– Таке, панове, не треба говорити, бо Боже милосердя більше за людське зло, і Його всемогутня рука може нас із багнюки висмикнути саме тоді, коли ми найменше того сподіваємося.

– Святі слова, пане, – погодився Ян Скшетуський. – І нам, людям з-під прапора князя небіжчика Яреми, важко жити тепер, бо ми до перемог звичні, а ще ж хочеться і вітчизні послужити, тільки б Господь Бог дав на нарешті вождя, не зрадника, але такого, котрому б чоловік міг усім серцем і всією душею довіритися.

– Ой, правда, правда! – закивав пан Володийовський. – Чоловік бився б удень і вночі.

– І я вам, панове, скажу, що це найбільший відчай, – зауважив пан Мирський, – бо через це кожен наче в темряві никає і сам себе питає: що робити?.. І невпевненість його душить, як жахіття. Не знаю, як там ви, але мене і важкий неспокій шарпає. І коли подумаю, що це я булаву під ноги гетьману кинув, що це я до спротиву та бунту спричинився, то мені рештки сивини на голові від жаху ворушаться. Це правда!.. Але що робити перед явною зрадою? Щасливі ті, хто таких питань не мав потреби перед собою ставити та підтримки в душі шукати!

– Провідника, провідника, дай нам, Боже милосердний! – молився пан Станкевич, здіймаючи очі до неба.

– Подейкують, що воєвода вітебський дуже порядний володар? – спитав Станіслав Скшетуський.

– Так і є! – підтвердив пан Мирський. – Але він не має ні коронної булави, ні польної, тому до того, як його король гетьманською гідністю нагородить, може лише самостійно виступати. Не піде він до шведів, ані деінде, можете бути впевнені!

– Пан Ґосевський, польний гетьман, у полоні в Радзивіллa.

– Бо й він чесна людина, – сказав на те пан Оскеркo. – Коли до мене звістка про це дійшла, я скам’янів і відразу ж відчув, що справи кепські.

Пан Міхал замислився і через якийсь час зауважив:

– Якось я був у Варшаві і потрапив у королівські покої, а пан наш милостивий, котрий простих вояків любить, хвалив мене за Берестечко, впізнав мене відразу та запросив прийти на обід. На тому обіді я бачив також пана Чарнецькогo, бо власне на його честь був бенкет. Захмелівши трохи, король почав пана Чарнецькогo за голову обіймати, а наприкінці промовив: «Навіть коли настануть такі часи, коли мене всі покинуть, ви мені вірними залишитесь!» Власними вухами чув, наче пророчим духом вимовлене. Пан Чарнецький від цього враження мало дар мови не втратив, лише повторював: «До останнього подиху! До останнього подиху!» А король тоді просльозився.

– Хто зна, чи не пророчі то були слова, бо важкі часи вже прийшли! – вимовив пан Мирський.

– Пан Чарнецький великий жовнір! – зауважив пан Станкевич. – Немає в Речі Посполитій того, хто б його імені не повторював.

– Кажуть, – зронив пан Скшетуський, – що татари, котрі пана Реверу Потоцького проти Хмельницького підтримують, так паном Чарнецьким захопилися, що не хочуть йти туди, де його немає.

– Щира це правда, – підтвердив пан Оскеркo. – Я чув, як це в Кейданах при князеві гетьманові казали. Всі тоді пана Чарнецького прославляли, а князеві це було не до шмиги, бо він спохмурнів і заявив: «Він коронний oбoзний, але міг би з таким самим успіхом у мене служити в Тикоціні підстаростою».

– Заздрість його вже, мабуть, догризала.

– Відома то річ, що відступник не терпить світло чесноти.

Таку розмову вели ув’язнені полковники. Відтак розмова знову повернулася до пана Заглоби. Пан Володийовський переконував, що вони можуть від нього допомоги сподіватися, бо це не такий чоловік, що може друзів у біді залишити.

– Я впевнений, – казав пан Міхал, – що він до Упіти втік, де моїх людей знайде, якщо їх ще не розбили або в Кейдани насильно не перевели. З ними на порятунок сам вирушить, хіба б не захотіли йти, чого я від них не сподіваюся, бо в ляуданській хоругві людей найбільше, і вони мене поважають.

– Але ж вони давні васали Радзивілла? – зауважив пан Мирський.

– Це правда. Але як тільки вони про передачу Литви шведам дізнаються, про ув’язнення пана польного гетьмана, пана кавалера Юдицького, вас і мене, то їхні серця від Радзивіллa враз відвернуться. Це чесна шляхта, а вже там пан Заглоба знайде слова, якими гетьмана змалювати, і краще він це вміє, ніж кожен із нас.

