Проте незабаром якийсь жовнір, котрий їхав тут же за возом на коні, побачив у темряві опанчу та світлого кольору шолом свого офіцера. Пан Ковальський, не затримуючи фіру, сповз і кивнув, щоб йому подали коня.

За мить він уже сидів верхи.

– Пане коменданте, а де ми станемо на привал? – спитав вахмістр, наблизившись до нього.

Пан Рох не відповів ні слова, рушив уперед, минув тих, що повільно їхали попереду, і зник у темряві.

Враз до вух драгунів долинув тупіт швидкого бігу коня. – Пан комендант рушив чвалом! – перегукувалися між собою. – Мабуть, хоче визначити, чи немає неподалік якоїсь корчми. Час би вже коням пастися, час!

Минуло півгодини, година, дві, а пан Ковальський, либонь, гнав коня, не зупиняючись, бо його досі не було видно. Коні стомилися дуже, особливо запряжені у віз, ледве ноги волокли. Зорі сходили з неба.

– Хтось наздоженіть коменданта, – наказав вахмістр, – скажіть йому, що шкапи ледве ноги тягнуть, а запряжені зупинилися.

Один із жовнірів поскакав уперед, але через годину повернувся сам.

– Коменданта ні сліду, ні попелу, – повідомив він. – Мусив із милю вперед проїхати.

Жовніри невдоволено бурчали.

– Добре йому, весь день спав, а тепер на фірі, – а нам посеред ночі волочитися останнім кінським подихом і своїм.

– Tам шинок не так далеко стоїть, – продовжував той жовнір, котрий їздив на розвідку, – я думав, що його там знайду, але де там!.. Слухав також, чи коня не почую. Нічого не чути. Дідько знає, куди він подівся.

– Станемо там і так! – міркував вахмістр. – Шкапам треба перепочити.

Віз зупинили перед корчмою. Жовніри позлізали з коней, одні пішли тарабанити в двері, інші відв’язували пучки сіна, що висіло за сідлами, щоб коней хоча б з рук погодувати.

Бранці на фірі пробудилися, коли рух воза зупинився.

– А куди це ми приїхали? – спитав старий пан Станкевич.

– Уночі не можу розпізнати, – потер підборіддя пан Володийовський. – Але ми точно не на Упіту їдемо.

– А хіба до Біржая не через Упіту із Кейдан їздять? – спитав Ян Скшетуський.

– Так. Але в Упітi стоїть моя хоругва, і князь, мабуть, остерігається, щоб проти нього не виступили, тому наказав іншим шляхом їхати. Зараз за Кейданами ми звернули на Дальнів і Кроків, звідти поїдемо, певна річ, на Бейсаґолу та Шауляй. Доведеться гак зробити, бо Упіта і Паневежис залишаться праворуч. По дорозі немає вже там жодних хоругв, бо всі, що були, перекинули у Кейдани, щоб їх мати під рукою.

– А пан Заглоба, – помітив Станіслав Скшетуський, – спить смачно і хропе, замість про фортелі думати, як собі обіцяв.

– Нехай спить. Зморила його, вочевидь, балачка з тим дурнуватим комендантом, до котрого в родичі набивався. Мабуть, хотів його на наш бік схилити, але нічого з того не вийшло. Хто задля вітчизни Радзивіллa не покинув, той його точно задля далекого родича не залишить.

– А вони справді рідня? – поцікавився пан Оскеркo.

– Вони? Така ж рідня, як і ми з вами, – відповів пан Володийовський, – бо пан Заглоба теревенив про спільні герби, а це брехня, бо я добре знаю, що його герб Вчеле.

– А де ж тоді пан Ковальський?

– Або між своїх людей, або в шинку.

– Я хотів його попросити, щоб мені дозволив хоч на якогось жовнірського коня сісти, – сказав пан Мирський, – бо мені кістки стерпли.

– Не думаю, що він погодиться, – скептично зауважив пан Станкевич, – бо ніч темна, легко б шкапі шпори дати й утекти. Хто б там його догнав!

– Я дам йому чесне слово, що не втечу, та й урешті вже незабаром розвидніє.

– Жовніре! А де комендант? – спитав пан Володийовський драгуна, котрий стояв неподалік.

– А хто його зна?

– Тобто, як це хто його зна? Коли кажу, щоб його покликати, треба його покликати.

– Але ми самі не знаємо, пане полковнику, де він, – пояснив драгун. – Коли він зліз із воза, то подався вперед і досі не повернувся.

– То скажіть йому, коли повернеться, що ми хочемо з ним говорити.

