– Ви не тямите в політиці, пане кавалере, – обірвав його пан Богуслав.
– Хай мене грім поб’є! Так хіба підступні італійці чинять, а не шляхтичі, котрих Господь Бог чеснішою за інших кров’ю нагородив, але також і зобов’язав, щоб шаблею, а не аптекою, воювали й імені свого не ганьбили!
– То це листи так вас відштовхнули, що ви вирішили Радзивіллів покинути?
– Не листи! Я був би їх катові віддав або у вогонь кинув, бо я не для таких функцій, але не листи! Я зрікся бути посланцем, але від справи не відступився. Чи я знаю?! Я пішов би хоч в драгуни або нову зграю зібрав і знову Хованськогo, як у старі часи, термосив. Але в мене несподівано виникла підозра: а раптом вони і вітчизну хочуть отруїти так, як цих жовнірів?.. Бог дав, що я не вибухнув, хоч мені голова, як гранат, палала, що спам’ятався, що я мав оцю силу сказати собі: тягни його за язика, і дізнаєшся всю правду, не викажи, що маєш у серці, прикинься запроданцем, гіршим за самих Радзивіллів, і тягни за язика.
– Кого? Мене?
– Саме так! І Бог мені допоміг, що я, простак, політика в поле вивів, що ваша світлість, маючи мене за останню шельму, жодного свого шельмівства не приховали, все визнали, все висловили, наче на долоні виписали! Волосся мені шторца ставало, але я слухав і вислухав до кінця!.. О зрадники! О пекельні сили! О циніки!.. Як же вас грім не побив? Як же земля вас досі не пожерла?.. Ви з Хмельницьким, зі шведами, з електором, з Ракочі і з самим дияволом на згубу цієї Речі Посполитої змовляєтесь?.. Плащ із неї хочете собі викроїти? Продати? Розділити? Роздерти, як вовки, цю матір вашу. Така ваша вдячність за всі блага, якими вона вас осипала, за всі звання, честь, гідності, субстанції, посади старости, за такі маєтки, що вам закордонні королі заздрять?.. Ви готові приректи її на сльози, на муки, на утиски? Де ж ваша совість? Де віра, де чесність?! Що за монстри на світ вас народили?
– Пане кавалере, – холодно обірвав тираду князь Богуслав, – маєте мене в руках і можете мене вбити, але про одне лише прошу: не набридайте мені!
Замовкли обоє.
Проте зі слів пана Кміцицa було зрозуміло, що вояк зміг витягнути всю голу правду з дипломата і що князь припустився неабиякої необережності, скоїв велику помилку, зрадивши найпотаємніші власні та гетьманські задуми. Зачепило це його самолюбство, тому, не намагаючись приховати свого поганого настрою, він сказав:
– Не приписуйте тільки це вашій кмітливості, пане Кміциц, що вам вдалося з мене правду витягнути. Я промовляв відверто, бо думав, що князь воєвода краще розбирається в людях і пришле чоловіка, гідного довіри.
– Князь воєвода прислав чоловіка, гідного довіри, – відбрив пан Анджей, – але ви його втратили. З того часу одні шельми служити вам будуть!
– Якщо спосіб, яким ви мене захопили, не був підступним, то хай мені в першій же битві шпага до руки приросте.
– Це фортель! У жорстокій школі я такого навчався. Ви хотіли, ваша світлосте, пізнати Кміцицa, то маєте його! Я не поїду з порожніми руками до нашого милостивого пана.
– І ви думаєте, що мені кривда від руки Янa-Казимира буде?
– Це справа суддів, а не моя!
Раптом пан Анджей зупинив коня.
– Гей! – вимовив. – А лист князя воєводи? Чи має його ваша світлість при собі?
– Якби й мав, то не віддав би, – пхикнув князь. – Листи залишилися в Плевісках.
– Обшукати його! – наказав пан Кміциц.
Жовніри схопили знову князя за плечі, а Сорока взявся нишпорити по кишенях бранця. За хвилину знайшов листа.
– Ось один документ проти вас і вашої роботи, – зауважив, забираючи його, пан Анджей. – Дізнається з нього польський король, що ви задумуєте, дізнається і шведський, що хоч тепер йому ви служите, але князь воєвода застерігає собі свободу відступу, якби нога шведів спіткнулася. Вийдуть на яв усі ваші зради, всі махінації. А я маю ще й інші листи, до шведського короля, до Віттемберґa, до Радзієвськогo. Великі ви і впливові, але навіть не знаю, чи не тісно вам буде в цій вітчизні, коли вам обоє королів гідну ваших зрад нагороду вигадають.
