Того ранку перед сніданком Алія пішла прогулятися садом, що на даху Твердині. У новій спробі виграти внутрішню битву вона намагалася опанувати свою свідомість за напучуванням, яке дав дзен-сунітам Хода:

«Відкинувши драбину, можна впасти й угору!»

Але відблиск ранкового сяйва на кліфах Оборонної Стіни постійно її відволікав. Садові стежки заросли пружною пух-травою. Відвівши погляд від Оборонної Стіни, вона побачила росу на траві — рослини всотали всю нічну вологу. У краплинах роси Алія відбивалася безліч разів, наче з нею гуляло багато людей.

Від цього розмноження у неї пішла голова обертом. Кожне відображення несло відбиток якогось обличчя з її внутрішнього багатолюддя.

Вона спробувала зосередитися на тому, що підказувала трава. Рясна роса розповіла їй, як далеко зайшла екологічна трансформація на Арракісі. Клімат цих північних географічних широт ставав дедалі теплішим, кількість вуглекислого газу в атмосфері збільшувалася. Алія згадала, скільки нових гектарів буде засаджено зеленими рослинами цього року, а зрошення одного гектара вимагало тридцяти семи тисяч кубометрів води.

Хоч як вона намагалася привернути свої думки до насущних речей, однак не в змозі була відігнати акулу — юрбу, що кружляла довкола неї.

Поклала долоні на чоло й притисла їх до нього.

Учора ввечері храмова варта привела до неї в’язня, щоб винести йому присуд. То був якийсь маленький темнолиций чоловічок на ім’я Ессас Паймон. Він начебто працював за плату на менший Дім Небірос, що торгував святими артефактами й дрібними декоративними виробами. Насправді ж Паймон був відомий як шпигун ДАПТ, завдання якого полягало в оцінюванні річного збору прянощів. Алія саме мала намір вислати його до підземель, коли він голосно запротестував проти «несправедливості Атрідів». Це загрожувало йому негайним смертельним вироком через повішення на тринозі, однак Алію вразила його відвага. Отож вона суворо заговорила зі свого Престолу Правосуддя, намагаючись його залякати, аби він розповів більше, ніж сказав її інквізиторам.

— Чого ж наш збір прянощів так цікавить Добропорядний Альянс? — зажадала вона. — Розкажи нам, і ми тебе помилуємо.

— Я лише дізнаю`сь про те, на що існує попит, — відповів Паймон. — Нічого не знаю про те, що діється з плодами моєї праці.

— І для цього дрібного зиску ти перешкоджаєш нашим королівським планам? — наполягала Алія.

— Королівська влада ніколи не вважає, що ми теж можемо мати плани, — відпарирував він.

Алія, вражена його відчайдушною відвагою, промовила:

— Ессасе Паймоне, ти працюватимеш на мене?

На його обличчі з’явилася похмура посмішка, і він сказав:

— Ви мали намір знищити мене без жодних вагань. Що ж такого нового й вартісного в мені з’явилося, що воно стало потрібним вам?

— Проста й практична риса, що має вартість для мене, — відповіла вона. — Ти відважний і працюєш на того, хто більше заплатить. Я можу заплатити більше, ніж будь-хто в Імперії.

Він назвав значну плату, яку вимагав за свої послуги, однак Алія засміялася і назвала суму, яку вважала більш прийнятною, і, без сумніву, куди більшу, ніж він будь-коли отримував раніше.

— І, звичайно, докину ще дар твого життя. Мені здається, що ти надаєш йому ще вищої вартості, — додала вона.

— Домовились! — вигукнув Паймон, і, за знаком Алії, його вивів храмовий Магістр Призначень, Зіаренко Джавід.

Не минуло й години, — Алія саме готувалася покинути Залу Правосуддя, — коли раптом прибіг Джавід і сповістив, що було почуто, як Паймон бурмоче фатальні слова з Оранжистської Католицької Біблії: «Maleficos non patieris vivere».

«Чарівниці не зоставиш при житті»[14], — переклала Алія. Такою була його вдячність! Він — один із тих, хто змовляється проти її життя! У нападі люті, якої в неї досі ніколи не було, Алія наказала негайно стратити Паймона та вислати тіло негідника до храмової чавильні, де принаймні його вода матиме якусь цінність для святинних сховищ.

