— Ба Тайку! Агов, Ба Тайку!

Ба Тайк, слуга У По Кіна, з’явився з-за бісерної фіранки веранди. Це був низькорослий веснянкуватий чоловік, від якого віяло невпевненістю та недоїданням. У По Кін не платив йому ані цента, адже той був засудженим крадієм, й одне лише слово господаря могло запроторити його назад до в’язниці. Наближаючись, Ба Тайк так низько кланявся, що здавалося, він відступає назад.

— Слухаю, найсвятіший, — мовив він.

— Ба Тайку, на мене хтось чекає?

Відповідаючи, той почав перераховувати відвідувачів на пальцях:

— Ваша честь, з подарунками прибув старійшина села Тхітпінгі, а також двоє селян, які стали жертвами насилля й розраховують на вашу доброзичливість у розгляді їхньої справи, звісно ж, також не з порожніми руками. Ще вас хоче бачити Ко Ба Сейн, старший службовець з офісу помічника комісара, та констебль Алі Шах разом із дакойтом, імені якого я, вибачте, не запам’ятав. Здається, вони посварилися через золоті браслети, які нещодавно разом поцупили. І ще сільська дівка з немовлям.

— А їй що від мене треба? — запитав У По Кін.

— Стверджує, що дитина ваша, найсвятіший.

— Ясно. А скільки приніс старійшина?

Подумки перерахувавши побачене, Ба Тайк звітував, що там було лише десять рупій та кошик манго.

— Передай старійшині, — озвався У По Кін, — що з нього двадцять рупій, а як до завтра їх не занесе, на нього та його мальовниче село чекають неприємності. А тепер я прийму всіх інших. Клич сюди Ко Ба Сейна.

Ба Сейн з’явився тієї ж миті. Виправка в нього була бездоганна, плечі — вузькі, зріст — зависокий як для бірманця, а обличчя — ідеально виголене, за кольором нагадувало кавове бланманже. У По Кін вважав його важливим гвинтиком створеної ним системи. Нетямущість і працьовитість робили з нього бездоганного клерка, тому містер Мак-Ґреґор, заступник комісара, довіряв йому більшість своїх службових таємниць. Після своїх оптимістичних роздумів У По Кін мав піднесений настрій, тому привітно усміхнувся Ба Сейну, жестом пропонуючи пригоститися зі скриньки з бетелем.

— Ну що, Ко Ба Сейне, як просувається наша справа? Сподіваюся, саме так, як сказав би наш улюблений містер Мак-Ґреґор (тут У По Кін удався до мавпування свого британського керівника): «Спостеріхається вітчутний проугрес».

Не оцінивши жарту, незграбний довгань сів на порожній стілець, рапортуючи:

— Чудово, сер. Сьогодні вранці отримав наш примірник газети. Прошу.

Ко Ба Сейн простяг згорток двомовної газети «Бірманський патріот». Це був жалюгідний клапоть низькопробного, майже промокального паперу, на восьми сторінках якого розміщувались паскудно надруковані новини, поцуплені то з «Рангунського вісника», то з безхребетної націоналістичної преси. На останній сторінці чорнило змазалось, накривши всю сторінку чорною плямою, немов крилом ворона — символічний траур за нікчемністю видання. Стаття, яку одразу ж розгорнув у руках У По Кін, надрукована шрифтом, що візуально виділявся серед інших. У ній йшлося про таке:

«У ці щасливі часи, коли нас, чорношкіру босоту, підіймає з колін могутня західна цивілізація з її розмаїттям благословень, що налічують кінематограф, кулемети, сифіліс та їм подібні, що може надихнути нас більше ніж приватне життя наших європейських благодійників? Тому ми взяли на себе сміливість припустити, що нашим читачам буде цікаво дізнатися про деякі оказії нашої рідної Чаутади. Конкретно ті, що стосуються містера Мак-Ґреґора, вельмишановного заступника комісара вищезазначеного округу.

Містер Мак-Ґреґор уособлює той тип чоловіка, що зветься „славний добрий англійський джентльмен“, один з тих, кого в ці щасливі часи нам поталанило бачити скрізь та всюди. Про таких наші рідні англійські побратими кажуть „взірцевий сім’янин“. О так, наш пан Мак-Ґреґор ще той сім’янин. Такий відданий сім’ї, що за рік служби в окрузі Чаутада обзавівся трьома діточками, а в попередньому окрузі Шуемьо за ним взагалі рюмсають шестеро спиногризів. Можливо, містер Мак-Ґреґор так квапливо збирався, що просто проґавив мить, коли цим крихіткам та їхнім матерям слід було залишити кілька рупій на життя, щоб ті не померли з голоду?..».