Очі князя Богуслава зблисли зловісними вогниками, але вже за мить він опанував гнів і промовив:
– Гаразд, пане кавалере! На смерть і життя між нами!.. Зустріньмося!.. Ви можете додати нам клопотів і спричинити багато поганого, але на це я скажу: досі ніхто не смів цього зробити в цій країні, що ви зробили, тож горе вам і всім вашим.
– Я сам маю шаблю для захисту, а своїх маю чим викупити! – вигукнув пан Кміциц.
– Ах! Ви ж маєте мене як заручника! – зауважив князь. І, не зважаючи на гнів, зітхнув спокійно. Бо збагнув одне у цю мить, що в жодному разі життю його ніщо не загрожує, бо його особа занадто потрібна пану Анджею. Тому вирішив цим скористатися.
І вони знову пустили коней ступом і через годину дороги побачили двох вершників, кожен із котрих провадив по парі в’ючних коней. Це були люди пана Кміцица, котрих він відіслав уперед із Плевіск.
– А що там? – спитав їх пан Анджей.
– Коні дуже потомилися, ваша милосте, бо ми так і не відпочивали.
– То спочиньмо зараз!..
– Там є халупа на повороті, може, то корчма.
– Хай вахмістр рушить уперед шинок підготувати. Корчма чи не корчма, доведеться зупинитися!..
– Як накажете, пане коменданте.
Сорока відпустив коня, і вони повільно попрямували за ним. Пан Кміциц їхав із одного боку князя, пан Любенець – з другого. Князь уже зовсім заспокоївся і більше не провокував на розмову пана Анджея. Волів бути втомлений дорогою, ніж таким становищем, у якому перебував, голову схилив трохи на груди, а очі мав наче заплющені. Проте час від часу кидав косі погляди, то на пана Кміцицa, то на пана Любенця, котрі тримали повіддя його коня, немовби міркуючи, котрого легше буде скинути, щоб вирватися на волю.
Тим часом вершники наблизилися до споруди, що стояла при дорозі, на межі лісу. Це була не корчма, а кузня і криниця біля неї, в якій усі, хто їде трактом, зупинялися, щоб коней підкувати і підводи підрихтувати. Між самою кузнею та дорогою розтягувався невеликий майдан, не обгороджений тином, зрідка порослий витоптаною травою. Рештки возів і зіпсовані колеса лежали розкиданими тут і там на тій галявині, але з проїжджих не було нікого, лише кінь Сороки стояв прив’язаний до стовпа. Сам вахмістр балакав перед кузнею з ковалем-татарином і двома його помічниками.
– Не дуже ситий матимемо привал, – усміхнувся князь, – нічого тут немає.
– Маємо харчі і горілку із собою, – спростував пан Кміциц.
– Це добре! Бо нам треба буде сил набратися.
Вони зупинилися. Пан Анджей заткнув за пояс кроцицю, зіскочив із сідла і віддавши бахмата в руки Сороки, вхопив знову за вуздечку княжого коня, яку зрештою пан Любенець не відпускав із рук з іншого боку.
– Ваша світлість хочете зійти з коня? – запропонував пан Кміциц.
– З чого б це? Я їстиму та питиму в сідлі, – заперечив князь і схилився до нього.
– Прошу на землю! – наполягав небезпечно пан Анджей.
– А ти в землю! – крикнув страшним голосом князь, висмикнув із блискавичною швидкістю кроцицю з-за пояса пана Кміцица і пальнув йому в обличчя.
– Ісусе, Маріє! – залементував пан Анджей.
У цю мить кінь під князем, вдарений шпорами, піднявся так, що здибився майже повністю, князь же перекрутився, як вуж, у сідлі до пана Любенця і з усієї сили потужного плеча ударив його дулом між очі. Пан Любенець жахливо зойкнув і впав із коня.
Перш ніж інші могли втямити, що сталося, перш ніж зітхнули, перш ніж вигук жаху завмер на їхніх губах, вельможа розкидав їх, як ураган, вистрибнув із майдану на дорогу і помчав вихором до Плевіск.
– Лови! Тримай! Бий! – залунали дикі голоси.
Троє жовнірів, котрі ще сиділи на конях, пустилися за ним, але Сорока сягнув по мушкет, що стояв біля стіни, і став цілити у втікача, точніше, у його коня.
Кінь витягнувся, як сарна, і скакав зі швидкістю стріли, випущеної з тятиви. Гримнув постріл. Сорока кинувся крізь дим, щоб наслідки краще побачити. Очі прикрив він рукою, якусь хвилину вдивлявся й урешті гукнув:
