Повітря довкола близнят сколихнуло лунке гарчання. То був глибокий грізний древній звук: мисливець промовляє до жертви.

— Ти тяжко поранена? — спитав Лето, зберігаючи спокій. Вона відповіла точнісінько таким самим тоном:

— Один із них закігтив мене. Протяв мій дистикост на лівій нозі. Рана кровоточить.

— Кровотеча сильна?

— З вени. Я можу її зупинити.

— Затисни, — сказав він. — Не рухайся. Я подбаю про наших друзів.

— Обережно, — промовила вона. — Вони більші, ніж я сподівалася.

Лето оголив крис-ніж і підвівся з ним. Знав, що тигр намагатиметься дістатися вниз, гребучи кігтями у вузькому проході, недосяжному для його тіла.

Повільно, повільно він здіймав ножа. Раптом щось гримнуло у верхню частину леза. Він усім плечем відчув удар і ледь не впустив ножа. Кров потекла йому вздовж руки, оббризкала обличчя, відразу ж залунав крик, який його оглушив. Зорі знову стали видимими. Щось молотило й кидалося по камінні, з диким нявчанням скочуючись у бік піску.

Тоді знову щось затулило зорі, і він почув гарчання мисливця. До місця полювання дістався другий тигр, що не знав долі свого напарника.

— Вони вперті, — сказав Лето.

— Один, напевно, твій, — промовила Ганіма. — Слухай!

Скавуління і тремтячі конвульсії під ними ставали дедалі слабшими. Однак другий тигр далі затуляв собою зорі.

Лето сховав клинок і торкнув Ганіму за плече.

— Дай мені свого ножа. Мені потрібне свіже вістря, щоб напевно впоратися з цим.

— Не думаєш, що вони мають у резерві третього? — спитала вона.

— Не схоже. Лазійські тигри полюють парами.

— Як і ми, — сказала вона.

— Як і ми, — погодився він. Почув, як руків’я її ножа всовується йому в долоню, сильно його вхопив. Ще раз почав обережні пошуки вгорі. Вістря натикалося лише на порожнечу, хоча він досяг уже рівня, небезпечного для його тіла. Він відступив, обмірковуючи це.

— Не можеш його знайти?

— Він поводиться не так, як той другий.

— Він усе ще там. Понюхай. Чуєш?

Лето ковтнув слину, у горлі пересохло. Смердюче дихання, волога з мускусним котячим духом вразила його ніздрі. Зорі все ще закриті. Першого кота вже не чути; отрута на ножі зробила свою справу.

— Думаю, мені доведеться встати, — сказав він.

— Ні!

— Його слід роздратувати, привабивши на досяг ножа.

— Так, але ми погодилися, що коли хтось із нас уникне поранення, то…

— А ти поранена, отже, ти повертаєшся, — промовив він.

— Якщо тебе буде тяжко поранено, я не зможу тебе залишити, — сказала вона.

— Маєш кращу ідею?

— Віддай мені мого ножа!

— Але твоя нога!

— Я можу стояти на здоровій.

— Те створіння може відірвати тобі голову одним ударом. Можливо, мауля…

— Якщо там назовні хтось є і почує, то знатиме, що ми приготувалися до…

— Мені не подобається, що ти йдеш на такий ризик! — сказав він.

— Хай би хто там був, він не може довідатися, що ми маємо мауля. Ще не може. — Вона торкнулася його плеча. — Я буду обережною, не підніматиму голови.

У відповідь на його мовчання сказала:

— Ти знаєш, що я мушу це зробити. Віддай мені ножа.

Він неохоче простяг вільну руку, знайшов її долоню і повернув ножа. Це було логічним, але логіка суперечила всім його емоціям.

Він відчув, як Ганіма відсувається, почув піщаний шурхіт її одежі об камінь. Тяжко дихала, а він знав, що їй довелося встати. «Будь дуже обережною!» — думав він. І заледве не відтягнув її назад, наполягаючи все ж скористатися мауля-пістолем. Але це могло б насторожити когось, сповістивши, що в них є така зброя. Або ж, що гірше, може вигнати тигра за межі досяжності, і вони застрягнуть тут у пастці з пораненим тигром, який чатує на них у невідомому місці на скелях.

