Пан Станкевич додав:

– Куди вам наказали нас везти, туди й везіть, але голосу не піднімайте, бо завтра можете потрапити під команду кожного з нас.

Пан Рох вибалушив очі і мовчав.

– Нема чого, пане Рoху, хитати головою, – зауважив пан Оскеркo. – Те, що ви торочите, що ми йому допомогли, справжня дурня, бо по-перше, ми спали, як і ви, а по-друге, кожен спершу собі б допоміг, ніж іншому. Краще подумайте головою! Нічиєї тут провини немає, крім вашої. Я першим наказав би вас розстріляти за те, що офіцер спав, як борсук, а в’язневі дозволив утекти у своїх власних шоломі й опанчі, навіть на своєму власному коні. Та це нечувана річ, якої споконвіків не бувало!

– Старий лис завів молодого на манівці! – реготнув пан Мирський.

– Ісусе, Маріє! Tа я й шаблі позбувся! – зойкнув пан Ковальський.

– Чи йому шабля не стане в пригоді? – усміхнувся пан Станкевич. – Правильно пан Оскеркo каже: трохи схибили, прошу пана. А ви часом пістолетика не мали за поясом?

– Мав!.. – зронив, як зачумлений, пан Ковальський. Враз він схопився обома руками за голову.

– І лист пана князя до коменданта біржайськогo! Що ж мені, бідоласі, тепер робити?! Та я ж загинув навіки!.. Щоб мені куля в лоб!..

– З цим не забариться! – промовив серйозно пан Мирський. – Як же ви тепер нас у Бiржай повезете? Що станеться, якщо ви скажете, що нас як в’язнів везете, а ми, старші за чином, скажемо, що це ви маєте в льосі сидіти? Кому, гадаєте, повірять? Чи ви вважаєте, що шведський комендант затримає нас лише тому, що його про це пан Ковальський попросить? Швидше нам повірить і вас у підземелля кине.

– Я загинув! Я загинув! – стогнав пан Ковальський.

– Дурниці! – обірвав його пан Володийовський.

– Що робити, пане коменданте? – спитав вахмістр.

– Забирайся до дідька! – крикнув пан Ковальський. – Звідки я знаю, що робити?.. Куди їхати?. Бодай тебе грім побив!

– Їдьте, їдьте в Біржай!.. Побачите, – знущався пан Мирський.

– Повертаймо в Кейдани!.. – прийняв рішення пан Ковальський.

– Якщо вас там під мур не поставлять і не розстріляють, то хай мене грім поб’є, – зауважив пан Оскеркo, – коли перед лицем гетьманським постанете. Тьфу! Ганьба вас чекає і куля в лоб, нічого більше!

– Бо я ні на що не годжуся! – голосив нещасний молодик.

– Дурниці, пане Рoху! Ми одні можемо вас урятувати, – правив своє пан Оскеркo. – Знаєте, а ми з гетьманом готові були йти на край світу і голови покласти. Більше ми мали заслуг, набагато більше за вас. Ми не один раз проливали кров за вітчизну і завжди охоче її проливаємо. Але гетьман зрадив батьківщину, віддав цю країну в руки ворогів, уклав союз із ними проти милостивого пана нашого, котрому ми на вірність присягнули. Чи ви гадаєте, що таким жовнірам, як ми, легко було проявити непослух владі, виступити проти дисципліни, власному гетьману опонувати? Але хто сьогодні з гетьманом, той проти вітчизни! Хто сьогодні з гетьманом, той проти його величності! Хто сьогодні з гетьманом, той зрадник короля і Речі Посполитої!.. Тому ми й кинули булави під гетьманські ноги, бо гідність, обов’язок, віра та честь так нам наказували. І хто ж так зробив? Може, я один? Ні! І пан Мирський, і пан Станкевич, найкращі жовніри, найшанованіші люди!.. Хто при ньому залишився? Верхоли!.. То чому б і вам не піти слідом кращих за вас, мудріших і старших? Хочете зганьбити своє власне ім’я? Зрадником бути оголошений?.. Поміркуйте, поцікавтесь у свого сумління, як краще вчинити: при зрадникові Радзивіллу зрадником стати, чи йти з нами, хто останній подих хоче за вітчизну віддати, останню краплю крові за нею пролити?.. Краще крізь землю провалитися, ніж такому гетьману служити. Та щоб душі наші з пекла не визирнули, якщо ми короля і батьківщину задля амбіцій Радзивіллa маємо зрадити!..

Ця промова велике на пана Роха справила враження. Він очі витріщив, рот роззявив і за мить ледь вимовив:

– Чого ж ви від мене хочете?

