Тиша ставала напруженішою. Алекс утупилась поглядом у м’ятне листя, що плавало в чаї.

– Ну, – зітхнувши, озвалась професорка Белбалм, – я запитую тебе про це, бо не знаю, як ще тебе мотивувати, Алекс. Тебе не цікавить, чому я цим переймаюся?

Щиро кажучи, Алекс це не цікавило. Вона просто припускала, що Белбалм серйозно ставиться до роботи на посаді голови ДжЕ і переймається всіма студентами під своїм керівництвом. Утім однаково кивнула.

– Ми всі з чогось починали, Алекс. Стільком із цих дітей стільки всього дали! Вони вже й забули, що таке досягати чогось. Ти голодна, а я поважаю голод. – Вона постукала по столу двома пальцями. – Але голодна до чого саме? Ти вдосконалюєшся, я це бачу. Гадаю, тобі трохи допомогли, і це добре. Ти, вочевидь, розумна дівчина. Випробувальний термін змушує непокоїтися, але більше мене непокоїть те, що курси, які ти обираєш, аж ніяк не вмотивовані зацікавленістю – лише простотою. Ти не можеш тут просто відсидітись.

«Можу і буду», – подумала Алекс. Однак уголос сказала лише:

– Перепрошую.

Це було щиро. Белбалм шукала якоїсь таємниці, котру можна було розгадати, і Алекс збиралася її розчарувати.

Професорка відмахнулась від вибачень.

– Подумай про те, чого ти хочеш, Алекс. Можливо, тут знайти цього не вдасться. Але якщо воно тут є, я зроблю все можливе, щоб допомогти тобі залишитись.

Саме «цього» Алекс і хотіла: досконалого спокою кабінету, м’якого світла у вікнах, мереживних кущиків м’яти, базиліку й майорану.

– Ти вже думала про плани на літо? – поцікавилась Белбалм. – Може, поміркуєш про те, щоб залишитись тут? Попрацювати на мене?

Голова Алекс смикнулася вгору.

– І що я могла б для вас робити?

Белбалм засміялась.

– Гадаєш, Ізабель і Колін виконують якісь складні завдання? Вони ведуть мій календар, упорядковують документи, організовують моє життя, аби мені не доводилось цим займатися власноруч. Не сумніваюся, що ти впораєшся. У нас передбачена літня творча програма, яка, на мою думку, допоможе твоїм навичкам письма сягнути рівня, потрібного для подальшого навчання. Ти можеш замислитись над тим, що могла б назвати кар’єрою. Я не хочу бачити, як ти пасеш задніх, Алекс.

«Літо, щоб наздогнати, щоб перевести дух». Алекс чудово розумілася на шансах. Мусила розумітися. Перш ніж пристати на угоду, варто знати, чи матимеш шлях на волю. А дівчина знала, що її шанси залишатися в Єлі протягом чотирьох років за допомогою хитрощів і викрутасів досить малі. З Дарлінґтоновою підтримкою все було інакше. Його допомога давала їй перевагу, робила життя контрольованим, стерпним. Але Дарлінґтона немає і хтозна-скільки не буде, а вона, чорт забирай, дуже втомилась товкти воду в ступі.

Белбалм пропонувала їй три місяці, щоб перевести дух, відновити сили, вигадати план, зібрати ресурси, стати справжньою студенткою Єлю, а не кимось, хто грає цю роль за грошенята Лети.

– Як це працюватиме? – поцікавилась Алекс.

Їй хотілося поставити на місце горнятко, але рука так тремтіла, що дівчина боялася дзенькоту.

– Покажи мені, що здатна надалі вдосконалюватися. Закінчи рік з хорошими оцінками. Тобі щось відомо про мій салон? Я влаштовувала зустріч учора, але наступного тижня буде ще одна. Можеш навідуватися туди.

– Можу, – озвалася дівчина, попри те що не була в цьому певна. – Я можу. Дякую.

– Не дякуй мені, Алекс. – Белбалм глянула на неї поверх червоних вінець горнятка. – Просто працюй.

Випливши з кабінету й помахавши Колінові, Алекс відчула млость. Вона опинилась у тихому внутрішньому дворі. Тут так подекуди бувало: усі двері замкнені, ніхто не поспішає на заняття чи обід, усі вікна щільно зачинені від холоду – і ти опиняєшся в кишеньці тиші. Алекс дала тиші розтектися навколо себе, уявляючи, що навколишні будинки закинуті.

