– Чого ж його зробили офіцером?

– Він у Мелешкових драгунів прапор носить, а для цього розуму не потрібно. А зробили його офіцером, бо князеві своїми кулаками сподобався, бо підкови ламає і з тренованими ведмедями боротися береться, і такого ще не знайшов, якого б не здолав.

– Таке він має здоров’я?

– Що здоровий, то здоровий, притому, якби йому зверхник сказав: розвали головою стіну, то не вагаючись зараз же став би її валити. Наказано йому нас до Біржая відвезти, він і відвезе, хоч би навіть земля почала западатися.

– Прошу дуже! – гмикнув пан Заглоба, котрий дуже уважно слухав цю бесіду. – І рішучий же цей хлоп!

– Бо його рішучість із дурістю межує. Зрештою, якщо має час, то коли не їсть, то спить. Дивовижна річ, в яку б ви ніколи не повірили: якось він сорок вісім годин у цейхгаузі проспав і позіхав ще, коли його з тапчана стягнули.

– Дуже вже мені цей офіцер подобається, – зауважив пан Заглоба, – бо завжди люблю знати, з ким маю справу.

Сказавши це він звернувся до пана Ковальського.

– А підійдіть-но ближче, пане! – покликав в’язень охоронця беззаперечним тоном.

– Чого треба? – спитав конвоїр, повертаючи коня.

– Чи не маєте тут горілки?

– Маю.

– Давайте!

– Що означає «давайте»?

– Розумієте, пане Ковальський, якщо б це було заборонено, то був би відповідний наказ не давати, а що наказу не маєте, то давайте.

– Що? – сторопів пан Рох. – Ти глянь! Нічого я такого не мушу.

– Мусиш не мусиш, але це дозволено, і годилося б родичеві допомогти та старшому, котрий якби з вашою матір’ю одружився, то міг би запросто стати вашим батьком.

– Та який ви мені родич!

– Бо є дві гілки Ковальських. Одні Верушем запечатують, на якому цап дибки стоїть на щиті, а інші Ковальські мають за герб Кораб, на якому їхній пращур із Англії через море до Польщі приплив, ось така моя рідня, через бабку, і тому, що я також Корабом запечатую.

– Матінко Божа! To ви справді мій родич!

– Ви Кораб?

– Кораб.

– Моя кров, як Бог милує! – підтвердив пан Заглоба. – Добре, щоб ми зустрілися, бо сюди, в Литву, я саме до Ковальських приїхав, і хоча потрапив у тарапати, а ви зараз на коні і на волі, охоче б вас обійняв, бо що свій, то свій.

– Навіть не знаю, що вам порадити? Мені наказали відвезти вас до Біржая, я й відвезу. Кров кров’ю, а служба службою.

– Кажіть мені «дядьку»! – дозволив пан Заглоба.

– Тоді маєте, дядьку, горілки! – подав флягу пан Рох. – Це не заборонено.

Пан Заглоба охоче узяв трунок і зробив добрячий ковток. За мить приємне тепло розлилося по всьому його нутру, в голові прояснилося і розум просвітлів.

– Злізьте з коня, – запропонував він панові Роху, – і присядьте трохи на фіру, побалакаємо, бо хотів би, щоб ви мені про родину розповіли. Я поважаю службу, але ж це не заборонено.

Пан Ковальський якийсь час не відповідав.

– Справді, не заборонено, – погодився він нарешті.

І незабаром сидів уже на возі біля пана Заглоби і, мабуть, навіть готовий був розтягнутися на соломі, якою фіра була встелена.

Пан Заглоба сердечно обіймав «родича».

– А як ся має ваш старий?.. Щоб його!.. Я забув його ім’я.

– Також Рох.

– Точно, точно. Рох народив Рохa. Як у Біблії. Мусите й свого сина також Рохом назвати, щоб кожен дуб мав свій чуб. А ви одружені?

– Звісно ж, одружений! Я Ковальський, маю пані Ковальську, іншої й не хочу.

Сказавши це, молодий офіцер підняв до очей пана Заглоби руків’я важкої драгунської шаблі і повторив:

– Іншої не хочу!

– Правильно! – похвалив пан Заглоба. – Дуже мені ви подобаєтесь, пане Роху, син Рoхa. Найкращий той жовнір, котрий іншої дружини не має, ніж така. І ще вам скажу, що швидше вона по вас, ніж ви по ній овдовієте. Шкода, однак, що молодих Рохів із нею мати не будете, бо бачу, що ви гідний кавалер, і шкода б було, якби такий рід мав згаснути.

– Овва! – гмикнув пан Ковальський. – Нас є шестеро братів.