Ганіма набрала повні груди повітря та сперлася плечима об стіни розколини. «Мушу діяти швидко», — подумала вона. Потяглася вгору вістрям ножа. Ліва нога пульсувала там, де її зачепили кігті. Чула кірку застиглої крові на шкірі й тепло нової цівки. «Дуже швидко!» Занурилася всіма чуттями в спокійну підготовку до кризи, як навчилася за методою Шляху Бене Ґессерит, відключилася від болю і всього, що могло відволікти її свідомість. Кіт мусить сягнути донизу! Повільно тягла клинок уздовж отвору ущелини. Де цей клятий звір? Ще раз прорізала повітря. Нічого. Тигра слід привабити, заохотивши до атаки.

Напружила свій нюх. Тепле дихання діставалося до неї зліва. Приготувалася, глибоко вдихнула й гукнула: «Таква!» То був старий фрименський бойовий клич, його значення можна було знайти в найстаріших легендах: «Ціна свободи!» З цим вигуком вона похилила клинок і завдала удару вздовж темного отвору розколини. Кігті знайшли її лікоть ще до того, як ніж торкнувся тіла, і вона встигла лише зігнути зап’ястя в напрямку джерела болю, перш ніж він охопив її кисть. Крізь біль вона відчула, як отрута проникає до тіла тигра. Поштовх вибив ножа з її занімілих пальців. Але з вузького отвору розколини знову видно було зорі, а тужливий рев, з яким помирав кіт, наповнив ніч. Слідом за цим пішли звуки агонії, падіння тіла зі скель униз. Тоді запала мертва тиша.

— Зачепив мені руку, — сказала Ганіма, намагаючись перев’язати рану вільною складкою одягу.

— Сильно?

— Думаю, так. Я її не чую.

— Дозволь мені присвітити й…

— Ні, доки ми не сховаємось!

— Я швидко.

Почула, як він звивається, щоб дістати свій фримпакет, відчула темну слизькість нічного намету, розіп’ятого їй над головою і підіткнутого довкола. Він не став приводити в дію ущільнювачі для збереження вологи.

— Мій ніж по той бік, — сказала вона. — Я відчуваю його руків’я коліном.

— Поки що облиш його.

Він запалив одну малу світлокулю. Від її спалаху Ганіма кліпнула. Лето поклав кулю на піщану долівку збоку й ледь не задихнувся, побачивши її руку. Кіготь залишив довгу відкриту рану, яка скручувалася від ліктя до тильної частини кисті, майже до зап’ястя. З рани видно було, як дівчина обертала рукою, щоб дотягтися вістрям ножа до лапи тигра.

Ганіма один раз зиркнула на руку, заплющила очі й почала декламувати літанію проти страху.

Лето теж мав таку потребу, але відсунув геть гамір своїх емоцій, зайнявшись перев’язкою рани. Тут слід було постаратися, щоб зупинити кровотечу, створивши водночас видимість того, наче це незграбно зробила сама Ганіма. Він змусив її зав’язати вузол вільною рукою, тримаючи один кінець перев’язки в зубах.

— Тепер огляньмо ногу, — сказав він.

Вона обернулася, щоб показати другу рану. Ця була не такою тяжкою: дві неглибокі подряпини кігтями вздовж литки. Але кров вільно стікала в дистикост. Він якомога ретельніше почистив рану, перев’язав її під дистикостом. Закрив перев’язку комбінезоном.

— Я помітив там пісок, — сказав він. — Очисти якнайшвидше, щойно повернешся.

— Пісок у наших ранах, — відповіла вона. — Стара фрименська історія.

Він із зусиллям усміхнувся, сів. Ганіма глибоко вдихнула.

— Ми це зробили.

— Ще ні.

Вона ковтнула слину, намагаючись відновити сили після шоку. Її обличчя здавалося блідим у світлі кулі. Подумала: «Так, тепер ми мусимо діяти швидко. Хто б не керував цими тиграми, зараз він має бути поблизу».

Лето, вдивляючись у сестру, зненацька відчув пронизливий біль утрати. Цей глибокий біль прошив йому груди. Зараз вони з Ганімою мусять розлучитися. Усі ці літа від самого народження вони були як одне ціле. Але тепер їхній план вимагав, щоб вони пройшли метаморфозу окремими шляхами, поодинці, ніколи більше не ділячись своїм щоденним досвідом, який досі поєднував їх.

Він сахнувся назад, у насущні потреби.

— Ось мій фримпакет. Я взяв із нього перев’язку. Хтось може помітити.

— Так. — Вони обмінялися пакетами.

— Хтось має передавач для цих котів, — сказав він. — Найімовірніше, чекатиме поблизу канату, аби впевнитися щодо нас.

Вона торкнулася мауля-пістоля зверху фримпакета, сховала його в сашетку під одягом.

— Моє вбрання порване.