишикував драгунів двома колами навколо підводи, а нападники тим часом розтягнулися і почали об’їжджати обложених на татарський спосіб, півмісяцем, з обох боків поля. Але, вочевидь, вони хотіли спочатку провести перемови, бо взялися махати прапором і кричати:

– Стій! Стій!

– Уперед! Ступом! – скомандував пан Рoх.

– Здавайтеся! – гукали з дороги.

– Вогонь! – віддав наказ у відповідь пан Ковальський. Запала глуха мовчанка: жоден драгун не вистрелив. Пан Рoх занімів від подиву, відтак кинувся, як божевільний, на своїх драгунів.

– Вогонь, псявіри! – заревів він жахливим голосом і одним змахом п’ястука звалив найближчого жовніра з коня.

Решта стали відступати перед шаленством свого командира, але жоден не послухався наказу. Стрій враз розвалився, як сполохане стадо куріпок, в одну мить.

– Я цих жовнірів наказав би, однак, розстріляти! – буркнув пан Мирський.

Тим часом пан Ковальський, второпавши, що власні люди покинули його, обернув коня до шеренг нападників.

– Там мені смерть! – заверещав він жахливим голосом. І поскакав на них, як блискавиця. Але не встиг він подолати й половину відстані, як у лавах пана Заглоби гримнув постріл із ґарлача88. Січа вибухнула на дорозі, кінь пана Рoхa зарився головою в куряву й упав, звалюючи свого вершника.

Тієї ж миті котрийсь жовнір із хоругви пана Володийовськогo блискавично висунувся вперед і вперіщив по потилиці офіцера, котрий підіймався із землі.

– Це Юзва Бутрим! – закричав пан Володийовський. – Юзва Безногий!

Пан Рoх, своєю чергою, хапнув Юзву за полу і та залишилася в його руці. І вони стали вовтузитися, як два зчеплені яструби, бо нелюдською обоє були наділені силою. Стремено Бутрима луснуло, він злетів на землю і перекинувся, але пана Рoхa не відпустив, й обоє утворили щось подібне на кулю, що переверталася на дорозі.

Підбігли й інші. Зо двадцять рук хапнули пана Ковальського, котрий шарпався і бився, як ведмідь у капкані. Розкидав людей, як вепр собак, зводився знову і не здавався. Він хотів загинути, а тим часом навколо чув десятки голосів, що повторювали: «Живцем! Живцем!» Нарешті сили залишили його і шляхтич зомлів.

Тим часом пан Заглоба вже опинився біля підводи, навіть на ній, і стискав в обіймах пана Скшетуського, малого лицаря, панів Мирськогo, Станкевичa й Оскерка, при цьому репетував захеканим голосом:

– Га? Ще на щось здатен Заглоба! Дамо тепер Радзивіллoвi по задниці! Шановне панство, ми вільні і людей маємо! Зараз же рушимо його добро плюндрувати! Ну, що?! Вдався фортель?.. Не цим, так іншим способом я вибрався б і вас урятував!.. Так мені подих перехопило, що дихнути не можу! На маєтки Радзивілла, шановне панство, на маєтки Радзивілла! Ви ще всього про нього не знаєте, що я знаю!..

Подальші вияви радощів обірвали ляуданці, котрі наперебій узялися вітати свого полковника. Бутрими, Задимлені Ґостевичі, Домашевичі, Стак’яни, Ґаштовти юрмилися навколо підводи, і потужні горлянки ревли невпинно:

– Vivat! Vivat!

– Шановне панство! – промовив невисокий лицар, коли крики трохи вляглися. – Товариші наймиліші! Дякую вам за допомогу!.. Страшна річ, що мусимо гетьманові непокору проявити і руку на нього підіймати, але коли є явна зрада, не може бути інакше! Не зрадимо вітчизни і короля. Vivat Joannes Casimirus rex!

– Vivat Joannes Casimirus rex! – повторило триста голосів.

– Гайда в маєтки Радзивілла! – лементував пан Заглоба. – Комори та підвали йому спорожнити!

– Коней нам! – гукнув тендітний лицар.

Скочили по коней. Тим часом пан Заглоба рапортував:

– Пане Міхале! Я командував цими людьми від вашого імені і визнаю охоче, що мужньо вони поводилися. А тепер ви вільні, тому повертаю владу в ваші руки.

– Краще ви командування приймайте, як гідністю найстарший, – запропонував пан Міхал, звертаючись до пана Мирськогo.

– Навіть не подумаю! А мені що до цього? – не погодився старий полковник.

– Тоді пан Станкевич.

– Я маю свою хоругву і чужої не братиму! Залишайтеся, пане, при кермі. Церемонія січка, а сатисфакція овес! Ви знаєте цих людей, люди вас, і найкраще під вашою орудою почуватимуться.

– Зробіть це, пане Міхале, зробіть, бо так буде найкраще! – підтримав Ян Скшетуський.