— Цілковито довіряю, інакше не послав би до тебе Ґурні. Він невдовзі почне збирати нові сили, яких ми потребуватимемо. Я приймаю твою клятву вірності, Стілґаре. Ти вільний.

Стілґар низько схилився, не обертаючись спустився зі сходів, лише тоді повернувся й вийшов із зали. Решта наїбів, тримаючи крок, рушили за ним згідно із наїбівським принципом «нехай останні будуть першими». Однак, коли вони виходили, до престолу долинали деякі їхні питання.

— Про що ви розмовляли, Стіле? Що означають ці слова на воді Муад’Діба?

Лето заговорив до Фарад’на.

— Ти все запам’ятав, Писарю?

— Так, мілорде.

— Моя бабуся розповіла мені, що добре навчила тебе мнемонічних технік Бене Ґессерит. Це добре. Я не хочу, щоб ти писав поруч зі мною.

— Як накажете, мілорде.

— Підійди й стань переді мною, — промовив Лето.

Фарад’н підкорився, вдячний як ніколи Джессіці за її науку. Коли приймеш факт, що Лето більше не людина, що він мислить не по-людськи, напрямок його Золотого Шляху стає ще моторошнішим.

Лето глянув на Фарад’на. Гвардійці стояли надто далеко, аби щось почути. У Великій Залі зосталися тільки консильйори Внутрішньої Присутності, але й вони стояли догідливими групами далеко від першої сходинки. Ганіма підійшла ближче й оперлася рукою об спинку трону.

— Ти ще не погодився віддати мені своїх сардаукарів, — сказав Лето. — Але погодишся.

— Я багато чим тобі зобов’язаний, та не цим, — відповів Фарад’н.

— Думаєш, вони не зможуть подружитися з моїми фрименами?

— Зуміють так само, як ці два товариші, Стілґар із Тийканіком.

— І все-таки відмовляєшся?

— Я чекаю твоєї пропозиції.

— Тож я мушу виголосити пропозицію, кузене, знаючи, що ти ніколи на неї не пристанеш. Молюся, щоб моя бабка добре виконала свою частку роботи, а ти був готовий зрозуміти.

— Що я повинен зрозуміти?

— У кожній цивілізації завжди превалює містика, — промовив Лето. — Вона постає як бар’єр проти змін, і це завжди робить майбутні покоління непідготовленими до зміни Всесвіту. Кожна містика так само будує ці бар’єри — релігійна, містика героя-вождя, містика месії, науки й техніки, містика самої природи. Ми живемо в Імперії, сформованій такою містикою, та зараз ця Імперія розпадається, бо більшість людей не бачить різниці між містикою і своїм Усесвітом. Бачиш, містика — це як одержимість демоном; вона має тенденцію підпорядковувати собі свідомість, стаючи для спостерігача всім, що він бачить.

— Розпізнаю мудрість твоєї бабки в цих словах, — сказав Фарад’н.

— Це добре й слушно, кузене. Вона питала мене, чи я Гидь. Я заперечив. І це було моїм першим віроломством. Бач, Ганіма уникла цього, а я ні. Я був змушений урівноважувати внутрішні життя під натиском надмірних доз меланжу. Я добився активної співпраці цих пробуджених життів усередині мене. Роблячи це, я уникав найбільш зловмисних і обрав домінантного помічника, якого нав’язала мені одна з моїх внутрішніх свідомостей — мій батько. Насправді ж я не є ні моїм батьком, ні моїм помічником. З іншого боку, я не Другий Лето.

— Поясни.

— Ти напрочуд безпосередній, — промовив Лето. — Я спільнота, у якій домінує один, древній і надзвичайно могутній. Він був батьком династії, що проіснувала три тисячі наших літ. Він звався Гарумом, і, доки його династія не звелася до слабких і марновірних потомків та не згасла, його піддані жили в ритмічній піднесеності. Їхні порухи були підсвідомими й узгоджувалися з порами року. Вони породжували особистостей, що зазвичай були недовговічними, марновірними та легко приймали провід бога-короля. Як цілість, були могутнім народом. Виживання виду стало їхньою навичкою.

— Мені це не подобається, — сказав Фарад’н.

— Мені теж, — погодився Лето. — Але це Всесвіт, який я творитиму.

— Чому?

— Бо це урок, якого я навчився на Дюні. Ми підтримували присутність смерті як домінантну примару для всіх тутешніх мешканців. Завдяки цій присутності мертві змінили живих. Люди в такому суспільстві живуть, опустивши очі й втупившись у власну утробу. Та коли настає час протилежності, коли вони підіймаються, то стають величними й прекрасними.