– Бa! – зронив Станіслав Скшетуський, – а ми тим часом у Біржаї опинимося.

– Аж ніяк, бо ми робимо гак, щоб Упіту оминути, а з Упіти туди пряма дорога, наче хтось серпом вижав. Навіть якщо вирушать днем пізніше, навіть двома, все одно будуть у Біржаї раніше за нас і дорогу нам заступлять. Ми ж лише зараз на Шауляй їдемо і звідти на Біржай будемо повертати, а ви б мали знати, що з Упіти до Біржая ближче, ніж із Шауляя.

– Підтверджую, і ближче, і дорога краща, бо гостинець! – закивав пан Мирський.

– Ось, маєте. А ми ж іще навіть не в Шауляї.

Лише надвечір побачили гору, яку називали Грабаркою, під якою розпростерся Шауляй. Дорогою зауважили, що неспокій вже запанував у всіх селах і містечках, які довелося їм проїздити. Либонь, звістка про перехід гетьмана до шведів поширилася вже по всій Жемайтії. Подекуди розпитували жовнірів, чи це правда, що країну тепер шведи займуть. Подекуди з’являлися маси селян із дружинами, дітьми та майном, котрі прямували вглиб лісів, якими вся країна рясно була вкрита. Місцями постаті селян були майже грізні, бо, вочевидь, приймали драгунів за шведів. По шляхетських закутках розпитували їх відверто, хто і куди їде, а коли пан Ковальський, замість того, щоб відповідати, наказав забиратися з дороги, доходило до гамору та погроз, настільки, що лише готові стріляти мушкети змогли відкрити прохід.

Велика дорога, що йде з Кoвнa на Шауляй до Miтaви, була запруджена підводами й екіпажами, в яких їхали дружини та діти шляхтичів, котрі прагнули сховатися до початку війни в курляндських маєтках. У самому Шауляї, де стояли королівські маєтки, не було жодних, ні гетьманських особистих хоругв, ні компутових. Натомість ув’язнені полковники побачили тут уперше шведський загін, що складався з двадцяти п’яти рейтарів, який як роз’їзд із Біржая приїхав. Натовпи євреїв і міщан витріщалися на ринку на невідомих людей, а полковники споглядали на них із цікавістю, особливо пан Володийовський, котрий ніколи раніше шведів не бачив, обмацував їх так жадібно очима, як вовк дивиться на стадо овець, і вусами притому ворушив.

Пан Ковальський порозумівся з офіцером, рапортував, хто він, куди їде, кого ескортує, і зажадав, щоб офіцер долучив своїх людей до його драгунів для більшої безпеки в подорожі. Але офіцер відповів, що має наказ якнайдалі усере-дину країни пробратися, щоб про її стан дізнатися, тому не може до Біржая повертатися. Однак він запевнив, що дорога всюди безпечна, бо малі загони, послані з Біржая, рухаються країною у всіх напрямках, а деякі аж до Кейдан доходять. Відпочивши добре аж до опівночі і знесилених коней добре попасши, рушив пан Рoх разом із своїми в’язнями далі, звернувши від Шауляя на схід через Йонішкіс і Посвут до Біржая, щоб дістатися на битий шлях, що йде з Упіти та Паневежисa.

– Якщо пан Заглоба прийде нам на порятунок, – зауважив на світанку пан Володийовський, – то на цій дорозі найкраще буде напасти, бо з Упіти він уже міг би встигнути.

– Може, він десь там і чигає! – припустив Станіслав Скшетуський.

– Я мав таку надію, поки шведів не побачив, – зітхнув пан Станкевич, – але тепер уже мені здається, що ніхто нам не допоможе.

– На те пан Заглоба голову має, щоб їх оминути чи здурити, а він це уміє.

– Але він місцевості не знає.

– Зате ляуданські люди знають, бо коноплі, дошки та дьоготь аж до Риги возять, а в моїй хоругві таких достатньо.

– Мусили б уже шведи біля Біржая всі містечка зайняти.

– Хороші ті жовніри, котрих ми в Шауляї бачили, маю визнати, – зронив тендітний лицар, – один за одного кращий!.. Ви зауважили, яких коней мають гладких?

– Це інфлянтські коні, дуже сильні, – пояснив пан Мирський. – Наше гусарське та панцерне товариство також в Інфлянту їздить по коней, бо в нас лише дрібні шкапини.