Такого добра було аж на цілу сторінку. А оскільки новина була досить скандальною, розмістили її поперед усіма іншими. Чітко і з повагом, тримаючи газету на витягнутій руці — У По Кін страждав на далекозорість — наш герой прочитав статтю, відтак розплився в посмішці, яка оголила майже всі його маленькі бездоганні багряні від бетелю зуби.

— Редакторові світить за це пів року, — нарешті вимовив він.

— А він і не проти. Каже, що лише у в’язниці може перепочити від надокучливих кредиторів.

— І ти стверджуєш, що твій малолітній молодший писар Хла Пі самотужки написав цю статтю? Яке розумнятко! Далеко піде! Щоб я більше не чув, що в урядових школах лише хвости бикам закручують. Хла Пі точно знайде своє місце під урядовим сонцем.

— То ви, сер, вважаєте, що цієї статті буде досить?

Відповідь була не одразу. Натомість почулося якесь пихтіння й стогін, що зазвичай супроводжують напружені фізичні зусилля: У По Кін щосили намагався підвестися з крісла. Цей стогін Ба Тайку був добре знайомий. Тієї ж миті слуга вистрибнув з-за бісерної завіски та, підхопивши з Ва Сейном суддю під пахви, звели його на ноги. На кілька секунд У По Кін завмер на місці, розподіляючи вагу свого черева між обома ногами. Збоку це нагадувало рухи носильника риби, що балансує зі своєю поклажею. Піймавши рівновагу, він жестом відіслав слугу назад.

— Недосить, — відповів він на запитання Ба Сейна. — Звісно ж, цього замало. Попереду на нас чекає багато роботи. Але це вдалий початок. Послухай.

Відтак він наблизився до балясин і сплюнув багряні залишки бетелю, потім, заклавши руки за спину, почав міряти веранду короткими кроками. Тертя пухкеньких стегон змушувало його перевалюватися з ноги на ногу. Крокуючи, він висловлювався мовою урядових чиновників — мішанина бірманських слів й англійських зворотів:

— Повторімо спочатку. Ми хочемо завдати скоординованого удару докторові Верасвамі, цивільному хірургу й суперінтенданту в’язниці. Для цього ми плануємо вдатися до наклепів, знищивши його репутацію й розчавивши того, як хробака. Справа доволі делікатна.

— Так, сер.

— Я певен, що все вдасться, але слід бути обережними, адже ми замахнулися не на якогось нікчемного клерка або ж констебля. Ми виступаємо проти високопоставленого чиновника, а високопоставлений чиновник, хай навіть індієць, це тобі не звичайний клерк. От як знищити клерка? Уже просто: висовуємо звинувачення, потім підкуповуємо з два десятки свідків, далі звільнення, потім — арешт. Але тут так не можна. Поволі, поволі — ось моя тактика. Жодного галасу й що ще важливіше, — боронь Боже, спровокувати офіційне розслідування. Будь-які звинувачення можна спростувати, отже, їх відкидаємо. Та все ж таки, якось за три місяці я повинен закарбувати в головах усіх європейців Чаутади, що наш доктор — ще той злодюга. За що я можу його очорнити? Хабарі? Але ж він їх не бере. Що лишається?

— Ми могли б влаштувати заколот у в’язниці, — відповів Ба Сен. — Наш доктор наглядач, провину легко повісити на нього.

— Ні, це надто небезпечно. Тюремники почнуть гатити зі своїх рушниць направо й наліво. Воно мені треба? До того ж це влетить у круглу копієчку. Як божий день ясно: бити треба по його благонадійності: націоналізм, підбурювання мас, пропаганда. Ми повинні переконати наших блідолицих друзів, що лікар поширює зрадницькі антибританські настрої. А це, повір, набагато страшніше хабарництва; індусом, який гребе хабарі, їх не здивуєш. Натомість змусь їх хоча б на мить засумніватися в його вірності імперії — і шукай вітра в полі.

— Але ж як це довести? — заперечив Ба Сейн. — Доктор просто марить цими британцями й ладен придушити будь-кого, хто лише відкриє свого рота проти них. Гадаєте, вони повірять у таке?

— Ой, облиш, — позіхаючи мовив У По Кін. — Коли європейців цікавили докази? Темна шкіра звинувачуваного — ось їхній найліпший доказ. Ти навіть не уявляєш, на що здатні кілька анонімних листів. Питання лише в наполегливості: донос, потім ще один, за ним ще з десяток — ось що діє на білих. Анонімка за анонімкою. Заповнимо ними всі шухляди тутешніх європейців. А потім, коли в їхніх головах нарешті заворушаться підозри... — сказавши це, У По Кін вивільнив з-за спини свою коротеньку ручку й ляснув пальцями, продовживши, — ми зробимо свій перший крок, запропонувавши їхній увазі цю статтю в «Бірманському патріоті». Їхні британські очі аж кров’ю наллються. Потім повільно перейдемо до другого: переконаємо їх у тому, що автором статті є ніхто інший, як наш доктор.