— Не змінюй теми, — сказала Алія.

— Я не змінював теми, — відповів він. — Воно прегарне, але це не мистецтво. Люди творять мистецтво власними зусиллями, з власної волі. — Він поклав праву руку на підвіконня. — Близнята не терплять цього міста, і, боюся, я їх розумію.

— Не бачу зв’язку, — сказала Алія. — Викрадення моєї матері несправжнє. Як твоя бранка, вона буде в безпеці.

— Це місто збудували сліпі, — промовив він. — Ти знаєш, що Лето і Стілґар минулого тижня виходили з січі Табр до пустелі? Їх не було цілу ніч.

— Мені про це доповіли, — відповіла вона. — Ці піщані цяцьки — ти хочеш, щоб я заборонила торгівлю ними?

— Це було б недобре для бізнесу, — мовив він, обертаючись. — Знаєш, що сказав Стілґар, коли я запитав його, навіщо вони самі та ще й поночі виходили в піски? Сказав, що Лето хотів поспілкуватися з духом Муад’Діба.

Алія почула раптовий холод паніки, на мить глянула в дзеркало, щоб заспокоїтися. Лето не зважився б на нічну вилазку з січі заради такої нісенітниці. Чи це була змова?

Айдаго затулив очі долонею, щоб не бачити її, і промовив:

— Стілґар розповів, що він пішов із Лето, бо й досі вірує в Муад’Діба.

— Звичайно, що вірує!

Айдаго глухо засміявся.

— Сказав, що досі вірує, бо Муад’Діб завжди був на боці малих людей.

— І що ти на це відповів? — спитала Алія, а голос видавав її страх.

Айдаго відвів руки від очей.

— Я сказав: «То й ти тоді один із малих людей».

— Дункане! Це небезпечна гра. Дражнячи такого фрименського наїба, можеш розбудити бестію, що знищить нас усіх.

— Він досі вірує у Муад’Діба, — промовив Айдаго. — Це наш захист.

— Якою була його відповідь?

— Сказав, що знає свій мозок.

— Розумію.

— Ні… Не думаю, що ти розумієш. Речі, які кусають, мають довші зуби, ніж Стілґар.

— Не можу тебе сьогодні збагнути, Дункане. Я прошу, щоб ти виконав дуже важливу справу, життєво необхідну, аби… Що це за безладна балаканина?

Як роздратовано звучав її голос. Він знову обернувся до віконного отвору:

— Коли мене тренували на ментата… Це було дуже складно, Аліє, дуже складно навчитися працювати з власним мозком. Спершу вчишся, що мозку слід дозволити працювати самому. Це дуже дивно. Ти можеш натренувати власні мускули, вправляти їх, зміцнювати, але мозок діє сам. Коли ти вже цього навчишся, він час від часу показує тобі речі, яких ти не хочеш бачити.

— І це тому ти намагався образити Стілґара?

— Стілґар не знає власного мозку, ніколи не дає йому волі.

— За винятком оргій із прянощами.

— Навіть тоді. Це й робить його наїбом. Щоб залишатися ватажком людей, контролює та стримує свої реакції. Робить те, чого від нього очікують. Знаючи це, ти розумієш Стілґара й можеш виміряти довжину його зубів.

— Це фрименський звичай, — сказала вона. — Добре, Дункане, ти зробиш це чи ні? Слід її забрати, щоб склалося враження, ніби це справа рук Дому Корріно.

Він мовчав, на свій ментатський лад оцінюючи її тон та аргументи. Цей план викрадення свідчив про холодність і жорстокість, рівень яких, так виявлений, його шокував. Ризикнути життям власної матері з причин, оце щойно наведених? Алія брехала. Можливо, чутки про Алію та Джавіда були правдивими. Ця думка затвердла в його шлунку грудкою льоду.

— Ти єдиний, кому я можу довіритись, — сказала Алія.

— Я знаю, — відповів він.

Вона сприйняла це як згоду й усміхнулася до свого відображення у дзеркалі.

— Ти знаєш, — промовив Дункан, — що ментат вчиться розглядати кожну людину як низку зв’язків.

Алія не відповіла. Сиділа, захоплена власною пам’яттю, і цей спогад стер вираз із її обличчя. Айдаго, позираючи на неї через плече, побачив її відсутній вираз і здригнувся. Здавалося, наче вона спілкується з голосами, яких ніхто, крім неї, не чує.

— Зв’язків, — прошепотів він.

