– І що далі? – поцікавився князь.
– А нічого! Далі поїдемо туди, де мені сподобається. Дякуйте, ваша світлосте, Богові, що досі живі, бо якби я не наказав десять відер води мені вранці на голову вилити, то вже були б ви на тому світі, точніше в пеклі, через дві причини: як зрадник і як кальвініст.
– І ви б наважилися на таке?
– Не буду хвалитися, але не знайде ваша світлість легко такої авантюри, на яку б я не зважувався, а найкращий доказ цьому – ви сам.
Князь глянув пильніше в обличчя юнака та зауважив:
– Нечистий вам, пане кавалере, на обличчі написав, що на все готові. І також є рація, що маю як доказ себе. І скажу вам навіть, що ви зуміли мене своєю сміливістю здивувати, а це нелегка річ.
– Все мені байдуже. Подякуйте, ваша світлосте, Богові, що ще живі, і квит!
– Ні, пане кавалере! Ви за це Богові краще подякуйте. Бо якби хоч одна волосина впала з голови моєї, то знайте, що вас Радзивілли знайдуть навіть під землею. Якщо розраховуєте на те, що тепер незгода між нами і що тебе несвицькі та галицькі переслідувати не будуть, то дуже помиляєтесь. Кров Радзивіллів мусить бути відімщена, жахливий приклад мусить бути даний, інакше не жити б нам у цій Речі Посполитій. За кордоном також не сховаєтесь! Німецький імператор вас видасть, бо я князь і Німецької держави також, електор бранденбурзький, мій дядько, принц Оранський – його швагро, король французький і його міністри – мої приятелі. Де ви сховаєтесь?.. Турки і татари вас продадуть, хоч би ми мали півфортуни їм віддати. Кута на землі не знайдете, ні таких пущ, ні такого люду.
– Дивно мені це, – скривився пан Кміциц, – що ваша світлість про моє здоров’я наперед так турбується, велика персона Радзивілл!.. А мені лише спускового гачка торкнутися.
– Я цього не заперечую. Не раз уже траплялося у світі, що велика людина гинула від рук простака. І Помпея злидар убив, і французькі королі від рук людей низького стану гинули, не треба далеко шукати, навіть із батьком моїм те ж саме сталося. Я лише питаю вас, що далі?
– Ох! Що мені там! Не турбувався я ніколи особливо, що завтра буде. Доведеться з усіма Радзивіллaми зчепитися, то лише Бог знає, хто кому краще припече. Вже багато разів меч висів над моєю головою, і тому лише очі примружу, то й сплю смачно, як ховрах. На додачу, мало мені буде одного Радзивіллa, то захоплю другого і третього.
– Як мені Бог милий, пане кавалере, але ви мені подобаєтесь!.. Бо можу повторити, що ви один в Європі змогли на щось схоже відважитись. Але ж бестія, не турбується, не думає, що завтра буде! Люблю сміливих людей, а щораз менше їх залишається на світі. Ось, захопив собі Радзивіллa і тримає його, як свого. Де ж ви такий уродились, пане кавалере? Звідки ви?
– Хорунжий oршанський!
– Пане хорунжий oршанський, жаль мені, що Радзивілли втрачають такого воїна, як ви, бо з такими людьми могутності можна досягти. Коли б не про мене йшлося. Гм! Я б не пошкодував нічого, щоб вас перекупити.
– Запізно! – зронив пан Кміциц.
– Та певна річ! – погодився князь. – Занадто пізно! Але я вам обіцяю, що накажу вас просто розстріляти, бо ви гідні солдатською смертю згинути. Що за втілення диявола! На очах моїх людей мене захопив!
Пан Анджей не сказав нічого, а князь замислився на якусь хвилину, після чого вигукнув:
– Хай йому грець! Якщо відпустите мене негайно, я не буду мститися! Дайте мені лише слово, що нікому не скажете, як усе було, і людям накажіть мовчати.
– Такого не буде! – заперечив пан Кміциц.
– Хочете викуп?
– Не хочу.
– То з якого ж дива ви мене захопили? Не розумію!
– Годі балакати! Ваша світлість дізнається пізніше.
– А що мені робити дорогою, якщо не балакати? Зізнайтесь, пане кавалере, в одній речі: мене ви захопили в момент холери та відчаю. І тепер самі добре не знаєте, що зі мною робити.
– Це моя справа! – відрубав пан Анджей. – А чи знаю, що робити, виявиться незабаром.
Нетерплячка відбилася на обличчі князя Богуслава.