– Їдьмо з нами разом до воєводи вітебськогo, котрий за вітчизну воюватиме.

– Але ж я маю наказ вас у Біржай відвезти.

– Ну, й говори з ним! – обурився пан Мирський.

– Ми ж хочемо, щоб ви не послухалися наказу!.. Щоб гетьмана покинули і з нами пішли, зрозумійте! – пан Оскеркo втрачав терпець.

– Кажіть собі, панове, що хочете, а з цього нічого не буде. Я жовнір! Яка була б моя ціна, якби я гетьмана покинув. Не мого розуму справа, лише його, не моя воля, тільки його. Якщо він згрішить, то буде і за мене, і за себе відповідати, а мій собачий обов’язок його слухати!.. Я простий чоловік, чого рукою не зроблю, того й головою. Але одне знаю, що маю слухатись, і квит.

– Робіть, що хочете! – збайдужів пан Мирський.

– Це не мій гріх, – белькотів пан Рох, – що я в Кейдани наказав завертати, хоча мені наказали в Біржай їхати. Я зовсім здурів через цього шляхтича, котрий хоч і родич мені, але такі капості мені вчинив, яких я б навіть чужинцеві не зробив. Якби не родич! Але ж родич! Бога він у серці не мав, що і шкапу мою забрав, і княжої милості мене позбавив, і кару на шию звів. Такий-от родич! А ви до Біржая поїдете, і нехай потім буде, що має бути!

– Шкода часу, пане Оскеркo, – зауважив пан Володийовський.

– Завертайте до Біржая, кундлі! – верещав на драгунів пан Ковальський.

І вони знову повернули до Біржая. Пан Рох наказав одному з драгунів сісти на воза, а сам натомість сів на його коня й їхав тут же біля в’язнів, щораз повторюючи:

– Родич і щоб таку річ вчинити!

Бранці, учувши це, хоч і не впевнені у своїй долі та стурбовані дуже, не могли стримати сміху, аж нарешті пан Володийовський сказав:

– Можете втішитись, пане Ковальський, бо не таких, як ви, цей чоловік одурив. Самого Хмельницького хитрістю перевершив, а що вже щодо фортелів, ніхто не може з ним зрівнятися.

Пан Рох нічого не сказав, лише від’їхав трохи від підводи, боячись глузувань. Соромився врешті й в’язнів, і своїх жовнірів, і такий був засмучений, що аж слізно було на нього дивитися.

Тим часом полковники теревенили про пана Заглобу та про його дивовижну втечу.

– Це справді дивовижна річ, – казав пан Володийовський, – що немає на світі таких ситуацій, із яких цей чоловік не вмів би викрутитися. Де мужністю і силою не зарадить, там зметикує. Інші втрачають фантазію, як їм смерть на шиї зависне, або вручають себе в руки Божі, чекаючи, що станеться. А він зараз мізки вмикає і завжди щось вигадає. Мужній за потреби буває, як Ахілл, але бажає йти слідом Улісса.

– Не хотів би я за ним наглядати, хоч би його ланцюгами скували, – погодився пан Станкевич, – бо він не лише втече, але ще й на сміх і на конфузію людину наразить.

– Ще б пак! – усміхнувся пан Міхал. – Буде він тепер пана Ковальського до кінця життя висміювати, і хай Бог боронить дістатися йому на язик, бо гострішого в усій Речі Посполитій немає. А коли ще почне, як зазвичай, прикрашати свою мову, то від сміху люди за животи хапаються.

– Але за потреби, кажете, і шаблею уміє зарадити? – спитав пан Станкевич.

– Аякже! Та він перед усім військом під Збаражeм Бурлая зарубав.

– Нічого собі! – скрикнув пан Станкевич. – Такого я ще не бачив!

– Велику він нам послугу надав своєю втечею, – сказав пан Оскеркo, – бо гетьманські листи із собою прихопив, а хто зна, що там у них було проти нас написано. Не вірю я, що шведський комендант у Біржаї нас би послухав, а не пана Ковальського. Цього не буде, бо ми прибудемо, як в’язні, а він, як командир конвою. Але що там не знатимуть, що з нами робити, то річ певна. В будь-якому разі голів нам не постинають, а це вже щось.

– Я так тільки казав, – пояснив пан Мирський, – щоб пана Ковальського зовсім збаламутити. Але те, що ви кажете, що нам голів не постинають, далебі, невелика втіха. Все так складається, що краще не жити, бо вже тепер ще одна війна, цього разу громадянська, вибухне, а це вже буде остання згуба. Навіщо я, старий, маю на такі речі дивитися?

– Або я, котрий кращі часи пам’ятає! – додав пан Станкевич.