Яким кампус буде влітку? Так само тихим? Вогким і безлюдним, таким собі містом під склом? Алекс провела зимові канікули, залігши на дно в «Іль-Бастоне», – дивилася фільми на ноутбуці, який їй купила Лета, боялася, що з’явиться Доус. Розмовляла в скайпі з мамою та наважувалася вийти лише за піцою та локшиною. Навіть Сірі зникли, наче без студентського збудження та хвилювання їх більше нічого не вабило до кампусу.

Дівчина подумала про спокій, про пізні ранки, які може подарувати літо. Вона може сидіти за столом, де сиділи Ізабель і Колін, заварювати чай, оновлювати вебсторінку ДжЕ, виконувати все потрібне. Зможе обрати собі предмети, якщо в них не надто змінилися програми. Зможе наперед читати, записатися на творчий курс, аби більше не покладатися в усьому на Мерсі, якщо Мерсі взагалі захоче жити з нею наступного року.

«Наступного року». Магічні слова. Белбалм збудувала для Алекс міст до можливого майбутнього. Дівчині залишилося тільки перетнути його. Мама засмутиться, якщо вона не приїде додому в Каліфорнію... Чи вона таки поїде? Можливо, так буде легше. Коли вона сказала мамі, що вступає до Єлю, Міра подивилась на неї з таким сумом, що Алекс навіть не одразу збагнула: жінка думала, що донька під кайфом. Відчувши провину, дівчина клацнула фотку порожнього подвір’я й надіслала мамі повідомлення: «Доброго ранку!» Безглуздо, але це доказ, що з нею все гаразд і що вона тут, доказ життя.

Перед заняттями вона забігла до вбиральні, провела пальцями по волоссю. Вони з Геллі полюбляли фарбуватися, витрачати дорогоцінні заощаджені монетки на підводку для очей з блискітками та блиск для губ. Часом їй цього бракувало. Тут макіяж означав щось геть інше: сигналізував про якісь зусилля, а це було неприйнятно.

Алекс вистраждала годину просунутого курсу з іспанської – він був тупий, але стерпний, позаяк єдине, що там було потрібно, – запам’ятовувати. Усі базікали про Тару Гатчинс, хай навіть не називаючи імені. Вона була мертва дівчина, жертва вбивства, зарізана місцева. Люди говорили про анонімні телефонні лінії та невідкладну терапію для всіх, кого ця подія вибила з колії. Асистент, що вів курс іспанської, нагадав їм про можливість користуватися службою супроводу в кампусі після настання темряви. «Я був за крок звідти». «Я була там приблизно за годину». «Я щодня проходжу повз те місце». Алекс чула, як щоразу повторюються одні й ті самі слова. Усі були стурбовані та трохи ніяковіли – ще один доказ того, що Нью-Гейвен ніколи не стане Кембриджем, хай скільки тут відкриють мережевих крамниць. Однак ніхто не здавався справді наляканим. «Тому що Тара не була однією з вас, – подумала Алекс, збираючи торбу. – Ви досі почуваєтесь у безпеці».

Після заняття Алекс мала дві вільні години, які збиралася згаяти, заховавшись у кімнаті в гуртожитку, – з’їсти поцуплені бутерброди, написати звіт Сендоу, потім проспатися від бас-беладони, а тоді піти на лекцію з англійської. Натомість дівчина виявила, що знову прямує до Пейн-Вітні.

Перехрестя більше не було перекрите, натовп зник, але захисна поліційна стрічка досі загороджувала трикутну латку голої землі з протилежного від спортзалу боку вулиці. Перехожі студенти кидали на місце подій скрадливі погляди й поспішали далі, неначе соромились, що хтось помітить, як вони витріщаються на щось таке моторошне в холодному сірому сонячному світлі. Патрульна автівка припаркувалася, наполовину наїхавши на хідник, а з іншого боку вулиці завмер фургон новинарів.

Алекс могла уявити, скільки зібраних поспіхом нарад щодо мінімізації збитків провів сьогодні вранці Сендоу з рештою членів адміністрації Єлю. Вона не розуміла різниці між Єлем, Принстоном, Гарвардом і містами, де вони розташовані. Усе це були якісь неймовірні місця, вигадані містечка. Однак із жартів Лорін та Мерсі вона зрозуміла, що Нью-Гейвен і його університет вважали менш достойними називатися членами Ліги плюща, ніж інші. Убивство неподалік від кампусу, навіть попри те, що жертва не була студенткою, не могло слугувати хорошою рекламою.

Дівчина замислилася, чи перед її очима те місце, де Тару вбили, чи тіло бідолашної просто викинули перед спортзалом. Слід було розпитати про це коронера, коли він був під дією примусу. Утім, доводилося думати, що перший варіант вірогідніший. Якщо хочеш позбутися тіла, то не викидаєш його посеред людного перехрестя.