– Не дуже ви до бесіди охочі, пане хорунжий oршанський, – сказав він, – але дайте мені щиру відповідь принаймні на одне запитання: ви вже їхали до мене на Підляшшя з готовим наміром зазіхати на мою особу, чи пізніше, в останню мить, вам таке спало на гадку?
– На це можу щиро вашій світлості відповісти, бо і мене самого в роті пече, щоб вам сказати, чому я покинув вашу сторону і що поки я живий, поки мені подиху в горлянці стане, більше на неї не повернуся. Князь віленський воєвода мене одурив і мене в тарапати втягнув, що йому на розп’ятті мусив присягнути, що його не покину до смерті.
– Гарно ви слова дотримуєтесь. Нема що сказати!..
– Еге ж! – бурхливо промовляв пан Кміциц. – Якщо я вже душу втратив, якщо мушу бути окаянний, то через вас. Але Божому милосердю віддаюся. І волію душу втратити, бажаю горіти навічно, ніж довше грішити свідомо та добровільно, ніж довше служити знаючи, що гріху та зраді служу. Хай Бог змилується наді мною. Я бажаю горіти! Бажаю стократ горіти. Бо і так горітиму, якщо при вас залишуся. Мені нічого втрачати. Але принаймні на Божому суді скажу: «Не знав я, в чому присягав, а якби зметикував, що на зраду вітчизні, на згубу польського імені присягнув, то це клятвопорушення. Тепер мене, Господи Боже, суди!»
– Слушно! Слушно! – спокійно зауважив князь Богуслав.
Але пан Анджей дихав важко й їхав якийсь час мовчки, з насупленими бровами та поглядом, втупленим у землю, як людина, нещастям пригнічена.
– Слушно! – повторив князь Богуслав.
Пан Кміциц наче прокинувся зі сну, похитав головою і промовив:
– Я вірив князеві гетьманові, як батькові рідному не вірив. Пам’ятаю той бенкет, коли він нам уперше сказав, що зі шведами домовився. Чого я тоді натерпівся, що я пройшов, Бог мені врахує! Інші, чесні люди, шпурляли йому булави під ноги, за вітчизну вболіваючи, а я стояв, як пень, із перначем, соромом і ганьбою, в приниженні та муці. Бо мені у вічі кинули: «Зрадник»! І хто сказав?.. Eх, краще не згадувати, щоб не пам’ятати, щоб я не збожеволів і вашій світлості зараз тут голову не відстрелив. Всі ви, зрадники та запроданці, мене до цього довели!
Тут пан Кміциц страхітливий погляд кинув на князя і ненависть піднялася з дна його душі на обличчя, ніби змій, який виповз із печери на денне світло, а князь Богуслав споглядав на молодика спокійно і без страху, відтак сказав:
– Продовжуйте, пане Анджей, мені це цікаво. Кажіть. Пан Кміциц пустив повіддя княжого коня, зняв шапку, немов бажаючи гарячу голову остудити.
– Тієї ж ночі, – продовжував він, – я пішов до князя гетьмана, бо і сам він наказав мене покликати. Я міркував собі: відмовлюся служити йому, зламаю присягу, задушу його ось цими руками, порохом висаджу Кейдани, а потім хай буде, що буде! Він також знав, що я на все готовий, знав мене! Я добре бачив, як пальцями в шкатулці перебирав, в якій були пістолі. «Байдуже, – думав я собі, – або схибить, або вб’є!» Але він почав мене вмовляти, став малювати перспективи для мене, простака, таким рятівником представлятися, і знаєте, ваша світлосте, що сталося?
– Він вас переконав! – відповів пан Богуслав.
– Так, що до ніг його упав, – крикнув пан Анджей, – і батька, єдиного рятівника вітчизни в ньому побачив, віддався йому, як Сатані, з душею, з тілом, був готовий за нього, за його чесноти з вежі кейданської стрімголов кинутися!
– Я здогадувався, що саме такий буде кінець! – зауважив князь.
– Що я втратив на цій службі, про те не балакатиму, але я надав йому важливі послуги: втримав у покорі свою хоругву, яка там досі залишилася, бодай би йому на погибель! Інших, котрі бунтували, я порубав. Забруднив руки в братній крові, думаючи, що задля добра батьківщини це роблю! Часто мене душа боліла, коли добрих жовнірів розстрілювати наказував. Часто шляхетська природа волала проти нього, коли він раз і другий пообіцяв мені щось, а потім слова не дотримав. Aлe я думав: це я йолоп, а він мудрий! Так треба! А коли почув із листів, що він труїти опонентів наказав, аж мені кістковий мозок стерп! Як же це? То це така війна, щоб труїти порядних воїнів? То це так має бути по-гетьманськи? Так має бути по-радзивіллівськи? І це я маю такі листи возити?..