— Це не відповідь на моє питання, — запротестував Фарад’н.

— Ти не віриш мені, кузене?

— Як і твоя бабуся.

— Слушно, — сказав Лето. — Але вона погодиться, бо мусить. Урешті-решт, бене-ґессеритки — прагматики. Знаєш, я поділяю їхній погляд на наш Усесвіт. Ти носиш мітку цього Всесвіту. Зберігаєш навички правління, класифікуючи все довколишнє з погляду його можливої загрози чи цінності.

— Я погодився бути твоїм писарем.

— Це тебе вдовольнило й полестило справжньому таланту історика. Ти рішуче геній у всьому, що стосується читання сучасності в категоріях минулого. Кілька разів ти випередив мене.

— Мені не подобаються твої завуальовані інсинуації, — промовив Фарад’н.

— Добре. Ти перейшов від нескінченних амбіцій до свого теперішнього нижчого становища. Моя бабуся не застерігала тебе від нескінченності? Вона притягує нас, як прожектор уночі, засліплює і штовхає до ексцесів, що можуть завдавати шкоди скінченному.

— Бене-ґессеритські афоризми! — запротестував Фарад’н.

— Але куди точніші, — відповів Лето. — Бене Ґессерит вірили, що можуть передбачити хід еволюції. Але вони не зважили на власні зміни впродовж цієї еволюції. Закладали, що залишаться незмінними під час розвитку розплідної програми. Я не маю такої рефлексивної сліпоти. Уважно придивися до мене, Фарад’не, бо я вже не людина.

— Так запевняла мене твоя сестра, — завагався Фарад’н. — Ти Гидь?

— За визначенням Сестринства, можливо. Гарум жорстокий і автократичний. Я — співучасник цієї жорстокості. Сприймай мене правильно: я жорстокий, як сільський господар, а цей людський Усесвіт — моє господарство. Колись фримени тримали приручених орлів як домашніх тварин, а я тримаю прирученого Фарад’на.

Фарад’нове обличчя потемніло.

— Стережися моїх кігтів, кузене. Я знаю, що з часом мої сардаукари зазнали б поразки від твоїх фрименів. Але ми б тяжко вас поранили, а шакали тільки й чекають, щоб розірвати слабких.

— Я добре тебе використаю, обіцяю, — промовив Лето. Він похилився вперед. — Хіба ж я не казав, що я більше не людина? Повір мені, кузене. Діти не вийдуть із моїх стегон, бо в мене більше немає стегон. А це змушує мене до другого віроломства.

Фарад’н мовчки чекав, нарешті здогадавшись, куди хилить Лето.

— Я піду всупереч усім заповідям фрименів, — продовжив Лето. — Вони приймуть це, бо не можуть зробити нічого іншого. Я тримав тебе тут, ваблячи заручинами, але заручин між тобою та Ганімою не буде. Моя сестра пошлюбить мене!

— Але ти…

— Пошлюбить, я сказав. Ганіма мусить продовжити династію Атрідів. Важливе також питання розплідної програми Бене Ґессерит, що відтепер є моєю розплідною програмою.

— Я відмовляюся, — сказав Фарад’н.

— Ти відмовляєшся стати батьком Атрідівської династії?

— Яка династія? Ти посідатимеш трон тисячоліттями.

— І формуватиму твоїх потомків за своїм образом і подобою. Це буде найінтенсивніша, найповніша навчальна програма у всій історії. Ми будемо екосистемою в мініатюрі. Бачиш, кожна жива система, щоб вижити, мусить базуватися на структурі пов’язаних між собою спільнот, співзалежності, співпраці в рамках спільного проекту, яким є ця система. І така система створить найкомпетентніших правителів, які будь-коли існували.

— Ти загортаєш вигадливі слова в найнеприємнішу…

— Хто переживе Кралізек? — спитав Лето. — Обіцяю тобі, Кралізек прийде.

— Ти божевільна людина! Ти зруйнуєш Імперію!

— Звичайно, зруйную… і я не людина. Але я створю нову свідомість у всіх людей. Кажу тобі: там, під пустелею Дюни, є таємне місце, де приховано найбільший скарб усіх часів. Я не брешу. Коли помре останній хробак, а ми зберемо на наших пісках останній урожай меланжу, ці глибинні скарби вийдуть на поверхню нашого Всесвіту. Коли сила, породжена монополією на прянощі, зникне, а приховані запаси поставлять свою печать, у всьому нашому королівстві з’являться нові сили. Настав час, щоб люди навчилися жити згідно зі своїми інстинктами.