– І всі Рoхи?

– Що б ви, дядьку, знали, що кожен якщо не на перше, то друге ім’я має Рох, бо це наш головний покровитель.

– Ну, вип’ємо ще!

– Гаразд.

Пан Заглоба знову перехилив флягу, але не випив усе, а віддав її офіцерові та заохотив:

– До дна, до дна!

– Шкода, що не можу вас бачити! – бідкався бранець. – Бо ніч така темна, що хоч в око стрель. Власні пальці не впізнав би. Слухайте, пане Рoху, а куди ті війська мали виступати з Кейдан, коли ми від’їжджали?

– Проти бунтівників.

– Лише Господь Бог знає, хто зараз бунтівник: ви чи вони?

– Я бунтівник? Як таке може бути? Що мені мій гетьман каже, те й роблю.

– Але гетьман не робить того, що йому король каже, бо той точно не казав йому зі шведами об’єднуватися. Чи не воліли б ви краще шведів лупцювати, ніж мене, родича, в руки їм видавати?

– Може, і волів би, але накази я виконую!

– І пані Ковальська воліла б. Я її знаю. Між нами кажучи, гетьман проти короля та вітчизни збунтувався. Не повторюйте це нікому, але це правда. І те, що ви йому служите, це також бунт.

– Таке мені слухати не годиться. Гетьман має свого зверхника, а я маю свого, гетьмана, і Бог би мене покарав, якби я виявив непослух. Нечувана річ!

– Правильно кажете. Але уявіть, пане Роху: якби ви втрапили в руки бунтівників, то й я був вільний, і ви були б невинні, тому що nec Hercules contra plures86. Не знаю, де вже там ті хоругви розмістилися, але ви мали б знати… І, розумієте, ми могли б трохи до них завернути.

– Не розумію?

– Якби туди несамохіть до них з’їхати? Не було б вашої провини, якби нас відбили. Ви б не мали мене на совісті. А мати родича на совісті, повірте, важкий тягар!

– Що! Та що дядько таке балакає! Я краще злізу з вoзa і на коня сяду. Не я матиму дядька на совісті, а пан гетьман. Поки я живий, нічого з цього не вийде!

– Ні, то ні! – попустився пан Заглоба. – Поважаю те, що ви щиро кажете, хоч я раніше був вашим дядьком, ніж Радзивілл вашим гетьманом. А ви знаєте, пане Роху, що таке дядько?

– Дядько – це дядько.

– Дуже гарно ви це пояснили, але в разі, якщо батька немає, там Святе Письмо наказує дядька слухати. Це ніби батьківська влада, якій, пане Роху, гріх опиратися. І майте на увазі, що лише той, хто одружиться, може батьком стати. Але в дядькові пливе та сама кров, що і в матері. Я, щоправда, не є братом вашої матері, але моя бабка мала б бути тіткою вашої бабки. Але зауважте, що авторитет кількох поколінь у мені поєднався, бо всі на цьому світі смертні, тому влада від одних до інших переходить. І ні гетьманська, ні королівська величність не може її заперечувати, нікого не може змушувати, щоб повставав. Це правда, це святе! Чи має великий гетьман, чи також, наприклад, польний, наказувати, не тільки шляхтичу чи товаришу, але навіть будь-якому сіромасі, щоб він батька, матері, діда чи навіть старої незрячої бабки цурався? Що скажете на це, пане Роху! Maє право?

– Га? – сонно позіхнув пан Ковальський.

– Навіть незрячої бабки, – повторив пан Заглоба. – Хто б тоді захотів одружуватися і дітей плодити, щоб онуків дочекатися?.. Відповідайте, пане Роху!

– Я Ковальський, а це пані Ковальська, – сонно бубонів офіцер.

– Як хочете, нехай так і буде! – погодився пан Заглоба. – Навіть краще, що у вас не буде дітей, бо менше буде з кого кпити. Я щось не те кажу, пане Роху?

Пан Заглоба нашорошив вухо, але жодної відповіді не почув.

– Роху! Роху! – покликав він тихо.

Але пан Рох спав, як убитий.

– Спите? – бурмотів пан Заглоба. – Чекайте, я лиш здійму вам цей залізний горщик із голови, бо вам незручно. Опанча87 душить вас під шиєю, щоб вас нагла кров залила. Який би був із мене родич, якби я не взявся вас рятувати.

Тут руки пана Заглоби потягнулися до голови та шиї пана Ковальського. На фірі всі спали глибоким сном, жовніри куняли також у сідлах, інші, хто їхав попереду, підспівували тихенько, пильно вдивляючись водночас на дорогу, бо ніч, хоч і не дощова, але була дуже темною.