– Як бажаєте, пане полковнику! – козирнув жовнір.

Бранці замовкли.

Час від часу тільки голосне позіхання чулося на підводі. Збоку коні хрумтіли сіно. Жовніри біля возу, сидячи у сідлах, дрімали. Інші балакали тихо або ділилися один з одним, хто що мав, бо виявилося, що корчма була покинута і що в ній ніхто не жив.

Вже і ніч стала бліднути. На східній стороні темне тло неба посіріло трохи, зірки гаснули повільно і світилися мерехтливим, непевним світлом. Відтак і дах шинку посивів, дерева, що росли біля нього, стали облямовуватися сріблом. Коні та люди ніби висувалися з тіні. За мить вже й обличчя можна було розпізнати, і жовтий колір опанчі. Шоломи стали відбивати вранішній блиск.

Пан Володийовський випрямив руки та потягнувся позіхаючи, притому від вуха до вуха, і зиркнув на заспаного пана Заглобу. Враз він кинувся назад і зойкнув:

– Хай його кулі б’ють! На Бога! Шановне панство! Дивіться!

– Що сталося? – питали полковники, розплющуючи очі.

– Дивіться! Дивіться! – закликав пан Володийовський, тицяючи пальцем у приспану постать.

Бранці звернули свої погляди у вказаному напрямку і здивування заклякло на їхніх обличчях: під буркою і в шапці пана Заглоби спав сном праведника пан Рох Ковальський. Самого ж шляхтича на підводі не було.

– Утік, як мені Бог милий! – дивувався пан Мирський, озираючись на всі боки, немовби власним очам не вірячи.

– Але ж проноза! Хай йому грець! – вдарив у поли пан Станкевич.

– Зняв шолом і жовту опанчу з цього ідіота й утік на його власному коні!

– Як у воду канув!

– Обіцяв же, що якийсь фортель викине.

– Тільки його й бачили!

– Шановне панство! – промовив піднесено пан Володийовський. – Ви ще не знаєте цього чоловіка, а я можу присягнутися, що він і нас ще визволить. Не знаю як, коли, яким чином, але не сумніваюся!

– От тобі й на! Очам повірити не можу, – дивувався Станіслав Скшетуський.

Тут і жовніри допетрали, що сталося. Вчинили неабиякий гамір. Одні поперед других бігли до воза і витріщалися на свого коменданта, одягненого у верблюжу бурку, в рисячу шапку та міцно сплячого.

Вахмістр став його безцеремонно термосити.

– Пане коменданте! Пане коменданте!

– Я Ковальський, а це пані Ковальська, – бурмотів пан Рох.

– Пане коменданте, в’язень утік!

Пан Ковальський сів на фірі та розплющив очі.

– Що?..

– В’язень утік, той гладкий шляхтич, котрий із паном комендантом балакав!

Офіцер очуняв.

– Не може бути! – верескнув злякано. – Не розумію?! Як це сталося? Яким чином утік?

– У шоломі й опанчі пана коменданта. Жовніри його не впізнали, бо ніч була темна.

– А де мій кінь? – гаркнув пан Ковальський.

– Немає коня. Той шляхтич на ньому й утік.

– На моєму коні?

– Саме так!

Пан Ковальський схопився за голову.

– Ісусе з Назарету! Царю юдейський!..

За мить він уже верещав:

– Де той виродок, той сучий син, котрий йому коня подав?

– Пане коменданте! Жовнір ні в чому не винен. Ніч була темна, хоч в око стрель, а він зняв з вашої милості шолом та опанчу. Проїздив тут же повз мене і я його не впізнав. Якби ваша милість не сідала на підводу, то він би не зміг таке вчудити.

– Хай мене грім поб’є! Хай поб’є! – волав нещасний офіцер.

– Що робити, ваша милість?

– Бийте його! Ловіть!

– Не буде з цього пуття. Він на коні вашої милості, а це найкращий кінь. Наші дуже потомлені, а він ще з першими півнями помчав. Не доженемо!

– Шукай вітру в полі! – резюмував пан Станкевич.

Пан Ковальський у нестямі звернувся до в’язнів.

– Це ви допомогли йому втекти! Ох, я вас!..

Він стиснув велетенські п’ястуки і став наближатися до них.

Та пан Мирський грізно його застеріг:

– Не верещіть, пане, і зважте, що до старших за себе звертаєтесь!

Пан Рoх затремтів і мимоволі випростався, бо справді його авторитет перед таким паном Мирським був нікчемний і всі полонені переважали його своїм походженням і становищем.