І всю ніч темне Паймонове обличчя переслідувало її.

Вона випробувала всі свої штучки, аби позбутися його образу, що вперто її звинувачував. Декламувала Бу Джі з фрименської Книги Креоса: «Нічого не діється! Нічого не діється!» Але Паймон прослідував за нею з втомливої ночі у той запаморочливий новий день, коли вона побачила, що його обличчя приєдналося до відображених у крапельках роси.

З дверей на даху, за низьким живоплотом мімози, охоронниця покликала її на сніданок. Алія зітхнула. Відчувала, що мусить вибирати між двома пекельними муками: галасом у її свідомості або ж галасом її слуг. Усі ці голоси були безглуздими, але впертими у своїх жаданнях, були шерехом пісочного годинника, який їй хотілося змусити затихнути вістрям ножа.

Проігнорувавши охоронницю, Алія глянула крізь сад у бік Оборонної Стіни. Бахада[15] залишила широку котловину, що, наче протерте віяло, покривала захищений обшир її володінь. Перед очима Алії розкинулася піщана дельта, освітлена вранішнім сонцем. Їй спало на думку, що невтаємничене око справді могло б прийняти це широке віяло за доказ того, що колись тут текла ріка. Насправді ж це було лише місце, де її брат зруйнував був Оборонну Стіну атомною зброєю Родини Атрідів, відкривши дорогу червам пустелі, що дали змогу військам фрименів здобути разючу перемогу над його попередником на престолі Імперії, Шаддамом IV. Тепер по той бік Оборонної Стіни широким канатом текла вода, щоб не допустити вторгнення пустельних червів. Хробаки не могли перетнути відкритої води, вона їх убила б.

«Якби ж я мала такий бар’єр у мозку», — подумала вона.

Черви! Черви!

Пам’ять принесла їй цілу колекцію образів хробаків: могутнього Шай-Хулуда, деміурга фрименів, смертоносну тварину з глибини пустелі, виділення якої містили безцінні прянощі. «Як дивно, що ці черви виростали з пласких шкірянистих форелей», — подумала вона. Вони були подібні до того багатолюдного натовпу в її свідомості. Піщані форелі, притиснувшись до поверхні планети, ставали живими цистернами; вони поглинали й утримували воду, аби їхня стадія піщаного хробака могла тривати. Алія відчула аналогію: деякі інші у неї в свідомості стримували небезпечні сили, що могли її знищити.

Охоронниця знову покликала її на сніданок, але цього разу з виразним нетерпінням.

Алія гнівно обернулася і махнула їй рукою — це означало, що та могла йти.

Охоронниця підкорилася, але грюкнула дверима.

Від звуку цього грюкання Алії здалося, наче її піймали на чомусь такому, що вона прагнула заперечити. Інші життя забили в ній потоком, як огидна хвиля. Кожне жадібне життя притискало обличчя до її зорових центрів — ціла хмара облич. Деякі мали поплямлену шкіру, інші були загрубілими, покритими чорними, як сажа, тінями, були там роти, схожі на вологі багатокутники неправильної форми. Натиск цього рою обливав її потоком, який вимагав, щоб вона піддалася течії і занурилася в нього.

— Ні, — прошепотіла вона. — Ні… ні… ні…

Упала б на стежку, якби не лава, що прийняла її безвладне тіло. Намагалася сісти — не могла, розпростерлася на холодній пласталі, далі шепочучи «ні… ні… ні…».

Хвиля у ній наростала.

Відчувала, що налаштована на кожен, навіть найлегший вияв уваги, усвідомлюючи ризик, чуйно сприймаючи кожен вигук із цих насторожених уст, що гомоніли всередині неї. «Я! Я!», «Ні, я!» Знала, що, як тільки приділить їм увагу, вони повністю її поглинуть — і вона пропала. Якщо ж вона вибере одне обличчя з натовпу й рушить за його голосом, то потрапить в егоцентризм того, що ділить із нею існування.

— Це з тобою робить передзнання, — прошепотів голос.

Вона затулила вуха руками, думаючи: «Я неспроможна на передзнання! Транс на мене не діє!»

Але голос наполягав: «Він міг би подіяти, якби ти йому допомогла».

— Ні… ні, — прошепотіла вона.

Інші голоси обплутували її свідомість: «Я, Агамемнон, твій предок, вимагаю аудієнції!»