І подумав: «Слід відкинути старі страждання, як змія скидає стару шкіру, — лише для того, щоб виростити нові та прийняти всі їхні обмеження. Так само й з урядом, навіть із Регентством. Старі уряди можна трактувати як шкіру, скинуту під час линяння. Я мушу виконати цей план, але не так, як наказує Алія».

Алія труснула плечима й сказала:

— За нинішніх часів Лето не може так виходити з дому. Я мушу насварити його.

— Навіть зі Стілґаром?

— Навіть із ним.

Вона підвелася, відійшла від дзеркала до вікна, біля якого стояв Айдаго, поклала руку йому на плече.

Він стримав дрижання, звівши цю реакцію до ментатського розрахунку. Щось у ній його обурювало.

Щось у ній.

Не міг змусити себе глянути на неї. Вдихнув меланжевий запах її косметики, кашлянув.

— Займуся сьогодні перевіркою дарунків Фарад’на, — сказала вона.

— Одягу?

— Так. Ніщо ним зроблене не є тим, чим здається. І слід пам’ятати, що його башар Тийканік є майстром чаумуркі, чаумасу та всіх інших витончених хитрощів королівських убивств.

— Ціна влади, — промовив він, відсуваючись від неї. — Але ми досі мобільні, а Фарад’н — ні.

Вона вивчала його різьблений профіль. Інколи складно було збагнути роботу його мозку. Чи мав він на увазі лише те, що свобода дій породжує мілітарну потугу? Що ж, життя на Арракісі надто довго було безпечним. Чуття, пробуджені колись постійними загрозами, можуть атрофуватися без ужитку.

— Так, — сказала вона, — ми досі маємо фрименів.

— Мобільність, — повторив він. — Не можемо дегенерувати до рівня піхоти. Це було б дурістю.

Роздратована його тоном, вона промовила:

— Фарад’н вдасться до всіх засобів, аби знищити нас.

— Аххх, про це йдеться, — сказав він. — Це форма ініціативи, мобільність, якої ми не мали за давніх часів. Ми мали кодекс, кодекс Дому Атрідів. Завжди платили за все й дозволяли ворогам нас грабувати. Очевидно, це обмеження вже нас не стримує. Ми однаково мобільні, Дім Атрідів і Дім Корріно.

— Ми викрадаємо мою матір, щоб урятувати її від кривди, і ця причина така ж важлива, як інші, — промовила Алія. — Ми далі живемо згідно з кодексом!

Він глянув на неї зверху вниз. Вона знала, як небезпечно змушувати ментата вдаватися до обчислень. Хіба вона не усвідомлювала, що він обчислював? А все-таки… досі її кохав. Провів рукою по очах. Який у неї молодий вигляд. Леді Джессіка мала рацію. Алія, здавалося, не постаріла ні на день за всі роки їхнього спільного життя. Усе ще мала ніжні риси своєї матері — бене-ґессеритки, але її очі були Атрідівськими: пильними, вимогливими, яструбиними. А тепер за цими очима чаїлося щось одержиме жорстоким розрахунком.

Айдаго надто довго служив Домові Атрідів, аби не збагнути сильних сторін цієї сім’ї так само добре, як їхніх слабкостей. Однак ця риса в Алії була новою. Атріди могли вести хитромудру гру проти ворогів, але не проти друзів і союзників, і в жодному разі не проти Родини. Такими були Атрідівські звичаї: підтримуй свою людність найкраще, як зумієш, покажи, наскільки краще їм жити під владою Атрідів. Виявляй любов до друзів, щирість у поводженні з ними. «Але те, чого зараз просить Алія, не було Атрідівським», — подумав він. Відчував це всім тілом і кожним нервом. Він був неподільною єдністю, а в Алії відчував чужу постать.

Раптом його ментатська чутливість клацнула, увімкнувши повну свідомість, а розум перейшов у стан застиглого трансу, де Час не існував, а існували лише обчислення. Алія розпізнає, що з ним сталося, проте з цим нічого не можна вдіяти. Він занурився в розрахунки.

Обчислення: відображена леді Джессіка живе своїм псевдожиттям у свідомості Алії. Він бачив це так само, як і відображеного Дункана Айдаго перед тим, як стати гхолою, цей образ лишався незмінним у його власній свідомості. Алія мала цю свідомість як одна з переднароджених. Він же здобув свою у регенераційних баках тлейлаксу. Проте Алія відкинула це відображення і поставила під ризик життя матері. Отже, Алія не мала контакту з цією внутрішньою псевдо-Джессікою. Отже, Алія була повністю одержима іншим псевдожиттям, яке виключало всі інші.